Витребування майна у добросовісного набувача в рамках справи про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та можливість витребування майна у добросовісного набувача в рамках справи про банкрутство 

22 травня 2024 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/408/21 (924/287/23) (ЄДРСРУ № 119840740) досліджував питання щодо витребування майна у добросовісного набувача в рамках справи про банкрутство. 

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Водночас визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 

У статті 41 Конституції України також закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України). 

Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 

Вказаному праву кореспондує встановлений статтею 400 Цивільного кодексу України обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. 

Стаття 330 Цивільного кодексу України передбачає можливість добросовісного набувача набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності. Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване в нього. 

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції. 

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц також зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 Цивільного кодексу України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. 

Так, постановою від 20.02.2020 Верховний Суд передав справу № 922/719/16 на новий розгляд до суду першої інстанції через ненадання належної оцінки обставинам добросовісності власника спірного майна, пов`язаності учасників правочинів з продажу (перепродажу), обізнаності відповідача про спірність і можливу незаконність вибуття майна з володіння власника. 

При цьому Верховний Суд зауважив, зокрема, що за змістом статті 388 Цивільного кодексу України недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати; добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця характеризує його суб`єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання. 

Верховний Суд у зазначеній постанові виснував, що застосування приписів статті 388 Цивільного кодексу України як наслідків визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій в порядку статті 20 Закону про банкрутство є можливим за таких умов: 

1) наявність (доведеність) обставин, які вказують на неможливість (неефективність) застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 20 Закону про банкрутство (відсутність майна, коштів у кредитора, наявність інших обставин); 

2) вибуття спірного майна з володіння боржника (банкрута у справі) поза його волею; 

3) доведеність обставин, які дають підстави для застосування в межах справи про банкрутство (як наслідок, застосування приписів статті 20 Закону про банкрутство) приписів статті 388 Цивільного кодексу України; 

4) наявність доведеного статусу власника спірного майна; 

5) якщо такий спосіб захисту буде визнаний судом найбільш ефективним у конкретному випадку за наявності відповідних доказів у справі. 

У постанові від 08.12.2022 у справі № 916/329/21(916/3073/21) Верховний Суд зауважив, зокрема, що продаж спірного майна за ціною, яка є значно нижчою за ринкову, та несплата в повному обсязі визначеної сторонами договору ціни ставить під сумнів добросовісність сторін відповідного договору. 

Верховний Суд у зазначеній постанові наголосив, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника. На відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, провадження у справі про банкрутство має за мету задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов`язковим завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї сукупності кредиторів. 

Розглядаючи позов у межах справи про банкрутство, суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника, не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження), але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, у тому числі тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника. Вказане сприяє ухваленню законного та обґрунтованого судового рішення щодо відповідних вимог, а також дотриманню принципу процесуальної економії господарського судочинства, сутність якого полягає в тому, щоб під час розгляду справи в суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановлені законом засоби з урахуванням строків, визначених нормами процесуального права. 

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 виснувала, зокрема, що саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна. 

(!!!) Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном. 

Верховний Суд виходить з того, що майно, яке було відчужене за фраудаторним правочином за відсутності дефекту волі, не може бути витребувано саме у добросовісного набувача згідно з приписами статті 388 Цивільного кодексу України. 

Відповідно до приписів статті 330 Цивільного кодексу України добросовісність є умовою набуття права власності. Оскільки спір про віндикацію є титульним спором для обох сторін, саме на набувача покладено обов`язок довести свою добросовісність. 

При цьому Верховний Суд враховує, що частина 5 статті 12 Цивільного кодексу України встановлює загальну презумпцію добросовісності, однак виходить з того, що у віндикаційному спорі пріоритет має спеціальна норма  - стаття 330 Цивільного кодексу України. 

Одним зі способів досягнення максимально можливого справедливого задоволення вимог кредиторів шляхом консолідації майна боржника є визнання недійсними за позовом арбітражного керуючого або кредитора правочинів боржника, укладених на шкоду кредиторам. Однак пред`явлення у межах справи про банкрутство такого позову не завжди може забезпечити ефективне поновлення порушених прав особи, яка звернулася з відповідними вимогами до суду. Це залежить від характеру та природи правовідносин, які склались між їх учасниками. 

Зокрема, у випадку укладення фраудаторного правочину, який передбачає виникнення у боржника певних зобов`язань задля впливу на формування та справедливий розподіл ліквідаційної маси (фіктивного збільшення кредиторської заборгованості тощо), але не є виконаним на момент його оспорення, задоволення позову про визнання недійсним такого договору матиме наслідком реальне поновлення прав учасників процедури банкрутства, адже це нівелює юридичні наслідки, які могли бути створені спірним правочином, та не потребує вжиття додаткових способів захисту. 

ВИСНОВОК: Водночас у разі, якщо внаслідок укладення та виконання фраудаторного правочину розмір активів боржника був зменшений, для поновлення прав потерпілих осіб самого лише визнання його недійсним є недостатньо. Захист прав у такому випадку може забезпечуватися шляхом застосування зобов`язально-правових або речово-правових способів захисту.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Витребування майна банкрута при фраудоторності правочину»

 

 

 

Теги: фраудаторність, добросовісність, зловживання правом, зменшення майна, приховування майна, фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник, неплатоспроможність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Витребування майна банкрута при фраудоторності правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування майна шляхом віндикації при фраудоторності правочину у межах справи про банкрутство 

22 травня 2024 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/408/21 (924/287/23) (ЄДРСРУ № 119840740) досліджував питання щодо особливостей витребування майна банкрута при фраудоторності правочину. 

Відповідно до положень статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина 1). Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3). 

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. 

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Так, шляхом подання віндикаційного позову майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину. 

Водночас наявність у власника права на витребування майна залежить передусім від того, на якій підставі чи за її відсутності набувач заволодів спірним майном і, відповідно, чи є такий набувач добросовісним, а також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник передав це майно у володіння, адже коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є обмеженим. 

Чинне законодавство України не пов`язує можливість або неможливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності або відсутності волі у відчужувача за останнім у ланцюгу угод договором. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності або відсутності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу угод, за якими здійснювалося відчуження майна. 

У постанові від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15  Верховний Суд у контексті застосування норм права до правовідносин з витребування майна банкрута, яке було відчужено за оспорюваним правочином, дійшов висновку, що з урахуванням приписів статей 216, 388 Цивільного кодексу України за умови, якщо відповідний договір купівлі-продажу було судовим рішенням визнано недійсним, зазначена обставина є свідченням того, що майно за такими договорами вибуло всупереч волі власника. 

(!!!) Верховний Суд під час розгляду цієї справи не заперечує проти загального висновку, що визнання недійсним у судовому порядку договору (першого у ланцюгу договорів) у відповідних випадках може бути підставою для висновку про вибуття відповідного майна з володіння власника поза його волею. 

Зокрема, в постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № Б-39/187-08 визначений такий випадок, коли проведення аукціону з порушенням вимог Закону про банкрутство (на підставі якого відчужено відповідне майно) не може свідчити про вираження волі власника майна (банкрута) на вибуття такого майна з його володіння. Наведений висновок ґрунтується на тому, що вибуття майна з володіння власника (банкрута) відбувається не за його волевиявленням, а за прямою вказівкою спеціального закону, і здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог цього Закону), не є вираженням волі власника майна (банкрута) на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави для повернення майна володільцю шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів у порядку частини 1 статті 388 ЦК України. 

У постанові від 05.07.2022 у справі № 911/3448/20 Верховний Суд, з огляду на визнання відповідного правочину (у зв`язку з укладенням якого відбулось вибуття спірного майна з володіння власника) недійсним на підставі частини 1 статті 232 Цивільного кодексу України через зловмисну домовленість представників сторін під час його укладення, дійшов висновку про наявність підстав для витребування спірного майна із чужого незаконного володіння, оскільки розпорядження майном товариства директором не у спосіб та не в межах його повноважень, передбачених законом та статутом, не є вираженням волі власника майна. 

Слід вказати на те, що волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. Висновок про вибуття майна з володіння власника внаслідок вчинення недійсного правочину саме поза його волею має ґрунтуватися на врахуванні підстав недійсності зазначеного правочину та належному з`ясуванні обставин, які свідчать про наявність відповідного дефекту волі при його укладенні, що не можна ототожнювати з дефектом мети фраудаторного договору. 

Верховний Суд у постанові від 01.08.2019 у справі № 908/439/18 зазначив, що вибуття майна з володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може відбуватися, коли вчиняється правочин. Такими правочинами є правочини фізичних осіб, вчинені за межами їх дієздатності (статті 221 - 223, 226 Цивільного кодексу України); правочини, вчинені без дозволу органів опіки і піклування (стаття 224 Цивільного кодексу України); правочини, вчинені під впливом помилки (стаття 229 Цивільного кодексу України), обману (стаття 230 Цивільного кодексу України), насильства (стаття 231 Цивільного кодексу України); правочини, вчинені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (статті 232 Цивільного кодексу України); правочини, вчинені від імені юридичної особи особою, що не мала повноважень діяти від імені юридичної особи, та не підтверджені діями юридичної особи про визнання такого правочину. 

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставами недійсності правочину можуть бути не лише перелічені підстави, а й інші обставини, які свідчать про недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. 

(!!!) Встановлення наведених обставин є підставою для недійсності відповідного фраудаторного правочину, зокрема, за позовом арбітражного керуючого або кредитора у межах справи про банкрутство. Водночас відчужене у такий спосіб майно не можна за загальним правилом вважати таким, що вибуло з володіння боржника без його волі. Хоча воля боржника при укладенні фраудаторного правочину обумовлена наявністю у нього неправомірної та недобросовісної мети, проте вона усвідомлено спрямована на виведення майна з володіння боржника, перехід прав на таке майно до інших (пов`язаних) осіб задля приховання його від кредиторів, убезпечення від включення до ліквідаційної маси боржника тощо. У зазначеному випадку власник свідомо порушує засади (принципи) цивільного законодавства та зловживає своїм правом шляхом відчуження майна на шкоду кредиторам, і його воля спрямована саме на це. 

Укладаючи фраудаторний правочин, боржник свідомо бажає настання правових наслідків у вигляді вибуття відповідного майна з його володіння. Набувач такого майна, який безпосередньо пов`язаний з боржником або з інших обставин не міг не знати про фраудаторний характер правочину, є недобросовісним набувачем. 

У разі подальшого відчуження набувачем отриманого на виконання фраудаторного правочину майна на користь іншої особи, яка не є пов`язаною з боржником та водночас не обізнана про придбання майна в особи, що не мала права його відчужувати, такий добросовісний набувач не повинен приймати на себе тягар неправомірних і недобросовісних дій боржника та його недобросовісного контрагента, пов`язаних із вчиненням правочину на шкоду кредиторам та виведенням майна тощо. 

Визнання фраудаторного правочину недійсним не є безумовною підставою для витребування відчуженого за ним майна з володіння останнього набувача. Необхідною передумовою для цього є встановлення обставин щодо недобросовісності саме цього набувача. 

Водночас недобросовісність наміру (мотиву) дій власника - боржника при укладенні визнаного судом недійсним правочину щодо відчуження майна (якщо воно відбулось за його бажанням) не може бути достатньою підставою для витребування майна у добросовісного набувача за останнім правочином в порядку статті 388 Цивільного кодексу України. 

Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що сам лише факт недійсності першого в ланцюгу договорів правочину, за яким відчужено відповідне майно боржника, не свідчить про вибуття такого майна з володіння власника без його волі. Адже недійсність правочину як така (без урахування підстав недійсності) не виключає наявності волі власника майна на його відчуження. Однак метою такого відчуження при укладенні фраудаторного правочину є унеможливлення звернення стягнення на це майно та в окремих випадках збереження фактичного контролю над цим майном (у разі відчуження пов`язаній особі). 

Натомість презюмування відсутності волі власника на відчуження майна за недійсним правочином, незалежно від підстав недійсності, матиме наслідком необґрунтоване розширення окресленого частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України кола випадків, за яких майно може бути витребувано від добросовісного набувача. 

Як наслідок, добросовісний набувач перебуватиме в невигідному становищі порівняно з недобросовісним власником (який не дотримався вимог закону при укладенні правочину, спрямованого на відчуження майна). Отже, на такого набувача, попри його добросовісність, буде покладено індивідуальний і надмірний тягар, пов`язаний з втратою майна та необхідністю шукати способи компенсації своїх втрат (зокрема витрат на придбання майна, на його утримання, збереження, а також поліпшення відповідно до положень статті 390 Цивільного кодексу України). Водночас можливість застосування положень статті 330 Цивільного кодексу України буде значною мірою необґрунтовано обмежена. 

Наведене не сприятиме забезпеченню принципу правової визначеності як невід`ємної складової верховенства права, а також може призвести до невиправданого та непропорційного втручання у мирне володіння майном добросовісної особи, що набула його за відплатним правочином. При цьому таке втручання буде здійснено на користь особи, що діяла недобросовісно, зловживаючи своїм правом (адже арбітражний керуючий та кредитори при зверненні з відповідним позовом передусім діють в інтересах боржника), що матиме наслідком порушення справедливого балансу інтересів. 

При цьому Верховний Суд вважає за необхідне уточнити правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №906/1765/15, з наведених вище мотивів. 

ВИСНОВОК: 

Вибуття майна з володіння власника (або особи, якій він передав майно у володіння) на підставі правочину, який у подальшому визнано недійсним, можна вважати таким, що відбулось не з їхньої волі в розумінні пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, у тому разі, коли недійсність зазначеного правочину зумовлена впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною та/або іншими конкретними обставинами, які свідчать про відсутність дійсної волі власника на відчуження відповідного майна;

Водночас без встановлення наведених конкретних обставин щодо вчинення правочину з відповідними вадами волі самий лише факт визнання недійсним такого фраудаторного правочину не є достатньою підставою для висновку про вибуття відчуженого за ним майна не з волі власника або особи, якій він передав майно у володіння, в розумінні зазначеної норми цивільного законодавства.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство»

 

 

Теги: фраудаторність, добросовісність, зловживання правом, зменшення майна, приховування майна, фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник, неплатоспроможність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов