06/02/2019

Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору



Адвокат Морозов (судовий захист)


Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору: призначення платежу; дата прийняття судового акту, що оскаржується та номер справи.

16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/1057/18 (ЄДРСРУ № 79250066) досліджував питання обов’язковості платіжних реквізитів на квитанції щодо сплати судового збору за звернення до суду.

Суть справи: Судом, при перевірці зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України за платіжним дорученням виявлено, що дата сплати та дата зарахування судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду передує даті винесення оскаржуваного судового рішення, а отже, не може вважатися належним доказом сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду.
При чому аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №  922/496/17 (ЄДРСРУ № 74508787).

Відповідно до статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України, основними засадами судочинства визначено, зокрема рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Згідно з частиною 3 статті 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються зокрема докази сплати судового збору.

Між тим, правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір" від 08.07.2011 №  3674 - VI (далі - Закон "Про судовий збір").

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону "Про судовий збір", судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Підпунктом 7 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону "Про судовий збір" встановлено ставку судового збору в 1 розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 01 січня календарного року, в якому відповідна скарга подається до суду) за подання апеляційної скарги на ухвалу господарського суду.

(!!!) Згідно з приписами частин 1, 2 статті 9 Закону "Про судовий збір" судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі, в тому числі з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу (відповідно до частини 1 статті 6 Закону "Про судовий збір").

Постановою Правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004 затверджена Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі - Інструкція), якою встановлені загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Нормами Інструкції встановлені вимоги щодо заповнення розрахункових документів.

Відповідно до пункту 3.1. Інструкції платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

ВАЖЛИВО: З додатків 2, 8 до Інструкції вбачається, що одним із реквізитів платіжного доручення є "Призначення платежу", який заповнюється з урахуванням вимог, установлених главою 3 Інструкції.

Пунктом 3.8. Інструкції визначено, що реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу".

Платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви, скарги) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується судовим збором.

Необхідними реквізитами ідентифікації позовної заяви (заяви, скарги), а уданому випадку апеляційної скарги є, зокрема, номер справи у межах якої подається відповідна апеляційна скарга та дата ухвали апеляційного господарського суду, яка оскаржується.

ВИСНОВОК: Отже, з огляду на викладене, в контексті даних обставин справи, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується що, подана на усунення недоліків, встановлених при поданні апеляційної скарги квитанція не є належним доказом сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі, оскільки не містить інформації про номер справи, у межах якої подається відповідна скарга, та дату прийняття судового акту, що оскаржується, з огляду на що, з останньої не вбачається яка саме апеляційна скарга оплачується судовим збором.



Спробуємо розібратися….

По – перше: Необхідно одразу ж звернути уваги на декілька моментів:
1) рішення прийнято за конкретних обставин та відповідних доказів (квитанцій, платіжних доручень та таке ін.), тобто  «в контексті даних обставин справи»;

2) дата сплати судового збору передує даті прийняття рішення:  «дата сплати та дата зарахування судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду передує даті винесення оскаржуваного судового рішення»;

По- друге: Призначення платежу в платіжному доручені апелянта:  "Суд.збір за подан. до госп. суду апеляційної скарги на ухвалу суду, ТОВ "ХХХ", Донецький апеляційний го", а з матеріалів справи вбачається, що скарга подавалась до Східного апеляційного господарського суду…, а Східний апеляційний господарський суд був утворений на підставі Указу Президента України №454/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах», в апеляційному окрузі, що включає Донецьку, Луганську, Полтавську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові.

Таким чином, платіжне доручення апелянта (від 06.09.2018р.) адресоване Донецькому апеляційному господарському суду, а враховуючи той факт, що з 29.12.2017 року такого суду не існує….то вказане не є формалізмом з боку суду!
Більше того, якщо порівняти реквізити зарахування судового збору, то вони відрізняються: наприклад Ідентифікаційний код отримувача Донецького апеляційного господарського суду є  № 37999649, а Східного апеляційного господарського суду № 37999654, рахунок отримувача у першого: 34310206082001, а у другого 34319206082002 і т.і.

По – третє: При формуванні платіжного доручення або сплаті судового збору on-line на офіційному сайті «Судова влада України» призначення платежу формується коректно та чітко вказує призначення платежу, наприклад: «*;101;232323232;Судовий збір, за позовом Іванов І.І., Східний апеляційний господарський суд»…однак все одно не містить інформації:  «про номер справи» та «дати прийняття судового акту, що оскаржується» (між тим ці дані обов’язково вказуються у апеляційній/касаційній скарзі)!

З урахуванням зазначеного, на погляд автора, досліджуємі судові рішення не відрізняються відповідним формалізмом, а покликані насамперед упередити, навіть не зловживання процесуальними правами, а жагу української «економії», а як відомо скупий платить…




Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

05/02/2019

Поновлення договору оренди землі за наявності дійсного договору з третьою особою

Адвокат Морозов (судовий захист)


Спосіб судового захисту, як поновлення терміну дії договору оренди землі не забезпечить відновлення порушених прав.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частиною 1 статті 16 цього Кодексу визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

У постанові Верховного Суду України від 15.04.2015 № 6-55цс15 наведено правовий висновок про те, що в разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі", на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України. Обраний позивачем спосіб захисту права щодо поновлення договору оренди на той же строк і на тих же умовах за обставин надання спірної земельної ділянки в оренду іншій особі за договором оренди не забезпечує ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача.

Аналогічна правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №902/582/17, від 04.04.2018 у справі №902/568/17, від 11.12.2018 у справі № 902/570/17, від 06.12.2018 у справі № 902/575/17.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/576/17 (ЄДРСРУ № 79545563) роз’яснюючи спосіб захисту порушеного права вказує, що посилаючись на порушення переважного права на укладення договору оренди та зазначаючи, що договір є продовженим, оскільки позивач продовжує сплачувати орендну плату, скаржник також не враховує наявність дійсного договору оренди з іншим орендарем та зареєстроване право оренди за третьою особою на спірну земельну ділянку.

В свою чергу, за наслідками задоволення такої позовної вимоги та продовження дії договору, фактично, залишаться одночасно дійсними два договори оренди спірної земельної ділянки та, відповідно, чинними є права кожного із двох орендарів на спірну земельну ділянку, що не вирішує спору про право оренди на земельну ділянку та не забезпечує захисту чи відновлення порушеного права позивача.

Більше того, за конкретних обставин обґрунтовувати вказаний предмет позову судовою практикою, а саме постановою Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14 є недоречним, оскільки предметом спору у цій постанові є визнання договору оренди землі недійсним, скасування його державної реєстрації та визнання договору оренди землі поновленим із попереднім орендодавцем, в якій, зокрема, встановлено факт дотримання орендарем процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк.

ВИСНОВОК: Предмет позову щодо поновлення договору оренди земельної ділянки на тих же умовах і на той же строк за наявності одночасно дійсного договору оренди спірної земельної ділянки, укладеного з іншим орендарем є неефективним способом захисту порушених прав.

В свою чергу, ефективний судовий шлях це визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 23 січня 2019 року по справі № 902/619/17 (ЄДРСРУ № 79545372), від 16 січня 2019 року по справі №  902/569/17 (ЄДРСРУ № 79397849), від 11 грудня 2018 року по справі № 902/570/17 (ЄДРСРУ № 78518622) та ін.



Теги: оренда землі, поновлення договору, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов




04/02/2019

Право користування допоміжними приміщеннями у багатоквартирному будинку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та право користування допоміжними (підвальними/даховими) приміщеннями у багатоквартирному будинку.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/349/15-ц, провадження № 61-31424 св 18 (ЄДРСРУ № 79516726) досліджував питання користуванні спільною власністю та встановлення порядку користування підвальними приміщеннями у багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У частинах першій та другій статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України 9 листопада 2011 року  № 14-рп/2011, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» необхідно розуміти так, що власники квартир дво - або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року №4-рп/2004, та згідно із Конституцією України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, у тому числі з питань улаштування мансард, надбудови поверхів та іншого.

ВАЖЛИВО: За змістом зазначеного висновку, будь-який власник або інша особа, яка на відповідній правовій підставі користується житловим чи нежитловим приміщенням, не наділяється абсолютним правом вирішувати порядок використання (переобладнання, перепланування тощо) місць загального користування чи на власний розсуд обмежувати інших співвласників у цьому.

Згідно статті 19 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» спільне майно власників квартир складається неподільного і загального майна. Неподільне майно перебуває у їх спільній сумісній власності і не підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій власності. Відповідно до висновків, викладених у наведеному вище рішенні Конституційного Суду України, правовий режим майна, що перебуває у спільній власності власників квартир, має визначатися відповідно до Конституції України (пункт 7 частини першої статті 92) виключно законами України. Власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

При цьому згідно пункту 4 вищезазначеного рішення Конституційного Суду України, під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення.

Положеннями статті 382 ЦК України встановлено, що власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Конституцій Суд України у рішенні від 02.03.2004 №4-рп/2004 вказав, що підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

ВАЖЛИВО: При вирішенні подібного спору визначальним є визначення правового статусу нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення того, чи відносяться спірні приміщення до допоміжних чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.

Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Відтак позивачу не потрібно доводити право власності на ці приміщення, оскільки за наявності у них статусу допоміжних приміщень, вони перебувають у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 18.07.2018 зі справи №916/2069/17 та від 22.11. 2018 року у справі № 904/1040/18.

Відповідно до положень статті 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння порушується його право власності чи законного володіння.

Негаторний позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що існує реальна небезпека порушення його права власності чи правомірного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні враховувати будь-які фактичні відомості (статті 57-59 ЦПК України 2004 року), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що для задоволення негаторного позову необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди; внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

ВИСНОВОК: Співвласники житлових та нежитлових приміщень у будинку незалежно від часу набуття у власність житлових та нежитлових приміщень у зазначеному будинку мають рівні права на користування його допоміжними, у тому числі підвальними, приміщеннями, а тому мають право вимагати усунення перешкод у користуванні спільним майном, які чинять їм треті особи .

Отже фактично, право власника жилого/нежилого приміщення у багатоквартирному будинку на частку, прямо пропорційне площі, яку становить жиле/нежитлове приміщення у загальній площі всіх квартир та нежитлових приміщень будинку, що закріплено нормами Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».





Оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рецензування або оскарження в  судовому порядку результатів оцінки майна боржника в рамках виконавчого провадження.

13 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/881/17, провадження № 12-18гс18 (ЄДРСРУ № 72819699) досліджувала питання щодо оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження.

Суд вказав, що правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом № 2658-III.

Згідно із частиною четвертою статті 3 цього Закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону № 2658-III).

Відповідно до статті 33 Закону № 2658-III спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку.

Статтею 32 Закону № 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону.

Відтак, чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна) ним своїх обов'язків.

Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону № 2658-III).

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов'язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

ВАЖЛИВО: Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов'язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів.

Тому доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані.

Відповідності до пунктів 5, 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 04.07.2018 у справі № 711/650/13-ц (провадження № 61-1186св17), у постанові від 30.07.2018 у справі № 23/100-12 та ін.

Враховуючи той факт, що Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого судочинства у учасників провадження є декілька шляхів:

·      Рецензування:

Законом передбачено, що однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб'єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).
Отже, рецензування звіту з оцінки є єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки…

однак…на відміну від попередньої редакції Закону України «Про виконавче провадження» (1999), у новій редакції Закону відсутнє таке поняття як рецензування, тобто тепер оскаржити результати оцінки майна боржника можна виключно в судовому порядку: «…у разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення (ч. 5 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження») та «спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку» (ст. 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні).
  • Судове оскарження:
Візьмемо, для прикладу, постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 р. у справі № 760/16747/18, апеляційне провадження № 22-ц/824/526/2019 (ЄДРСРУ №  79427964).

Так як, предметом даної справи було визнання неправомірними дій державного виконавця та визнання протиправною оцінки майна згідно зі звітом доводи апеляційної скарги про те, що здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання звіту недійсним неможливо колегія суддів відхиляє…

З урахуванням вказаного вище, а також відповідної судової практики вбачається, що суди розглядають оцінку майна, незалежно від суб’єкта її проведення, як процесуальну дію державного виконавця, а й отже вказують на відповідний порядок такого оскарження, передбачений ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» (Стаття 74. Оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби).

Адже, згідно з ст.20 Закону України «Про виконавче провадження» для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання.

Як зазначено у п.8 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень затвердженої Наказом Міністерства  юстиції України  02.04.2012 року №512/59, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 02.04.2012 року №489/20802  в редакції наказу Міністерства  юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 року № 1302/29432 для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна (майнових прав) - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання, а також у разі потреби - перекладача.

А учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб’єкт оціночної діяльності - суб’єкт господарювання ( ч.1 ст.14 Закону).

ВИСНОВОК: Незважаючи на те, що в новому Законі України «Про виконавче провадження» не передбачено такої процедури, як рецензування звіту про оцінку майна, однак експерт керується ще й Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національним стандартом №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою КМУ від 10 вересня 2003 №1440, то на погляд автора, рецензування звіту оцінки майна є ефективним законодавчо встановленим способом спростування цих результатів.

Більше того, редакція нового Закону України «Про виконавче провадження» вже чітко регламентує судове оскарження визначення вартості чи оцінки майна…однак не розкриває чіткого порядку такого оскарження, а тому ще одним ефективним способом є судове оскарження оцінки майна,  як процесуальної дії державного виконавця.





Теги: звіт про оцінку, рецензування, оскарження оцінки майна, експертна оцінка майна, визначення вартості, залучення експерта, виконавче провадження, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов



Неприйняття податкових накладних: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності»


Адвокат Морозов (судовий захист)


Відмова зареєструвати податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності»

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/3864/16, адміністративне провадження №К/9901/42132/18 (ЄДРСРУ № 79528077) досліджував питання щодо неприйняття податкових накладних платника податків.

Підставою для неприйняття вищевказаних податкових накладних стало порушення Інструкції з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку, затвердженого наказом ДПА України від 10.04.2008 № 233, а саме: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності».

Відповідно до підпункту 20.1.7 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України) контролюючі органи мають право отримувати від платників податків, платників єдиного внеску та надавати у межах, передбачених законом, документи в електронному вигляді.

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документообіг здійснюється відповідно до законодавства України або на підставі договорів, що визначають взаємовідносини суб'єктів електронного документообігу. Використання електронного документа у цивільних відносинах здійснюється згідно із загальними вимогами вчинення правочинів, встановлених цивільним законодавством.

Загальні принципи організації інформаційного обміну під час подання платниками податків податкової звітності до органів державної податкової служби України в електронній формі із використанням електронного цифрового підпису визначає Інструкція з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 10.04.2008 № 233 (далі по тексту - Інструкція), положення якої були чинними на час виникнення спірних правовідносин.

Пунктом 1 розділу ІІ Інструкції передбачено, що платник податків здійснює формування та подання податкових документів в електронному вигляді відповідно до законодавства із застосуванням спеціалізованого програмного забезпечення формування податкових документів, засобу КЗІ, керуючись цією Інструкцією та договором.

Необхідно вказати, що законодавець передбачив можливість застосування до платника наслідків несвоєчасної реєстрації податкової накладної, передбачених статтею 120-1 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), лише за наявності його вини.

Вказану правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі №815/2745/17  та від 30.01.2018 у справі №816/390/17.

Окрім цього, як вказав Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 23.01.2018 р. по справі №  806/832/17 (ЄДРСРУ №   71789608) Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2010.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що внесення відомостей, що містяться у податковій накладній та/або розрахунку коригування, до Реєстру (далі - реєстрація) здійснюється шляхом подання протягом операційного дня зазначених документів в електронній формі ДФС з використанням електронного цифрового підпису та внесення відповідних відомостей до Реєстру. Операційний день триває з 0 до 23-ї години.

Після надходження податкової накладної та/або розрахунку коригування в електронній формі до ДФС здійснюється їх розшифрування, перевіряється електронний цифровий підпис, визначається відповідність електронного документа формату (стандарту), затвердженому в установленому порядку, та у разі відсутності причин для відмови проводиться їх реєстрація (п. 7 Порядку).

Причиною відмови у прийнятті податкової накладної та/або розрахунку коригування до реєстрації є: 1) наявність помилок під час заповнення податкової накладної; 2) відсутність в Реєстрі відомостей, що містяться у податковій накладній, яка коригується; 3) факт реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування з такими ж реквізитами; 4) порушення вимог щодо наявності суми податку, обчисленої відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 Податкового кодексу України (для податкових накладних та/або розрахунків коригування, що реєструються після 1 липня 2015 р.); 5) порушення вимог, установлених пунктом 201.1 статті 201 та/або пунктом 192.1 статті 192 Податкового кодексу України.

Між тим, розділом VІ додатку І Інструкції встановлено, що договір набирає чинності з моменту його підписання Сторонами. З моменту укладання цього Договору всі попередні домовленості та укладені правочини між Платником податків та органом ДПС з питань електронного обміну інформацією втрачають чинність. Договір діє до закінчення строку чинності посилених сертифікатів відкритих ключів. Якщо Платник податків подає до органу ДПС нові посилені сертифікати ЕЦП, цей Договір вважається пролонгованим до закінчення терміну чинності нових посилених сертифікатів ключів. Орган ДПС має право розірвати Договір в односторонньому порядку у випадку ненадання Платником податків нового посиленого сертифіката (сертифікатів) відкритого ключа замість скасованих або в разі зміни Платником місця реєстрації. У разі припинення дії Договору надісланий Платником податків податковий документ в електронному вигляді не приймається.

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Частиною першою статті 654 ЦК України визначено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, одностороннє розірвання договору означає односторонню волю сторони угоди, яка має право на вчинення таких дій, що, у свою чергу, передбачає доведеність з боку управленої сторони наявності обставин, з якими умови договору пов'язують можливість реалізації права однієї із сторін на одностороннє розірвання договору.

У межах спірних правовідносин законодавством встановлено виключні випадки, які дають право органу ДФС розірвати договір в односторонньому порядку, а саме: у випадку ненадання платником податків нового посиленого сертифіката (сертифікатів) відкритого ключа замість скасованих або в разі зміни платником місця реєстрації.

Між тим, судами попередніх інстанцій не встановлено наявності жодної з вказаних підстав для одностороннього розірвання договору про визнання електронних документів у зв'язку з чим визнано протиправними дії ОДПІ щодо неправомірного розірвання даного договору.

За таких обставин, враховуючи, що станом на дату надіслання позивачем для реєстрації податкових накладних підстав для розірвання в односторонньому порядку договору про визнання електронних документів не було, та такі дії ОДПІ в судовому порядку визнано протиправними.

ВИСНОВОК: Верховний суд вважає безпідставними посилання ДФС України на наявність помилки - «не укладено договір про визнання електронної звітності» - як належну причину для відмови в реєстрації податкових накладних.




Підвищення кваліфікації Адвоката 2024