Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції

30 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/11758/19, адміністративне провадження № К/9901/28604/19 (ЄДРСРУ № 87268075) досліджував питання ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю).

Відповідно до частини другої статті 293 КАС України ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених  статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 294 КАС України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності.

Статтею 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до принципу спеціалізації Законом визначено види і повноваження місцевих судів: загальні суди, які розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом; господарські суди, які розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції; адміністративні суди, які розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи).

Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом (частина п`ята статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Отже судова юрисдикція - це компетенція судів здійснювати правосуддя в формі визначеного законом виду судочинства і щодо визначеного кола правовідносин.

Статтею 19 КАС України визначено перелік справ у публічно-правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, тобто визначено предметне коло справ, які розглядаються адміністративними судами.

Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

На відміну від адміністративної юрисдикції як компетенції адміністративних судів щодо розгляду справ у публічно-правових спорах, підсудність відповідно до КАС України - це розмежування повноважень адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ, які належать до адміністративної юрисдикції.

Під підсудністю можливо також розуміти коло адміністративних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного адміністративного суду.

(!!!) Визначити підсудність означає встановити, який суд і якої ланки, згідно з законом, повинен здійснювати судочинство в тій чи іншій справі у підвідомчих йому провадженнях.

Виходячи з аналізу глави 2 розділу І КАС України під підсудністю розуміється сукупність предметної (статті 20, 21), інстанційної (стаття 22), територіальної (стаття 25) юрисдикції адміністративних судів.

При цьому, помилковим є ототожнення понять «підсудність» з «юрисдикцією» (підвідомчістю). Так, юрисдикція (підвідомчість) адміністративних судів визначає загальну компетенцію судів щодо розгляду адміністративних справ та коло справ, які суди мають право розглядати і вирішувати в порядку адміністративного судочинства, тоді як правила підсудності розмежовують підсудність справ судам одного виду юрисдикції - у даному випадку адміністративної.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 804/3516/18 та Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у  справі №  495/6724/17.

Тобто, «підсудність», як підстава оскарження рішення суду першої інстанції, передбачає незгоду особи із розглядом (прийняттям до розгляду) справи певним адміністративним судом як судом першої інстанції. У свою чергу поняття «підсудності» не охоплює поняття «юрисдикції» (підвідомчості) судів щодо розгляду спорів певної категорії (юрисдикції).

Таким чином, ухвала про відкриття провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку виключно з підстав порушення судом першої інстанції наведених вище процесуальних норм, що регулюють питання підсудності адміністративних справ.

Проте, норми КАС України не передбачають права на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції (підвідомчості) спору, тобто належності його розгляду в порядку іншого судочинства.

Верховний Суд вважає за доцільним зазначити про те, що положення КАС України не позбавляють суд першої інстанції можливості вирішити порушене відповідачем в апеляційній скарзі питання під час розгляду справи і прийняти відповідне рішення, в тому числі, згідно пунктом 1 частини першої статті 238 КАС.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року (справа №  826/20237/16), від  29 серпня 2019 року (справа №  640/7621/19).

Отже, Верховний суд вважає необґрунтованими доводи про те, що «підсудність» включає сукупність предметної, інстанційної та територіальної юрисдикції адміністративних судів, оскільки у такому випадку безпідставно здійснюється ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю).

Колегія суддів також враховує, що закріплюючи у пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України та пункті 6 частини третьої статті 2 КАС України право особи на перегляд справи в апеляційному порядку, законодавець регламентував спосіб і порядок реалізації такого права у залежності від виду судового рішення, як є предметом апеляційного оскарження - безпосереднє оскарження рішення суду або ухвали суду в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги на таке рішення або викладенням заперечень проти ухвали до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи.

Відтак, гарантуючи можливість перегляду в апеляційному порядку судової справи, положення КАС України закріпили спосіб реалізації права особи на апеляційне оскарження ухвали суду щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил предметної юрисдикції шляхом викладення заперечень проти ухвали до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи. Іншого порядку та способу апеляційного оскарження такого судового рішення чинним процесуальним законодавством не передбачено.

Аналогічний підхід застосовано у справі № 760/20886/17-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року).

ВИСНОВОК: Норми КАС України не передбачають права на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції (підвідомчості) спору, тобто належності його розгляду в порядку іншого судочинства.

Відповідальність туроператора за зіпсовану відпустку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність туроператора за зіпсовану відпустку. Стягнення матеріальної та моральної шкоди. Захист прав споживачів та судовий збір.

Загальні положення про договір

Необхідно вказати, що до договору на туристичне обслуговування застосовуються загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законом та не суперечить суті зобов`язання, в тому числі підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу України, Закону України "Про захист прав споживачів", Закону України "Про туризм".

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Відповідно до ст.20 Закону України "Про туризм" за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов`язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов`язується оплатити його.

Відповідно до ч.15 ст.20 Закону України «Про туризм» якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.3 ст.19-1 Закону України «Про туризм» туроператор (турагент) зобов`язаний додержуватися умов надання комплексу туристичних послуг, про які був поінформований споживач до укладення договору на туристичне обслуговування, крім випадків, коли про зміну таких умов повідомлено споживача до укладення договору або якщо зміни внесено на підставі угоди, укладеної між сторонами договору.

Відповідно до ч.7 ст.20 Закону України «Про туризм» кожна із сторін договору на туристичне обслуговування до початку туристичної подорожі може вимагати внесення змін до цього договору або його розірвання у зв`язку із зміною істотних умов договору та обставин, якими вони керувалися під час укладення договору, зокрема у разі, погіршення умов туристичної подорожі, зміни її строків.

Відповідно до ч.8 ст.20 Закону України «Про туризм» туроператор (турагент) зобов`язаний не пізніш як через один день з дня, коли йому стало відомо про зміну обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору на туристичне обслуговування, та не пізніш як за три дні до початку туристичної подорожі повідомити туриста про таку зміну обставин з метою надання йому можливості відмовитися від виконання договору без відшкодування шкоди туроператору (турагенту) або внести зміни до договору, змінивши ціну туристичного обслуговування.

Відповідно до ч.11 ст.20 Закону України «Про туризм» якщо під час виконання договору на туристичне обслуговування туроператор не в змозі надати значну частину туристичного продукту, щодо якого відповідно до договору на туристичне обслуговування сторони досягли згоди, туроператор повинен з метою продовження туристичного обслуговування вжити альтернативних заходів без покладення додаткових витрат на туриста, а в разі потреби відшкодувати йому різницю між запропонованими послугами і тими, які були надані. У разі неможливості здійснення таких заходів або відмови туриста від них туроператор зобов`язаний надати йому без додаткової оплати еквівалентний транспорт для повернення до місця відправлення або іншого місця, на яке погодився турист, а також відшкодувати вартість ненаданих туроператором туристичних послуг і виплатити компенсацію у розмірі, визначеному в договорі за домовленістю сторін.

Відповідно до ч.13 ст.20 Закону України «Про туризм» права й обов`язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором між ними, а також цим Законом.

Не виконання та/або неналежне виконання умов договору з боку туроператора/турагента

Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.2 ст.30 Закону України «Про туризм» порушеннями законодавства в галузі туризму є порушення умов договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг.

Статтею 611 ЦК України закріплено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Закон України "Про туризм" визначає поняття Туроператора та Турагента.

Туристичні оператори - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність.

Туристичні агенти - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи суб`єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб`єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про захист прав споживачів" послугою вважається діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Договором є усний чи письмовий правочин укладений між споживачем і виконавцем. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами (розрахунковий документ).

Правовідносини у туристичній діяльності опосередковуються не лише договорами між споживачем та туристичним агентом, договорами про туристичне обслуговування між споживачем та туристичним оператором: права і обов`язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом України "Про туризм". У разі укладення договору між туроператором та турагентом на реалізацію туристичного продукту (агентський договір) до такого договору застосовуються загальні положення про агентський договір, закріплені главою 31 Господарського кодексу України.

Між туроператором як особою, що створює туристичний продукт, та турагентом як особою, що такий продукт реалізує, можуть укладатися й інші договори - комісії, доручення тощо, однак характерною ознакою таких договорів є те, що туристичний агент діє від імені та/або в інтересах туроператора з питань продажу туристичного продукту.

Такими договорами можуть бути закріплені певні особливості відповідальності суб`єктів туристичної діяльності у разі неналежного виконання зобов`язань за агентським (чи іншим) договором.

Так, відповідно до положень ч.1 ст.295 та ч.1 ст.297 ГК України, комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб`єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб`єкта, якого він представляє. За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов`язується надати послуги другій стороні (суб`єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб`єкта і за його рахунок.

Однак такі договори не створюють собою прав та обов`язків для споживача, окрім випадку, якщо такий договір не був укладений туроператором і турагентом на користь третьої особи (споживача) відповідно до положень статті 636 ЦК України. Виконання такого договору на користь третьої особи може вимагати як особи, які уклали договір (турагент та туроператор), так і третя особа (турист), на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Відповідна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі N 643/6064/15-ц (ЄДРСРУ № 73189634).

Відповідно до ст.511 ЦК України зобов`язання не створює обов`язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов`язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Одночасно, відповідно до ч.2 ст.528 ЦК України навіть у випадку покладення виконання обов`язку боржником на іншу особу, відповідальним за виконання зобов`язання залишається боржник, а не така особа.

Таке положення закону обумовлене тим, що встановлення обов`язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов`язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями.

Відповідно до ст.617 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до ч.12,14 ст.20 Закону України "Про туризм" саме туроператор, як сторона за договором несе перед туристом відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування, крім випадків, якщо: невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини туриста; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини третіх осіб, не пов`язаних з наданням послуг, зазначених у цьому договорі, та жодна із сторін про їх настання не знала і не могла знати заздалегідь; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося внаслідок настання форс-мажорних обставин або є результатом подій, які туроператор (турагент) та інші суб`єкти туристичної діяльності, які надають туристичні послуги, включені до туристичного продукту, не могли передбачити.

З огляду на викладене, агентські та субагентські договори не створюють собою прав та обов`язків для споживача, який 1) не є стороною такого договору, 2) не є особою, на користь якої укладається такий договір.

Відповідно, Замовник турпродукту як третя особа у договірних правовідносинах та його агентів та субагентів не наділявся правами, а отже, не може набувати обов`язків, та щодо такої особи не можуть застосовуватись жодні договірні санкції, які суттєво впливають на права та інтереси третьої особи, яка не є стороною таких правовідносин.

До аналогічного висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у прийнятій 13 березня 2019 року постанові у справі № 750/9028/15-ц, в якій було зроблено наступний правовий висновок: «саме відповідач як туроператор несе відповідальність за невиконання умов договору про надання туристичних послуг у спірних правовідносинах. Правовідносини, які виникли між відповідачем та третіми особами, не можуть впливати на права позивача, який належно виконав умови договору. Спір між туроператором та турагентом може бути вирішений в іншому провадженні».

Отже, за змістом ч.ч.1,2,8,10,11 ст.20, ч.2 ст.30, ч.ч.1,2 ст.32, ч.1 ст.33 Закону України «Про туризм», ч.1 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.526,610,611,612,623, ч.5 ст.653, ст.906 ЦК України майнову відповідальність несе суб`єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, порушив умови договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг, та за вини якого замовнику (туристу) завдано збитків.

Таким чином у разі встановлення судом фактів видачі туроператором ваучера, який є формою письмового договору на туристичне обслуговування, зміни туроператором в односторонньому порядку істотних умов договору на туристичне обслуговування та невжиття ним необхідних заходів про попередження туриста щодо такої зміни, відповідальність за порушення істотних умов договору не може нести інший суб`єкт туристичної діяльності з надання туристичних послуг, ніж туроператор.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-42цс13 від 03 липня 2013 року.

Аналогічна правова позиція підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року по справі № 758/8046/15-ц, провадження № 61-11793св18 (ЄДРСРУ № 81263973) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/3695/17-ц, провадження № 61-15781 св 18 (ЄДРСРУ № 82914996).

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди

Стаття 10 Закону України «Про туризм» серед прав туристів передбачає право на відшкодування матеріальних і моральних збитків у разі невиконання або неналежного виконання умов договору.

Відповідно до ст.25 Закону України «Про туризм» турист має право на відшкодування матеріальних і моральних збитків у разі невиконання або неналежного виконання умов договору.

Відповідно ст.22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуг) згідно з договором, за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Відповідно до ч.1 ст.550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Відповідно до ч.2 ст.552 ЦК України сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.624 ЦК України якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до ч.2 ст. 625ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна, тощо.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму спрямовані на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров`я, на безпечне для життя і здоров`я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей.

Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31.03.1995 року з наступними змінами та доповненнями, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" встановлено, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону "Про захист прав споживачів " чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Моральні страждання завдані позивачу полягають в моральних та психічних стражданнях через неможливість відбути у запланований та оплачений відпочинок.

Пункт 5 вищевказаної постанови роз`яснює, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Відповідно до п.9 Постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Таким чином, вказаними вище нормами права визначено підстави та порядок відшкодування моральної шкоди, завданої споживачу туристичного продукту.

Окрім цього, неналежне виконання туроператором умов договору про надання туристичних послуг в частині ненадання послуг трансферу (перевезення) із аеропорту до готелю, є також підставою для відшкодування моральної шкоди (30 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/35935/15-ц, провадження № 61-23691св18 (ЄДРСРУ № 85582027).

Звільнення від сплати судового збору споживачів туристичних послуг

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений в Постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (№ 14-57цс18), позивач у справі про захист прав споживачів звільнений від сплати судового збору не тільки за подання позовної заяви, а й за подання усіх апеляційних, касаційних скарг у справі, в тому числі скарг на ухвали судів, постановлені з процесуальних питань.

Частиною 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Враховуючи предмет спору турист звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів».

Матеріал по темі: «Різниця між туроператором та турагентом»

Теги: туроператор, туризм, турист, турагент, захист прав споживачів, туристичні послуги, агентський договір,  путевка, відпустка, тур, матеріальна, моральна шкода, судова практика, Верховний  суд, Адвокат Морозов

Належне повідомлення особи до якої застосовується адміністративна санкція

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне повідомлення особи про розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності

30 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 482/9/17, адміністративне провадження №К/9901/38702/18 (ЄДРСРУ № 87268086) та справі №308/12552/16-а, адміністративне провадження №К/9901/32526/18 (ЄДРСРУ № 87268082) досліджував принцип належного повідомлення особи про розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності.

Верховний суд вказує, що особі до якої застосовується адміністративна санкція, повинно бути забезпечено право завчасно знати про час та місце розгляду справи. Це право є гарантією реалізації інших прав - на участь в розгляді справи про адміністративне правопорушення, висловлення заперечень, надання доказів, захист тощо.

Законодавство покладає обов`язок щодо своєчасного повідомлення особи про час та місце розгляду справи на уповноважену посадову особу. Зміст цього обов`язку не вичерпується надсиланням тексту відповідного повідомлення, оскільки саме лише надсилання, без отримання, не свідчить про поінформованість особи про час та місце розгляду справи, а отже робить це право недієвим.

Наприклад, Верховний Суд у постанові від 12 червня 2019 року по справі № 813/3415/18 (ЄДРСРУ № 82383730) щодо застосування положень Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509, дійшов такого висновку:

«[…] обов`язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти суб`єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду справи про накладення штрафу вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи. Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа».

«[…]. Зміст цього обов`язку не вичерпується надсиланням тексту відповідного повідомлення, оскільки саме лише надсилання, без отримання, не свідчить про поінформованість особи про час та місце розгляду справи, а отже робить це право недієвим».

«[…]. Отже, саме на уповноважену посадову особу покладається обов`язок з`ясувати чи поінформовано особу. При цьому, саме лише надсилання повідомлення (без доказів його отримання) не свідчить про її поінформованість. У разі неналежного поінформування особи, яка притягується до відповідальності, уповноважена особа не може розпочинати розгляд справи».

Закріплюючи процесуальні гарантії прав особи, що притягається до адміністративної відповідальності, у тому числі й на участь у розгляді її справи, положення КУпАП містять й певні застереження, націлені на забезпечення належної реалізації компетентними органами (особами) наданих їм повноважень, зокрема передбачені щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення за відсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, лише у випадку наявності даних, що підтверджують належне повідомлення такої особи про місце і час розгляду справи.

При цьому обов`язок повідомляти особу про місце і час розгляду справи не пізніше ніж за три дні до дати розгляду справи про адміністративне правопорушення вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за три днів до дати розгляду справи. Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа.

Повідомлення має на меті забезпечення участі особи у розгляді уповноваженим державним органом справи про адміністративне правопорушення.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 742/3757/16-а, від 31 січня 2019 року у справі № 760/10803/15-а, від 19 вересня 2019 року у справі № 686/21230/16-а, від 30 вересня 2019 року у справі № 486/92/17, від 14 листопада 2019 року у справі № 815/1570/16, від 06 грудня 2019 року у справі № 804/7725/17, від 24 грудня 2019 року у справі № 360/403/19.

(!!!) Для інформування особи про час та місце розгляду справи можуть використовуватися різні способи: рекомендований лист, телеграма, телефакс, телефонограма, особисте вручення повідомлення представникам. Множинність способів повідомлення дозволяє уповноваженій посадовій особі обрати один або декілька способів, які забезпечують поінформованість особи.

Між тим, недостатності лише телефонограми на підтвердження повідомлення учасника справи про дату, час та місце судового засідання дійшов Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року у справі  № 127/2871/16-ц, від 16 січня 2019 року № 728/2878/16-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 357/3132/15-ц, від 27 березня 2019 року № 229/4863/15-ц, провадження № 61-24933св18, від 28 серпня 2019 року № 644/3002/18, від 30 вересня 2019 року у справі № 243/1568/17, провадження № 61-28776св18, від 17 жовтня 2019 року у справі №130/3251/13, провадження №61-42434св18.

Верховний Суд дійшов висновку, що обов`язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти особу, що якої застосовується адміністративне стягнення не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду справи про адміністративне правопорушення вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи.

Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа. Такий обов`язок вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи.

З`ясовуючи поінформованість особи про час та місце розгляду справи, суд також повинен зважати на поведінку особи, яка притягується до відповідальності. Ухилення від одержання повідомлення або інші недобросовісні дії, які свідчать про намагання уникнути участі в засіданні, не можуть бути підставою для скасування постанови.

Повідомлення має на меті забезпечити участь особи у розгляді уповноваженим державним органом справи, яка її стосується. У разі одержання повідомлення до засідання, але у строк, що є меншим за п`ятиденний, особа повинна вживати розумних заходів для реалізації своїх прав на участь у засіданні.

Між тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, справа № 461/10610/13-ц, провадження № 14-108цс19, зазначено, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» чи «інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» не є доказом належного інформування про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року).

ВИСНОВОК: Якщо у матеріалах справи відсутні належні докази інформування особи про притягнення до адміністративної відповідальності або докази, які б свідчили про ухилення позивача від отримання повідомлення, то вважається що відповідач не довів, що про час та місце розгляду справи про накладення штрафу позивач був поінформований належним чином.

Матеріал по темі: «Особливості (не) вручення судової повістки»

Теги: повідомлення особи, судова повістка, виклик особи, притягнення до відповідальності, належне повідомлення, вручення повістки, телефонограми, смс повідомлення, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Обґрунтованість заяви і рішення (ухвали) суду про забезпечення позову

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність та обґрунтованість заяви і рішення (ухвали) суду про забезпечення позову в порядку КАС України

29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/9167/19, адміністративне провадження №К/9901/29716/19, №К/9901/24960/19 (ЄДРСРУ № 87237964) досліджував питання щодо доцільності/обґрунтованості заяви про забезпечення позову в порядку КАС України.

Так, у відповідності з частинами першою, другою, четвертою статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.

Види забезпечення позову визначає стаття 151 КАС України, за змістом частини першої якої позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта (пункт 1 цієї частини статті).

Частиною другою цієї ж статті КАС України передбачено, що суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

(!!!) Отже, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просить заявник, з наслідками, які настануть внаслідок, зокрема, зупинення дії оскаржуваного адміністративного акта.

Заходи забезпечення позову застосовуються задля гарантування реального виконання в майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас, для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України.

Як наслідок, уможливлюється виконання судового рішення на підставі принципу обов`язковості судових рішень, регламентованого в статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 13 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", пункті 5 частини третьої статті КАС України, рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах "Рябих проти Росії" (§§ 51, 52), "Горнсбі проти Греції" (§ 40).

Згідно роз`яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Своєю чергою, у рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно з Рекомендацією N R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту.

(!!!) Відтак, заходи забезпечення позову застосовуються судом лише у виключних, виняткових випадках за наявності для цього умов та підстав, передбачених процесуальним законом, при цьому, такі заходи повинні відповідати критеріям адекватності та співмірності.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 (справа № 826/8556/17), від 25.04.2019 (справа № 826/10936/18).

Слід також враховувати, особливості забезпечення позову в адміністративному процесі, зокрема наявність ознак протиправності оскаржуваного нормативно- правового акту може бути виявлена судом тільки на підставі з`ясування фактичних обставин справи, а також оцінки належності, допустимості і достовірності як кожного доказу окремо, так і достатності та взаємного зв`язку наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності. Застосування заходів забезпечення позову в цьому випадку фактично вирішує справу по суті предмету позову.

До подібних висновків дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 10.04.2019 по справі № 826/16509/18 та підтверджена в постанові ВС від  20 листопада 2019 року по справі №640/2298/19.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 у справі № 800/521/17 також дійшла до подібного висновку, зазначаючи, що забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваної постанови до набрання законної сили судовим рішенням у справі фактично було б ухваленням рішення без розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.

В той же час, Верховний Суд у постанові від 17.04.2019 (справа № 705/4587/17) сформулював правову позицію, згідно з якою, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними.

Для забезпечення позову суд повинен на підставі доказів та з огляду на обставини справи, поведінку учасників переконатися, що загроза правам, свободам та інтересам особи має реальний характер. Загроза повинна бути прямо пов`язана з об`єктом спору та мають бути обґрунтовані підстави вважати, що внаслідок невжиття заходів забезпечення позову настануть обставини, встановлені в пункту 1 частини другої статті 150 КАС України.

ВИСНОВОК: Рішення (ухвала) суду про забезпечення позову повинно враховувати наступне:

• Зміст рішення суду про забезпечення позову повинен ґрунтуватися на висновках (оцінках ступеню ризику) в залежності від дослідження аргументів викладених стороною, а не бути ідентичним доводам, наведеним у позовній заяві.
• Мотиви, наведені позивачем у заяві про забезпечення позову, повинні свідчити про реальний характер загрози правам заявника до ухвалення рішення по суті спору за умови, якщо невжиття таких заходів, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся;
• Обов`язковою умовою для застосування заходів забезпечення позову є порушення прав або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням; а по-друге: значення вжитого законотворцем поняття «очевидні ознаки» необхідно розуміти як оціночну характеристику обставин, які сприймаються однозначно, є беззаперечними, не викликають жодних сумнівів й, не потребуючи оцінки доводів і аргументів позовної заяви, висловлених по суті спору, явно свідчать про протиправний характер адміністративного акту, який оскаржується до суду;
• Позиція заявника, покладена в основу мотивації заяви про забезпечення позову, не повинна ґрунтуватися на припущеннях, а повинна бути підтверджена відповідними доказами, які б достовірно і беззаперечно свідчили про існування обставин, що можуть зумовити застосування судом повноважень, передбачених у главі 10 Розділу І КАС України.

Матеріал по темі: «Забезпечення позову: накладення арешту на майно, що належить до предмета спору»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, заходи зустрічного забезпечення, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов