Право накладення вето на рішення Ради

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право накладати вето на рішення відповідної ради належить до дискреційних повноважень голови цієї ради

27 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду № 381/329/17, адміністративне провадження №К/9901/24440/18, К/9901/24444/18 (ЄДРСРУ № 88933458)

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Згідно зі статтею 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Систему і гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Повноваження міського голови визначені статтею 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зокрема, пунктами 1, 8, 20 частини четвертої цієї статті визначено, що сільський, селищний, міський голова скликає сесії ради, забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; вносить пропозиції та формує порядок денний сесій ради і головує на пленарних засіданнях ради, видає розпорядження у межах своїх повноважень, тощо.

Повноваження міської ради визначені у статтях 25, 26 цього Закону. Зокрема, сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання, перелік вказаних питань міститься у статті 26 Закону.

Відповідно до пункту 20 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова видає розпорядження у межах своїх повноважень.

Згідно зі статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Рішення сільської, селищної, міської ради у п`ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада зобов`язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності.

Аналіз зазначених у попередньому розділі правових норм дає підстави для висновку, що голова сільської, селищної, міської ради може своїм розпорядженням зупиняти рішення ради у п`ятиденний строк з моменту його прийняття і вносити їх на повторний розгляд відповідної ради, який має бути проведений у двотижневий строк.

Разом з тим, норми даної статті не містять прямого зобов`язання щодо одночасного внесення на повторний розгляд ради відповідного рішення, а лише встановлюють двотижневий строк, в межах якого воно має бути переглянуте разом із зауваженнями голови ради.

Одночасно, право накладати вето на рішення відповідної ради належить до дискреційних повноважень голови цієї ради, яке, в подальшому, може бути подолане самою радою. Отже, суд не вправі надавати оцінку підставам для накладення такого вето.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №813/5033/17 (ЄДРСРУ № 86594285), від 19 лютого 2020 року у справі №2а-2378/11 (ЄДРСРУ № 87682571).

Відкриття стороні захисту матеріалів, які стали підставою для проведення НСРД

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних заходів спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, то має місце порушення норм ст. 290 КПК

08 квітня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 583/4923/13-к, провадження № 51-5986 км 19 (ЄДРСРУ № 88739846) досліджував питання щодо відкриття стороні захисту матеріалів, які стали підставою для проведення НСРД.

Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК України прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.

Згідно з ч. 12 ст. 290 КПК України, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Згідно з ч. 2 ст. 92 КПК України обов`язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Отже, для перевірки доказів на предмет їх допустимості ці рішення мають бути відкриті стороні захисту відповідно до вимог ст. 290 КПК України, що є важливою гарантією змагальності і рівності сторін у кримінальному провадженні.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року № 13-37кс18 у справі № 751/7557/15-к, для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, а й документи, які стали правовою підставою для їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки за змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону стосовно НСРД.

Ці документи (процесуальні рішення) виступають правовою підставою для проведення НСРД з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки доказів.

Враховуючи, що НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, ця сторона має їх у своєму розпорядженні, зокрема прокурор - процесуальний керівник цього розслідування. Згідно з ч. 2 ст. 36 КПК України прокурор має повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування.

Що стосується процесуальних документів, які мають гриф секретності, то за змістом статей 85, 92, 290 КПК України прокурор - процесуальний керівник зобов`язаний під час досудового розслідування заздалегідь ініціювати процедуру їх розсекречення одночасно з результатами НСРД і забезпечити відкриття цих документів на етапі закінчення досудового розслідування.

Також Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі 640/6847/15-к (провадження № 13-43кс19) уточнила висновки щодо застосування норми права, зроблені раніше у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у провадженні № 13-37кс18, акцентувавши увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту, і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до ст. 290 КПК України.

Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм ст. 290 КПК.

Оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

24 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/2206/19, адміністративне провадження №К/9901/7573/20 (ЄДРСРУ № 88909257) досліджував питання щодо оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників.

Підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України встановлено перелік об`єктів нерухомості, які не є об`єктами оподаткування. Так, підпунктом "ж" підпункту 266.2.2 у редакції Закону України від 28.12.2014 №71-VIII, чинній станом на 2018 рік визначено, що не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності.

Правовий аналіз цієї норми зумовив висновок, що її застосування передбачає наявність двох умов, перша з яких - власник об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) є сільськогосподарським товаровиробником, а друга - об`єкт нерухомості (будівля, споруда) призначений для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності.

За визначенням підпункту 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України сільськогосподарський товаровиробник для цілей глави 1 розділу XIV цього Кодексу - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми або фізична особа - підприємець, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.

Застереження в підпункті 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України щодо цілей глави 1 розділу ХIV Податкового кодексу України не означає, що у інших випадках, передбачених цим Кодексом, термін "сільськогосподарський товаровиробник" має інше змістовне навантаження.

Слід враховувати, що податкова пільга не надається у випадках, коли нерухомість здається власниками в оренду, лізинг, позичку.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 0340/1905/18 (ЄДРСРУ № 84954798).

Поряд з цим на користь висновку, що нормою підпункту "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України передбачено податкова пільга, в тому числі і для фізичних осіб, свідчить і подальше законодавче уточнення правового регулювання. Законом України від 23.11.2018 №2628-VIII, підпункт "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України викладено в новій редакції, згідно з якою не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу "Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства" (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку. Тобто, законодавець уточнив з 01.01.2019, що сільськогосподарським товаровиробником є юридичні і фізичні особи.

Слід зауважити, що встановлена підпунктом "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України пільга стосується сільськогосподарських товаровиробників і направлена на створення сприятливих умов для здійснення сільськогосподарської діяльності, стимулювання такої діяльності та досягнення її збалансованого податкового навантаження.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду 04 грудня 2018 року у справі № 649/593/16-а, у якій судами застосовано підпункт «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України у подібних правовідносинах.

При цьому, виходячи із системного тлумачення вищевказаної норми ПК України необхідно вказати, що законодавець у кожному буквеному пункті (від "а" до "л") передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширюваному тлумаченню. Прикладом цього є, зокрема, те, що така умова як зв`язок об`єкту нерухомості з фактом її використання у своїй діяльності передбачений пунктами "е" та "і", на відміну від пункту "є".

Більш того, кожен з визначених підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України буквених пунктів має прив`язку або до статусу суб`єкта, який володіє такою нерухомістю (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування ("д"), суб`єкти господарювання малого та середнього бізнесу ("е"), сільськогосподарський товаровиробник ("ж"), громадські організації інвалідів та їх підприємства ("з"), релігійні організації ("и"), та/або до виду нерухомості, його стану, місця розташування (непридатна до проживання ("ґ"), будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів ("і"), будівлі промисловості ("є") тощо.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 15.05.2018 по справі № 806/2676/17 (адміністративне провадження № К/9901/28719/18), від 15.05.2018 по справі №806/2461/17 (адміністративне провадження № К/9901/27759/18), від 02.10.2018 по справі № 823/1702/16 (адміністративне провадження № К/9901/40145/18).

ВИСНОВОК: В силу положень пункту «ж» підпункту 266.2.2. пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності.

Матеріал по темі: «Змінено критерії застосування податкової пільги стосовно будівель промисловості»

Захист з боку держави земель прибережних захисних смуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173, і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.

Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(провадження № 14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) (пункт 63.2). Відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Наведене положення кореспондується із нормою ч. 1 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України у сучасній редакції.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц) (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення земельної ділянки водного фонду.

З огляду на практику Великої Палати Верховного Суду має бути належне матеріально правове регулювання спірних правовідносин (приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння чи статті 391 цього ж кодексу та частини другої статті 152 ЗК України щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності), та чи всі заявлені прокурором вимоги є належними способами захисту інтересів держави у цій справі. У разі, якщо суд дійде висновку про належність обраного способу захисту, він має оцінити дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянок законному володільцеві (див. пункти 125-128 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункти 125-126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).

До такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, ЄДРСРУ № 88739760).

Таким чином, до вимог прокурора в інтересах держави щодо витребування спірних земельних ділянок строки позовної давності не застосовуються.

Вказана позиція підтримана Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року у справі № 654/3433/16-ц, провадження № 61-41405св18 (ЄДРСРУ № 88909682).

Матеріал по темі: «Земельна ділянка за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги»

ТЕГИ: землі водного фонду, прибережні захисні смуги, надання земельної ділянки, проект землеустрою, водоохоронна зона, землевпорядна документація, природоохоронний орган, категорії земель, судова практика, Адвокат Морозов

Адміністративний арешт майна та грошових коштів платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративний арешт, як винятковий спосіб забезпечення виконання обов`язків платника податків

24 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 802/2067/15-а, адміністративне провадження №К/9901/9294/18 (ЄДРСРУ № 88909382) досліджував питання щодо застосування адміністративного арешту контролюючими органами.

Загальна процедура і підстави застосування адміністративного арешту контролюючими органами визначені статтею 94 Податкового кодексу України.

Визначення адміністративного арешту як виняткового способу забезпечення виконання обов`язків платника податків, наведене в пункті 94.1 статті 94 Податкового кодексу України, за своїм змістом однаково охоплює як арешт коштів, так і арешт іншого майна.

Згідно з пунктом 94.4 статті 94 Податкового кодексу України арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

Арешт коштів на рахунку платника податків відповідно до абзацу другого підпункту 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, є універсальними та визначені пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

Приписи статті 94 Податкового кодексу України викладаються в єдиному контексті та відповідні правові норми регулюють як правовідносини, що виникають при накладенні адміністративного арешту майна, так і арешту коштів платника податків.

Відтак, арешт на кошти платника податків накладається за наявності підстав, визначених пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України .

Згідно із пунктом  94.2  статті  94 Податкового кодексу України  арешт майна може бути застосовано, якщо з`ясовується одна з таких обставин: платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі; фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон; платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу; відсутні дозволи (ліцензії) на здійснення господарської діяльності, а також у разі відсутності реєстраторів розрахункових операцій, зареєстрованих у встановленому законодавством порядку, крім випадків, визначених законодавством; відсутня реєстрація особи як платника податків у контролюючому органі, якщо така реєстрація є обов`язковою відповідно до цього  Кодексу, або коли платник податків, що отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за межі України, його приховування або передачі іншим особам; платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі; платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке передається в податкову заставу; платник податків (його посадові особи або особи, які здійснюють готівкові розрахунки та/або провадять діяльність, що підлягає ліцензуванню) відмовляється від проведення відповідно до вимог цього  Кодексу  інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки).

Матеріал по темі: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків»

Відповідно до абзацу другого підпункту  94.6.2  пункту  94.6  статті  94 Податкового кодексу України  арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Водночас  Податковим кодексом України  передбачені також інші, додаткові випадки накладення арешту на кошти платника податків, крім тих, що визначені  статтею 94 цього Кодексу.

Так, відповідно до підпункту  20.1.33  пункту  20.1  статті  20 Податкового кодексу України  контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

Наведена законодавча норма встановлює одночасно як право контролюючого органу на звернення до суду з вимогою про накладення арешту на кошти платника податків, так і підстави для реалізації цього повноваження. Такими підставами є: 1) відсутність майна, за рахунок якого може бути погашений податковий борг; 2) недостатність такого майна для погашення суми податкового боргу через те, що балансова вартість цього майна менша за відповідну суму податкового боргу; 3) майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

В свою чергу, відсутність умов для застосування арешту коштів платника податків, передбачених пунктом  94.2  статті  94 Податкового кодексу України, за наявності умов, встановлених підпунктом  20.1.33  пункту  20.1  статті  20 Податкового кодексу України, не може бути підставою для відмови у застосуванні арешту коштів на рахунках платника податків, оскільки норма підпункту  20.1.33  пункту  20.1  статті  20 Податкового кодексу України  є імперативною і обов`язковою до виконання.

Норми підпункту  20.1.33  пункту  20.1  статті  20  та пункту  94.2  статті  94 Податкового кодексу України  не заперечують за змістом одна одну, оскільки регулюють різні правовідносини. Норми  пункту 94.2 Податкового кодексу України  визначають загальні підстави для застосування арешту як майна, так і коштів платника податків. Натомість підпункт  20.1.33  пункту  20.1  статті  20 Податкового кодексу України  регулює інше коло суспільних відносин, а саме питання накладення арешту виключно на кошти платника податків та інші цінності, що знаходяться у банках, причому в специфічній ситуації - за відсутності достатнього для погашення податкового боргу майна.

Таким чином, законодавець передбачив два види арешту майна в залежності від підстав та порядку його застосування: адміністративний арешт майна, в тому числі грошових коштів на банківському рахунку, як спосіб забезпечення виконання платником податків його обов`язків, визначених законом, який в залежності від виду майна застосовується за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу або судовим рішенням; арешт коштів та інших цінностей платника податків, що знаходяться у банку, який застосовується за рішенням суду як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, підставою для застосування якого є відсутність або недостатність у платника податків майна для погашення податкового боргу.

Отже, положення статті 94 ПК викладаються в єдиному контексті, а її норми регулюють як правовідносини, що виникають при накладенні адміністративного арешту майна, так і арешту коштів платника податків, та не визначають послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів, а також не залежить від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27.11.2018 у справі №820/1929/17 та підтверджений в постанові від 11 лютого 2020 року по справі № 813/1586/17 (ЄДРСРУ № 87713225).

Крім того, згідно з позицією Верховного Суду викладену в постановах по справах №820/2455/18 від 12.02.2019, №820/2564/17 від 12.04.2019, №813/1910/17 від 14.05.2019, №813/854/18 від 23.05.2019, №813/3943/17 від 28.05.2019, арешт коштів на рахунках та зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків відповідно до норм Податкового кодексу України мають однакове значення з точки зору їх застосування як примусового заходу та можуть застосовуватися з підстав, передбачених ст. 94 Податкового кодексу України

Разом з тим, сума коштів, на яку накладається арешт, не повинна перевищувати суму податкового боргу, право на стягнення якої наявне в органу державної податкової служби на момент прийняття судом рішення про застосування адміністративного арешту. Тобто, арешт може стосуватися лише тих коштів, які є необхідними для виконання певних зобов`язань платника податків, зокрема, щодо погашення податкового боргу.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 826/8691/16.

Матеріал по темі: «Процедура і підстави застосування адміністративного арешту контролюючими органами»

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96годинного строку, 24 години, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження висновків державної експертизи у сфері земельних відносин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок спростування висновків державної експертизи у сфері земельних відносин , перед зверненням до суду, передбачає ОБОВ'ЯЗКОВИЙ етап звернення із скаргою до центрального органу виконавчої влади

23 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 814/3555/14, адміністративне провадження №К/9901/16523/18 (ЄДРСРУ № 88886162) досліджував питання щодо оскарження висновків державної експертизи у сфері земельних відносин.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частинами першою-третьою статті 85 ВК України передбачено, що порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

У постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об`єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані.

У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об`єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт.

Відповідно до статті 79 ЗК земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що використання земель водного фонду фізичними та юридичними особами державної та комунальної власності може здійснюватися на умовах оренди, постійного або тимчасового користування. При цьому, у разі перебування земель водного фонду у власності або постійному користуванні відповідних суб`єктів, у тимчасове користування такі об`єкти надаються за погодженням з постійними землекористувачами або за згодою власників.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 806/1350/15.

Статтею 1 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» визначено, що державна експертиза землевпорядної документації - це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка об`єктів експертизи на предмет їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, а також підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об`єктів експертизи.

Відповідно до частини другої статті 33 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» процедура проведення державної експертизи включає:

• перевірку наявності та повноти необхідних документів і матеріалів щодо об`єктів державної експертизи та їх реєстрацію (підготовча стадія);
• аналітичне опрацювання документів чи матеріалів щодо об`єктів державної експертизи, а в разі необхідності - проведення обстежень у натурі (на місцевості) та проведення на їх основі аналізу їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам (основна стадія);
• узагальнення окремих експертних досліджень, одержаної інформації, підготовку висновку державної експертизи та видачу його замовникам об`єктів державної експертизи (заключна стадія).

Згідно з положеннями частин першої-другої статті 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» результатом проведення державної експертизи є висновок державної експертизи.

Висновки державної експертизи повинні містити оцінку допустимості та можливості прийняття рішення щодо об`єкта державної експертизи і враховувати соціально-економічні наслідки.

Частиною сьомою цієї ж статті передбачено, що об`єкт державної експертизи, який не відповідає вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, оцінюється негативно і не погоджується. Негативна оцінка об`єкта державної експертизи повинна бути всебічно обґрунтована відповідно до вимог законодавства, встановлених стандартів, норм і правил.

В свою чергу статтею 37 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» встановлено, що замовники або розробники об`єктів державної експертизи, заінтересовані у спростуванні висновків державної експертизи або їх окремих положень, подають обґрунтоване клопотання (заяву) про це до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, у місячний термін з дня отримання клопотання (заяви) розглядає його і за наявності підстав призначає проведення повторної державної експертизи.

У разі спростування висновків державної експертизи, яку проводив центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, до проведення повторної державної експертизи залучаються незалежні експерти.

У разі відмови в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи або незгоди з висновками повторної державної експертизи замовники або розробники об`єктів державної експертизи мають право звернутися до суду.

Висновки державної експертизи можуть бути скасовані органом, який їх видав, у разі виявлення обставин, що могли вплинути на об`єктивність оцінки висновку.

Позитивні висновки повторної державної експертизи є підставою для прийняття відповідним органом рішення або реалізації заходів, передбачених об`єктами державної експертизи, крім випадків оскарження їх у судовому порядку.

Системний аналіз наведених правових норма дає підстави Верховному суду дійти до висновку, що заінтересовані особи, не згодні з висновком експертизи, мають подати обґрунтоване клопотання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який відповідно до  Закону  уповноважений розглядати такі клопотання.

(!!!) Право заінтересованих осіб на звернення до суду з позовом про скасування висновків державної експертизи може бути реалізоване лише у разі відмови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи чи окремих їх положень або незгоди з висновками повторної експертизи.

За своєю правовою природою повноваження щодо прийняття рішення про проведення повторної державної експертизи землевпорядної документації є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.

Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом, зокрема, у постановах від 8 травня 2018 року у справі № 823/1581/17, від 27 червня 2018 року у справі № 813/2485/15, від 31 жовтня 2018 року у справі № 806/2642/16, від 27 листопада 2018 року у справі № 817/1819/17.

ВИСНОВОК: Порядок спростування висновків державної експертизи у сфері земельних відносин, перед зверненням до суду, передбачає ОБОВ'ЯЗКОВИЙ етап звернення із скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

В разі невиконання вказаної вище вимоги вважається, що замовником не дотримано встановленого Законом порядку оскарження висновку державної експертизи землевпорядної документації, а отже такий позов задоволенню не підлягає.

Матеріал по темі: «Ринок землі сільськогосподарського призначення в Україні»

Теги: оскарження висновків експертизи у сфері земельних відносин, звернення із заявою до центрального органу, реалізує політику земельних відносин, Нібулон, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

ДАБІ не є контролюючим органом доходів і зборів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Державна архітектурно-будівельна інспекція України не є контролюючим органом доходів і зборів

23 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 804/4815/16, адміністративне провадження №К/9901/38426/18 (ЄДРСРУ № 88886268), від 10 квітня 2020 року у справі № 810/3653/16, адміністративне провадження №К/9901/17011/18 (ЄДРСРУ № 88707213) та від 27 листопада 2019 року у справі № 826/26745/15, касаційне провадження №К/9901/14746/18 (ЄДРСРУ № 85933875) констатував, що Державна архітектурно-будівельна інспекція України не є контролюючим органом доходів і зборів.

01.01.2015 набрав чинності Закон № 71-VIII, пунктом 3 Прикінцевих положень якого встановлено, що у 2015 та 2016 роках перевірки підприємств, установ та організацій, фізичних осіб - підприємців з обсягом доходу до 20 мільйонів гривень за попередній календарний рік контролюючими органами здійснюються виключно з дозволу Кабінету Міністрів України, за заявкою суб`єкта господарювання щодо його перевірки, згідно з рішенням суду або згідно з вимогами Кримінального процесуального кодексу України. Зазначене обмеження не поширюється:

з 1 січня 2015 року на перевірки суб`єктів господарювання, що ввозять на митну територію України та/або виробляють та/або реалізують підакцизні товари, на перевірки дотримання норм законодавства з питань наявності ліцензій, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, єдиного соціального внеску, відшкодування податку на додану вартість;

з 1 липня 2015 року на перевірки платників єдиного податку другої і третьої (фізичні особи - підприємці) груп, крім тих, які здійснюють діяльність на ринках, продаж товарів у дрібнороздрібній торговельній мережі через засоби пересувної мережі, за винятком платників єдиного податку, визначених пунктом 27 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Податкового кодексу України, з питань дотримання порядку застосування реєстраторів розрахункових операцій.

Цей Закон направлений на врегулювання відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів та передбачає внесення змін до податкового законодавства та за своєю метою та змістом покликаний врегулювати саме податкові, а не будь-які інші правовідносини, зокрема і ті, які виникають у сфері містобудівної діяльності.

Відповідно до статті 1 Податкового кодексу України цей кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності тих контролюючих органів, про які йдеться у пункті 41.1 статті 41 цього Кодексу. Зокрема контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи. У складі контролюючих органів діють підрозділи податкової міліції.

ВИСНОВОК: Таким чином, ДАБІ не є контролюючим органом доходів і зборів в розумінні вимог пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України, а отже посилання позивача на пункт 3 Прикінцевих положень Закону №71-VIII є помилковим.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 04.09.2019 у справі №285/1535/15-а та від 13.11.2019 у справі №565/1072/16-а (ЄДРСРУ № 85645309).

P.s. Разом з цим, правовідносини, пов`язані з встановленням обмежень на проведення позапланових перевірок ДАБІ було врегульовано пунктом 8 Прикінцевих положень Закону №76-VIII від 28.12.2014, відповідно до якого мораторій на проведення перевірок запроваджено лише на період з січня по червень 2015 року.

Аналогічна правова позиція висловлена 13 лютого 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 826/8704/16, адміністративне провадження №К/9901/55481/18 (ЄДРСРУ № 87559838).

Матеріал по темі: «Державний архітектурно-будівельний контроль суб`єктів містобудування»

Теги: дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов