Арешт майнових прав боржника (право оренди) в рамках виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наявність чи відсутність у приватного виконавця права накладати арешт на майнові (речові) права  боржника

07 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1092/19 (ЄДРСРУ № 90827119) досліджував питання щодо правової можливості накладення виконавцем арешту на майнові права (право оренди) в рамках виконавчого провадження.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до пункту 6 частини 3 статті 18 цього Закону виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (стаття 48  цього Закону).

За статтею 56 Закону України "Про виконавче провадження" арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення та накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника для подальшої реалізації такого майна з метою задоволення вимог стягувача.

Відповідно до абзаців 8 та 11 пункту 2 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; інші речові права відповідно до закону - належать до речових прав на нерухоме майно, похідних від права власності.

(!!!) Аналіз наведених вище положень зазначених законів не дає підстав стверджувати, що майно боржника і речові права на це майно - це один об`єкт. Адже наведені вище положення статті 18 Закону  України "Про виконавче провадження" наділяють виконавця правом накладати арешт на рухоме майно, а також нерухоме майно: будівлю, іншу капітальну споруду, але не свідчать такою ж мірою про поширення цієї норми на арешт права оренди такого майна як речового права.

Так само не вбачається однозначно й право виконавця накладати арешт на майнові (речові) права (тобто на право оренди) і з приписів статті 56 Закону  України "Про виконавче провадження", оскільки вона регулює питання арешту і вилучення тільки майна (коштів) боржника і не містить застереження, яке б дозволяло поширити цю норму на майнові (речові) права, як це зроблено, наприклад, у пункті 1 частини 1 статті 10 цього Закону, де законодавець прирівнює майно і майнові права, на що вказує словосполучення "майно (майнові права) боржника".

Тож визначаючи наявність чи відсутність у приватного виконавця права накладати арешт на майнові (речові) права  боржника, відповідні норми Закону  України "Про виконавче провадження" слід застосовувати у їх системному зв`язку зі спеціальним законодавством, яке регулює зміст відповідного права, а також порядок його виникнення, зміни та припинення.

Спеціальні норми, що регулюють відносини з оренди державного майна, містяться у Законі України "Про оренду державного та комунального майна", за статтею 4 якого об`єктами оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств. Зазначеним Законом не передбачено можливості продажу прав на таке майно (зокрема, право оренди).

Згідно із частиною 1 статті 2 цього Закону, орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Частиною 2 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено вичерпний перелік підстав припинення договору оренди, а саме: закінчення строку, на який його було укладено; приватизація об`єкта оренди орендарем (за участю орендаря); банкрутство орендаря; загибель об`єкта оренди; ліквідація юридичної особи, яка була орендарем або орендодавцем, у якій відсутня така підстава, як реалізація арештованого майнового права (права оренди), належного боржникові.

З огляду на приписи частини 1 статті 317, частини 1 статті 119 Цивільного кодексу України, право оренди є  речовим правом на нерухоме майно, похідним від права власності та притаманним саме власнику такого майна, який має право розпоряджатися (реалізовувати) право оренди на власний розсуд. В той час, як боржник не наділений таким правом.

За змістом статей 177, 178 Цивільного кодексу України майнові права є об`єктами цивільних прав, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Отже, з аналізу положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" слідує, що право на оренду (право оренди) майна, яке набуте орендарем на підставі договору оренди, є похідним від права власності майновим правом у розумінні статей 177 і 178 Цивільного кодексу України, щодо якого законодавством установлено певні обмеження, які визначають рівень його оборотоздатності. Тобто, лише власник майна має право розпоряджатися (реалізовувати) право оренди на власний розсуд, боржник таким правом не наділений.

Системний аналіз норм статті 19 Конституції України, статей 10, 18, 56  Закону України "Про виконавче провадження", статей 177, 178, 190 Цивільного кодексу України, вказує на те, що виконавець не наділений правом накладення арешту на право оренди майна боржника-орендаря, яке як майнове право є за змістом наведених вище законодавчих норм відмінним від майна (коштів) об`єктом цивільних прав та має обмежену оборотоздатність для боржника-орендаря.

Відповідно до висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у пункті 6.41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 904/968/18 "… виконавець, виконуючи рішення, не може бути наділений більшими повноваженнями щодо майнових прав, ніж має щодо цих самих майнових прав сам боржник".

Таким чином, застосування виконавцем такого заходу примусового виконання рішень, як звернення стягнення на право оренди рухомого та нерухомого майна, можливе стосовно власника такого майна, а також у тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника, особи, передбачено законом або договором (заставодержатель права оренди такого майна тощо).

Суд прийшов висновку про те, що під час виконання рішення суду арештованими можуть бути лише ті майнові права, що належать боржнику, та які міг відчужити сам боржник, а кошти, виручені від їх продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому провадженні.

ВИСНОВКИ:

-   право накладати арешт на майно в межах виконавчого провадження надається лише у випадку, коли таке майно належить на праві власності саме боржнику;

- арешту підлягають лише ті майнові права, що належать боржнику, які можливо реалізувати (продати, передати) за визначеною відповідно до законодавства ціною, а кошти направити на погашення заборгованості;

- належне орендарю на підставі договору оренди право користування майном державної/приватної власності не може бути ним відчужено;

- право користування (оренди) майна не може бути реалізовано в порядку статті 61 Закону України "Про виконавче провадження".

 

Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду

05 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 644/9923/18, провадження № 61-21892св19 (ЄДРСРУ № 90822123) досліджував питання щодо Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Оскільки Закон України не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) від 20 вересня 2018 року.

_________

Примітка: Слід наголосити, що 25 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 704/696/16-ц, провадження № 61-42166 св 18 (ЄДРСРУ № 81437446) вказав, що згідно з частиною четвертою статті 1176 ЦК України фізична особа, яка в процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

Під самообмовою слід розуміти завідомо неправдиві показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Суди мають враховувати причини, які спонукали особу до самообмови, оскільки у статті фактично йдеться про умисел на самообмову. Проте самообмова, яка стала наслідком застосування до громадянина насильства, погроз чи інших незаконних заходів, не перешкоджає відшкодуванню шкоди. При цьому факт насильства, погроз та інших незаконних заходів має бути встановлений слідчими органами, прокурором чи судом.

Тобто самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, має бути добровільною, завідомо неправдивою, мати на меті перешкодити з'ясуванню істини й бути зафіксованою в матеріалах справи.

_____________

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме - у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (стаття 1174 цього Кодексу).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Згідно з вимогами статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

(!!!) Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах  і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до пунктів 1, 5 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується (повертається) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій, моральна шкода.

Статтею 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

(!!!) Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин                           з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Пунктом 8 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» передбачено, що розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, неодержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.

Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

ВАЖЛИВО: Тобто, законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Такий висновок суду відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 468/901/17-ц (провадження № 61-2934св18); від 21 червня 2018 року у справі № 205/119/17 (провадження № 61-24700св18).

Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування.

Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові Верховного суду від 10 квітня 2020 року у справі № 161/13343/18, провадження № 61-13483св19 (ЄДРСРУ № 88833314).

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18).

Такий же висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19).

Саме на державу покладено цивільну відповідальність за відшкодування завданої шкоди незалежно від вини цієї особи або органу.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України  є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

До схожого за змістом правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16 (провадження № 61-8385св20).

 

Матеріал по темі: «Стягнення шкоди з держави завданої внаслідок кримінального правопорушення»

Оренда приміщень навчальних закладів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та правове регулювання здачі майна (вільних приміщень) навчальних закладів в оренду

05 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 913/152/18 (ЄДРСРУ № 90802120) досліджував питання правомірності здачі майна (вільних приміщень) навчальних закладів в оренду.

Частиною 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент укладення договору оренди) визначено, що навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти (ст. 28 Закону України "Про освіту").

Структура освіти включає, зокрема, дошкільну освіту, загальну середню освіту, професійну-технічну освіту (ст. 29 Закону України "Про освіту").

Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (ч. ч. 1, 4 ст. 61 Закону України "Про освіту").

Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством (ч. 1 ст. 63 Закону України "Про освіту").

Згідно з ч. 4 ст. 61 Закону України "Про освіту" майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень.

Приміщення - це частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (постанова Кабінету Міністрів України № 1442 від 28.10.2004 "Про затвердження Національного стандарту № 2 "Оцінка нерухомого майна").

У пп. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України № 63 від 14.08.2001, встановлено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, як додаткове джерело фінансування навчальних закладів законом передбачена можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте, надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом (правова позиція, викладена у п. 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17; така ж правова позиція викладена і в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17).

 

P.s. Окрім цього, можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки щодо певних договорів, обов`язковість укладення яких передбачена законом, зокрема якщо договір заснований на державному замовленні. Натомість чинне законодавство не містить обов`язку для Фонду держмайна укладення договору оренди, а тому у суду відсутні правові підстави для укладення такого договору за рішенням суду, що є самостійною підставою для відмови в позові (15 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3442/19 (ЄДРСРУ № 90465592).

Таким чином, звертатися із позовом до Фонду з вимогою про визнання укладеним з дати набрання рішенням суду законної сили, договору оренди немає жодного правового сенсу.

 

Стягнення орендної плати за землю, яка не сформована, як об`єкта цивільних прав

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розрахунок суми орендної плати за земельну ділянку, яка не сформована як об’єкт цивільних прав (площа, межі і т.і.) або по неточним картографічним даним. Кондикційні зобов’язання – стягнення безпідставно збережених коштів.

05 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1610/18 (ЄДРСРУ №  90774913) досліджував питання щодо стягнення з власника об`єкту нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщений.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (статті 1213 Цивільного кодексу України), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли він дізнався або міг дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави (стаття 1214 Цивільного кодексу України) (05 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9665/17 ЄДРСРУ № 88149746).

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна.

До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладання договору оренди, внаслідок чого її власник недоотримує дохід у вигляді орендної плати, за своїм змістом є кондикційними (зазначена позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15, від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15, від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15,  № 922/5468/14.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст.1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту.

Зокрема, у разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч.1 ст.1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених ст.ст.11, 600, 601, 604-607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання).

Така правова позиція висловлена Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах: від 10 вересня 2018 року по справі № 638/11807/15-ц та від 12 грудня 2018 року по справі № 205/3330/14-ц.

Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об`єкту нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщений, без належних на те правових підстав.

За системним тлумаченням положенням статті 79-1 Земельного кодексу України та статті 5 Закону України "Про оцінку земель", земельна ділянка формується як об`єкт цивільних прав з метою вчинення щодо неї подальших юридично - значущих дій та проведення державної реєстрації прав на неї, а витяг з нормативної грошової оцінки оформлюється лише при здійсненні щодо земельної ділянки юридично - значимих дій, оскільки в розрізі предмету і підстав заявленого позову, розмір безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати можливо установити лише з урахуванням приписів статті 93 Земельного кодексу України, яка об`єктом оренди визначає саме земельну ділянку, порядок формування якої як об`єкта цивільних прав наведено в статті 79-1 Земельного кодексу України та нормативна грошова оцінка такої земельної ділянки підтверджена відповідним Витягом.

Правова позиція висловлена Верховним Судом від 29 січня 2020 року по справі № 922/2811/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №  629/4628/16-ц.

Отже, обов`язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок. Аналогічна правова позиція висловлена також  у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №  320/5877/17.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про оренду землі» об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частина перша статті 21 Закону України «Про оренду землі»).

Таким чином, позивач мав надати докази існування протягом зазначеного в позові періоду земельної ділянки як об`єкта цивільних прав у розумінні та визначенні земельного законодавства, реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України «Про оренду землі» у зазначений період, а також обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 922/392/18, від 07 лютого 2019 року у справі № 922/3639/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 923/921/17.   

Окрім цього, як-то визначено Верховним Судом у постанові від 25 лютого 2020 року у справі № 922/748/19, стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати можливо в разі, якщо відповідач є ЄДИНИМ власником нерухомого майна і користується земельною ділянкою без правовстановлюючих документів (пункт 68).

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо розрахунок суми орендної плати, здійснений позивачем, ґрунтується на припущеннях та приблизних показниках, які не відповідають дійсним характеристикам спірної земельної ділянки, то він є недоведеним належними та недопустимим доказом.

Аналогічних висновків дотримується Касаційний господарський суд, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №922/2811/18, від 01.10.2019 у справі №922/2082/18, від 29.08.2019 у справі №922/3443/18, від 27.08.2019 у справі №922/2762/18, від 12.08.2019 у справі №922/2927/18, від 08.08.2019 у справі №922/1276/18, від 06.08.2019 у справі №922/3560/18, від 29.05.2019 у справі № 922/955/18, від 16.04.2019 у справі №922/744/18, від 12.04.2019 у справі № 922/981/18, від 13.02.2019 у справі №922/392/18, від 07.02.2019 у справі № 922/3639/17, від 06.02.2018 у справі № 923/921/17.

Матеріал по темі: «Стягнення «орендної плати за землю» у вигляді безпідставно збережених коштів»

 

теги: кондикційне зобов’язання, розрахунок орендної плати на припущеннях, неточна площа земельної ділянки, перехід права власності на земельну ділянку, орендна плата, арендная плата, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, земельної ділянки, судова практика, Адвокат Морозов

«Трискладовий тест» для публічної інформації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Віднесення інформації до конфіденційної, таємної чи службової не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до конкретної інформації

06 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/3005/19, адміністративне провадження №К/9901/35844/19 (ЄДРСРУ № 90804496) досліджував питання щодо «трискладового тесту», яка повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою.

Право на отримання інформації захищено Конституцією України. Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Аналіз положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» щодо конфіденційної інформації дає підстави виокремити такі її ознаки: встановлювати конфіденційність публічної інформації та визначати порядок її поширення можуть лише фізичні та юридичні особи; суб`єкти владних повноважень не наділені правом відносити інформацію до конфіденційної; публічна інформація не може бути віднесена до конфіденційної у випадках, визначених Законом (частини перша, друга статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації»); у випадках, встановлених законодавством, може не бути обмежено доступ до визначеної інформації, в тому числі й конфіденційної (частин п`ята та шоста статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

(!!!) Отже, можливість віднесення інформації до конфіденційної не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до неї.

Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 частини другої статі 6 Закону.

Ці вимоги є «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. Доступ до інформації може бути обмежено за умови додержання сукупності  всіх трьох підстав.

Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».

Для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується трискладовий тест за ч.2 ст.6 Закону: якщо розпорядником інформації встановлено, що запитувана інформація є інформацією з обмеженим доступом, такий розпорядник інформації має встановити вид інформації з обмеженим доступом, за якою звернувся запитувач (конфіденційна, таємна або службова). Наступний крок - потрібно визначити, чи запитувана інформація стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, чи можливі заворушення або злочини при наданні доступу до запитуваної інформації, чи в інтересах охорони здоров`я населення обмеження доступу до цієї інформації, чи не постраждає репутація або права інших людей у результаті надання доступу до цієї інформації, чи отримана запитувана інформація конфіденційно, чи стосується дана інформація питання авторитету й неупередженості правосуддя. Якщо на всі поставлені питання відповідь негативна, розпорядник інформації надає доступ до запитуваної інформації.

Якщо хоча б на одне з поставлених вище питань є позитивна відповідь - розпорядник інформації має визначити, чи не буде розголошенням запитуваної інформації завдана істотна шкода зазначеним інтересам, наявність яких у запитуваній інформації він встановив.

Якщо відповідь на це питання негативна - розпорядник інформації надає запитувачу доступ до зазначеної інформації. Якщо відповідь на це питання позитивна - розпорядник інформації визначає: чи переважає шкода від оприлюднення такої інформації над суспільним інтересом в її отриманні. При позитивній відповіді на питання запитувачу інформації буде відмовлено в наданні доступу до запитуваної інформації. При негативній відповіді - розпорядник інформації надає запитувачу доступ до запитуваної інформації .

Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації, є застосовування до такої інформації "трискладового тесту".

Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з наведених вище трьох підстав означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 9901/510/18 (провадження № 11-840апп18).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов`язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, які становлять зміст «трискладового тесту». З відмови у доступі до публічної інформації повинно вбачатися: 1)якому з перелічених у п. 1 ч.2 ст.6 Закону №2939-VI інтересів (далі - правомірні інтереси) відповідає обмеження, а також чому обмеження доступу відповідає зазначеному інтересу (інтересам); 2) у чому конкретно полягає шкода правомірному інтересу (інтересам); яким є причинно-наслідковий зв`язок між наданням доступу та можливим настанням шкоди; чому ця шкода є істотною; яка ймовірність настання шкоди внаслідок надання доступу до інформації (пункт 2 ч.2 ст.6 Закону № 2939-VI); 3) чому шкода від надання інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (п.3 ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI).

Верховним Судом у постанові від 20.03.2020 справа №509/1398/16-а зазначено, що виходячи з положень частини першої статті 7 Закону № 2939-VІ, частини другої статті 21 Закону № 2657-XII та статті 32 Конституції України конфіденційна інформація може поширюватись у таких випадках:

• особа самостійно встановила випадки (порядок, умови), коли ця інформація може поширюватись (наприклад, у договорі про використання прав на комерційну таємницю);

• коли особа у відповідь на прохання/пропозицію дає згоду на використання своїх конфіденційних даних. При цьому використання таких даних третьою особою здійснюється відповідно до умов наданої особою згоди;

• коли закон дозволяє певним суб`єктам отримувати та використовувати конфіденційну інформацію без згоди особи. У таких випадках суб`єкт діє на виконання установлених повноважень та для досягнення визначеної мети (наприклад, отримання конфіденційної інформації в ході оперативно-розшукової діяльності або в ході проведення досудового слідства) і поширення конфіденційної інформації обмежується положеннями закону;

• коли розголошення конфіденційної інформації відповідає суспільному інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає шкоду, яку може бути завдано особі поширенням її конфіденційної інформації. Таке поширення здійснюється відповідно до статті 29 Закону України «Про інформацію» після застосування «трискладового тесту» (додатково див. пункт 5.5).».

Верховний Суд звертає увагу на те, що положення частини другої статті 6 Закону передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 Закону закріплена презумпція відкритості  публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженим лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту».

(!!!) Отже, обов`язок доведення того факту, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

Верховний Суд наголошує на тому, що відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник інформації у відповіді на запит вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

ВИСНОВОК: Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових «трискладового тесту» означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №806/1959/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №9901/249/19.

 

 

Критерії неоднаковості застосування судової практики Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критерії неоднаковості застосування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах

05 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3948/19 (ЄДРСРУ № 90802118) досліджував питання щодо неоднакового застосування судової практики Верховного суду, а саме визначення критерій.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цієї норми касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 № 910/17999/16 ; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року по справі № 923/682/16.

При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19,  пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

ВИСНОВОК: Враховуючи вказане вище критерій «подібності» та/або «аналогічності» повинен включати в себе: 1) суб`єктний склад сторін спору; 2) зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору); 3) об`єкт (предмет) спору; 4) умови застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); 5) однаковість матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

 

 

Теги: критерії неоднаковості, застосування судової практики, Верховний суд, подібність правовідносин, аналогічна судова практика, аналогічне судове рішення, подібна позиція, сторони спору, предмет, підстави, норми права, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Спадкування земельного паю у фермерському господарстві

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок заснування фермерського господарства, отримання земельної ділянки та спадкування права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства

23 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 922/989/18, провадження № 12-205гс19 (ЄДРСРУ № 90458880) досліджувала питання спадкування земельного паю у фермерському господарстві.

19 червня 2003 року було прийнято новий Закон України № 937-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

(!!!) Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

Отже, підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня.

Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

ВАЖЛИВО: Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

Звідси у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від раніше сформованої правової позиції та зазначити, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19).

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 922/2103/17 та у постановах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс16 та зазначила, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини.

Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Матеріал по темі: «Підвідомчість земельних спорів СФГ з іншими юридичними особами»

 

Теги: фермерське господарство, земельні спори, оренда землі, СФГ, спадкування землі, спадкування паю, спадкування частки ФГ, ведення фермерського господарства, судова практика, Верховний суд, Велика палата, Адвокат Морозов