Захист прав інвестора на новостворене майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання забудовником прав інвестора на спірне майно

В реаліях життя, нажаль розповсюджена практика коли інвестор не може отримати омріяну (оплачену) квартиру, а забудовник не виконує взятих на себе зобов’язань та ухиляється від реєстрації права власності на новозбудоване майно.

Ще у постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня  2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від  02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого  2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі  № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій  статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових  прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі -  Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Відповідно до частини п`ятої статті 7 та статті 4 Закону України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).

У статті 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» вказано, що об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Тобто після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об`єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об`єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.

Для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва на новозбудований об`єкт нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, заявник, зокрема, подає: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за нею об`єкта будівництва, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо) (у разі придбання майнових прав на об`єкт нерухомості документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є договір купівлі-продажу майнових прав); довідку (виписку) із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва та за якими здійснюється державна реєстрація прав, видану особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), про участь заінтересованої особи в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва (у тому числі шляхом купівлі-продажу майнових прав); технічний паспорт на об`єкт інвестування (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо); завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), копії (крім випадків подання оригіналів таких документів особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва): документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку (крім випадків реконструкції об`єктів нерухомого майна без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані); документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності на об`єкт нерухомого майна до проведення його реконструкції (у разі проведення реконструкції об`єкта нерухомого майна); документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; документа, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (крім випадку, коли в результаті реконструкції об`єкта нерухомого майна його адреса не змінилася) (пункт 50  Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868).

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

Таким чином, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства (постанови Верховного суду України від 12 листопада 2014 року № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року № 6-2124цс15).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок  викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від  02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в  об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Таким чином, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України. Інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкту нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав (26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 457/726/17, провадження № 61-43201св18 (ЄДРСРУ № 102941088).

З у рахуванням вказаного вбачається, що право власності в судовому порядку можливо визнати на новостворений об`єкт інвестування лише у разі введення його в експлуатацію (26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/3462/13-ц, провадження № 61-8748св19 (ЄДРСРУ № 102941055).

Окрім цього, у випадку перебування забудовника у стані банкрутства і фінансової неможливості виконати свої зобов'язання за договором, вказане не спростовує правильних по суті висновків про неможливість визнання судом права власності на частину недобудованого та невведеного в експлуатацію об'єкта нерухомості (19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 200/1933/13-ц, провадження № 61-41765св18 (ЄДРСРУ № 102812197).

Між тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19) зазначено, що:

«захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Встановивши під час розгляду справи, що позивачка повністю сплатила вартість пайового внеску за нерухоме майно, а також ту обставину, що введення об`єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, а ТОВ припинило діяльність, що ставить під сумнів можливість виконання ним своїх зобов`язань за договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про визнання майнових прав за позивачкою на об`єкт інвестування».

Аналогічні висновки по суті вирішеного спору зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 761/9951/15-ц (провадження № 14-614цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц (провадження № 14-146цс19) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19).

Ураховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

ВИСНОВОК: Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Аналогічна позиція міститься в Постанові Верховного Суду від 14 грудня 2021 року (справа № 344/16879/15-ц, провадження № 14-31цс20).

 

Матеріал по темі: «Визнання право власності на нерухоме майно на підставі рішення суду»

 

 

Теги: інвестор, забудовник, введення в експлуатацію, визнання право власності, рішення суду, новостворене майно, самочинне будівництво, захист прав, належний спосіб захисту, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Державна реєстрації нормативно-правових актів виданих КМДА

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов`язковість державної реєстрації розпоряджень Київської міської державної адміністрації, якими встановлюються (змінюються) тарифи на комунальні послуги

03 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 48/219 (ЄДРСРУ № 102973782) досліджував питання щодо обов`язковості державної реєстрації розпоряджень Київської міської державної адміністрації, якими встановлюються (змінюються) тарифи на комунальні послуги.

Відповідно до статті 7 Господарського кодексу України (далі - ГК України) відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною першою статті 632 Цивільного кодексу України (далі - ЦУК України) ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановленим законом,  застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

За змістом підпункту 2 пункту «а» частини першої статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення в порядку та межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності.

За змістом статей 14, 16 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» однією з особливостей здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в м. Києві є зосередження у Київської міської державної адміністрації функцій у сферах виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Конституційний Суд України у рішенні від 25.12.2003 № 21-рп/2003 вказав, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади.

Водночас, відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов`язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Відповідно до статті 1 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03.10.1992 № 493/92 нормативно-правові акти, які видаються органами виконавчої влади, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Такі нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Згідно з пунктом 1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.

(!!!) У абзаці 2 пункту 15 вказаного Положення зазначено, що нормативно-правові акти, які не пройшли державну реєстрацію, вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави дійти наступного висновку: якщо голова Київської міської державної адміністрації, посада якого поєднує в одній особі повноваження керівника органу державної влади і керівника виконавчого органу міської ради, видає нормативно-правовий акт з питань, які організаційно віднесені до відання органів місцевого самоврядування, як-от щодо питань встановлення та/чи затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, і виражає його у формі розпорядження як одного з виду актів органу державної влади, то такі розпорядження підлягають обов`язковій державній реєстрації.

Так, постановою Верховного Суду України від 28.11.2011 у справі № 21-246а11, яка приймалась за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, підтверджено обов`язковість реєстрації нормативно-правових актів, які видаються органами виконавчої влади, зокрема, Київською міською державною адміністрацією, та які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Аналогічний підхід до застосування норм права, які регулюють відносини державної реєстрації нормативно-правових актів, виданих Київським міським головою, застосовано у постанові від 02.12.2014 у справі № 21-470а14.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду України від 24.11.2015 у справі № 2а-7498/12/2670 усуваючи розбіжності щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права, Суд розглядав питання щодо виникнення обов`язку з реєстрації нормативно-правових актів Київської міської державної реєстрації (незалежно від виконання функцій органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади) лише після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 01.08.2011 № 833 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 № 731. При цьому, в зазначеній справі Суд підтримав висновки, викладені у постановах  Верховного Суду України від 28.11.2011 у справі № 21-246а11 та від 02.12.2014 у справі № 21-470а14, вказавши, що якщо голова Київської міської державної адміністрації, посада якого поєднує в одній особі повноваження керівника органу державної влади і керівника виконавчого органу міської ради, видає нормативно-правовий акт з питань, які організаційно віднесені до відання органів місцевого самоврядування, зокрема, про питання встановлення та/чи затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, і виражає його у формі розпорядження як одного з виду актів органу державної влади, то такі розпорядження підлягають обов`язковій державній реєстрації.

Слушність і обґрунтованість вимог про застосування ретроспективного підходу і визнання нормативно-правового акту нечинним з певного часу або події є питаннями підставності і достовірності заявлених вимог, які мають досліджуватися у межах розгляду позову по суті.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року (у справі № 826/5493/16), від 13 березня 2019 року (у справі №712/8985/17) та від 18 липня 2019 року (у справі № 826/16725/17).

Визнаний в судовому порядку акт нечинним водночас втрачає свою силу та породження ним юридичних наслідків. Однак, в період часу з моменту його прийняття і до моменту визнання його судом незаконним та нечинним він діяв та породжував певні правові наслідки.

При цьому, судове рішення має поновлювати право особи до такого стану, яким воно було до моменту вчинення правопорушення та усувати негативні наслідки дії незаконних актів.

Так, особи, права та охоронювані законом інтереси, яких порушувались протиправним актом, що визнаний нечинним, у подальшому мають право звертатись до уповноважених органів для відновлення своїх порушених прав.

Така ж позиція викладена у постанові від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц (провадження №14-285цс18) (ЄДРСРУ № 79250496), в якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що нарахування споживачем послуг, які здійснювалися відповідно до тарифів, визначених рішенням, яке у подальшому скасоване судом, позивач має право на здійснення перерахунку нарахованих йому платежів.

ВИСНОВОК: Судовою практикою підтверджено обов`язковість реєстрації нормативно-правових актів, які видаються органами виконавчої влади, зокрема, Київською міською державною адміністрацією , а тому апеляційний суд дійшов до неправильного висновку, що державна реєстрація нормативно-правових актів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є обов`язковою лише після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2011 № 833.

 

Матеріал по темі: «Відключення від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання»

Боргові розписки: особливості укладання та стягнення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості укладання та процедура судового стягнення заборгованості по борговим розпискам

07 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/97/20, провадження № 61-9350св21 (ЄДРСРУ № 103039092) досліджував питання щодо процедури стягнення по борговим розпискам.

В першу чергу слід акцентувати увагу на тому, що  уразі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. (11 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/11670/17, провадження №61-21701св19 (ЄДРСРУ № 97598561).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначеним змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно із статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 369/12376/17 (провадження № 61-4966св20).

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18).

Вкрай важливим є висновок Верховного суду про те, що за усталеною судовою практикою не може доводитися показаннями свідків виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Випадки, коли показання свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, прямо визначені у ЦК України, зокрема, у частині другій статті 937 ЦК України (форма договору зберігання), частині третій статті 949 ЦК України (обов`язок зберігача повернути річ), які до спірних правовідносин не застосовуються.

Отже, отримання грошей у позику або безгрошовість позики не можуть підтверджуватись показаннями свідків.

Таким чином, наявність оригіналу боргової розписки у кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане (31 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 707/2606/16-ц, провадження № 61-28762св18 (ЄДРСРУ № 77587120).

При цьому, факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.

ВИСНОВОК: Для укладання такого виду правочинів (читай – «боргових розписок») необхідно враховувати не тільки діюче законодавство, а також сталу судову практику Верховного суду, так як за різних обставин (читай – «правильного» використання) Феміда може займати сторону або кредитора або боржника.

 

Матеріал по темі: ««Безгрошовий» договір позики або «безгрошова» боргова розписка»

 

Теги: боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Верховному суду урвався терпець …. або марна трата коштів платників податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скільки разів податкова може подавати касаційну скаргу після її повернення за не усуненням недоліків ?

В продовження опусу «Налоговой 7 раз подана кассация…поражаюсь упорству!!!» хочу повідомити шановному Товариству та/або розкрити очі Керівництву податкової на марнотратство з боку «Державна податкова служба України» на прикладі адміністративної справи № 640/13079/19 (ЄДРСРУ № 103028531).

Так, ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19.01.2022 р. встановлено, що згідно з інформацією з комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» касаційні скарги Головного Управління Державної податкової служби повернуті ухвалами Верховного Суду від 23.03.2021, від 06.05.2021, від 24.05.2021, від 22.07.2021, від 18.08.2021, від 15.09.2021, від 06.10.2021 та від 04.11.2021 (тобто вже були повернуті 8 разів!!!), оскільки не відповідали вимогам статті 330 КАС України.

Надалі Верховний суд вказує, що недотримання особою вимог процесуальних норм щодо форми та змісту касаційної скарги за загальним правилом не є підставою для поновлення строку на касаційне оскарження. Це правило ще в більшій мірі стосується суб`єкта владних повноважень, щодо якого презюмується, що в його розпорядженні є достатньо засобів, зокрема організаційного характеру, для виконання покладених завдань.

Встановлення законом граничних строків для оскарження судових рішень, зокрема для касаційного оскарження, обумовлено необхідністю забезпечити правову визначеність у правовідносинах. Поновлення пропущеного строку на оскарження судового рішення одному з учасників справи безпосередньо впливає на правове становище іншого учасника.

(!!!) Право особи повторно звернутися з касаційною скаргою після її повернення відповідно до положень частини восьмої статті 169, частини другої статті 332 КАС України не є абсолютним, таке звернення повинно бути в порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Наведені ГУ ДПС підстави знаходяться поза межами обставин, з якими норма частини першої статті 121 КАС України пов`язує можливість поновлення процесуального строку.

І на підставі цього Верховний суд відмовив (а не повернув касаційну скаргу) у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2021 р.

ВИСНОВОК: На протязі року юристи податкового управління, налякані необґрунтованими «наказами керівництва», «посадовими інструкціями» та можливим «фінмоніторингом» (який 100% виявить «ознаки корупційного правопорушення»), подали тільки 8 касаційних скарг до Верховного суду в рамках однієї адміністративної справи, а 8 (!!!) колегій Верховного суду вимушені були спочатку вивчати скаргу, надалі приймати ухвалу щодо усунення недоліків, а потім ухвалу про повернення скарги заявнику… з повторною можливістю подати ще раз!!! (не вбачаючи при цьому ознак «зловживання процесуальним правом» з боку Скаржника), а фактично витрачати свій час на маячню аніж розглядати інші справи по суті.

 

P.s. Риторичне питання: «Хто винен і що робити?»

 

Закриття кримінальної справи у зв`язку із декриміналізацією діяння

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття кримінальної справи у суді першої інстанції з підстави, визначеної у пункті 4 частини 1 статті 284 КПК, у зв`язку із декриміналізацією діяння

30.12.2020 набув чинності Закон України від 04.12.2020 №1074-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за декларування недостовірної інформації та неподання суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», яким зокрема виключено з Кримінального кодексу України статтю 366-1 КК «Декларування недостовірної інформації».

Такі законодавчі зміни були зумовлені рішенням КСУ від 27.10.2020 №13-р/2020 в справі №1-24/2020(393/20), яким зокрема визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) статтю 366-1 КК. За пунктом 2 резолютивної частини цього рішення КСУ, визнані неконституційними норми (зокрема й стаття 366-1 КК) втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення.

(!!!) Тобто Законом України від 04.12.2020 №1074-IX безпосередньо скасовані норми КК, які передбачали кримінальну відповідальність, хоча фактично стаття 366-1 КК втратила чинність з 27.10.2020 внаслідок визнання її неконституційною за рішенням КСУ від 27.10.2020 №13-р/2020.

Підставою для втрати чинності законом у цілому або його частинами є визнання єдиним органом законодавчої влади - Верховною Радою України - такого закону або його окремих положень такими, що втратили чинність, або визнання їх такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні - Конституційним Судом України, оскільки його рішення належить сприймати як загальнообов`язковий правовий акт, який діє на усій території України та є обов`язковим для виконання усіма суб`єктами права. У обидвох випадках правовими наслідками є втрата чинності законом чи його частиною.

За частиною 7 статті 284 КПК, якщо обставини, передбачені пунктами 1, 2 частини 1 цієї статті, виявляються під час судового розгляду, суд зобов`язаний ухвалити виправдувальний вирок. Якщо обставини, передбачені пунктами 5, 6, 7, 8, 9, 9-1 частини 1 цієї статті, виявляються під час судового провадження, а також у випадку, передбаченому пунктами 2, 3 частини 2 цієї статті, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження.

Наведеними вище нормами статті 284 КПК не визначено порядку закриття кримінального провадження за підставою, передбаченою пунктом 4 частини 1 статті 284 цього Кодексу.

Між тим, суд першої інстанції під час судового розгляду має право закрити кримінальне провадження на підставі п.4 ч.1 ст.284 КПК, постановивши ухвалу, якщо відсутні підстави для прийняття ним інших кінцевих для цієї стадії процесуальних рішень, що передбачені КПК України, зокрема - виправдувального вироку, який суд зобов`язаний ухвалити при наявності передбачених у КПК України підстав.

Тобто, якщо під час судового розгляду встановлено підстави для ухвалення виправдувального вироку та одночасно набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою, суд повинен керуватися абзацом першим ч.7 ст.284 КПК.

Саме такий підхід до вирішення даного питання застосував Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у справах №153/1289/18 та №310/2328/19 (Постанова від 11.12.2019, № судового провадження 51-2675км19, Постанова від 11.11.2020, № судового провадження 51-2334км20)».

Інститутом процесуального права щодо закриття кримінального провадження згідно з статтею 284 КПК передбачено єдиний випадок неможливості закриття кримінального провадження за наявності заперечень обвинуваченого, а саме у випадку закриття у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 КПК (оскільки за частиною 8 статті 284 КПК, закриття кримінального провадження або ухвалення вироку з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 цієї статті, не допускається, якщо підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі кримінальне провадження продовжується в загальному порядку, передбаченому цим Кодексом).

Натомість інститутом матеріального права є звільнення судом особи від кримінальної відповідальності відповідно до статей 45-49 КК, якими передбачено випадки можливості такого звільнення: 1) у зв`язку з дійовим каяттям; 2) у зв`язку з примиренням винного з потерпілим; 3) у зв`язку з передачею особи на поруки; 4) у зв`язку із зміною обстановки; 5) у зв`язку із закінченням строків давності.

Процесуальний порядок застосування норм КК щодо звільнення від кримінальної відповідальності визначений статтями 285-288 КПК, тобто іншими нормами КПК, ніж стаття 284 КПК, а тому неприпустимо застосування аналогії закону шляхом ототожнення закриття кримінального провадження на інших підставах із закриттям у зв`язку із звільненням від кримінальної відповідальності.

Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 09.12.2020 в справі №266/3090/18, з метою забезпечення єдності судової практики певне кримінальне провадження було передано на розгляд палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду на підставі частини 1 статті 434-1 КПК, та при цьому зазначено, що «існують різні правові позиції у колегій суддів Третьої судової палати про те, які рішення слід приймати у кримінальних провадженнях за касаційними скаргами у справах за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, з урахуванням згаданого вище рішення Конституційного Суду України: чи підлягає розгляду касаційна скарга по суті (постанова від 11 листопада 2020 року провадження 51-2334км20), чи підлягає закриттю касаційне провадження (ухвала від 25 листопада 2020 року, провадження № 51-4615км20), чи підлягає скасуванню обвинувальний вирок, а кримінальне провадження закриттю, без перевірки доводів про невинуватість у випадку засудження особи за ст. 366-1 КК».

За результатами розгляду справ у повному складі Третьою судовою палатою Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду були постановлені такі рішення:

1) постанова Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 01.03.2021 у справі № 266/3090/18, в якій наведено такий висновок щодо застосування норми права:

«У разі втрати чинності в цілому статтею або частиною статті Особливої частини КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за певне діяння, внаслідок визнання її неконституційною Конституційним Судом України суд касаційної інстанції відповідно до положень ст. 440 та п.4 ч.1 ст. 284 КПК скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження». Цей висновок обґрунтовано таким:

«Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 січня 2021 року (справа № 0306/7567/12, провадження № 13-73кс19), зазначила, що особу може бути піддано кримінальному переслідуванню виключно за діяння, яке визнано злочином за нормами КК, тоді як втрата чинності нормою Особливої частини КК означає, що передбачені нею дії або бездіяльність вже не містять ознак діяння, за яке цим Кодексом встановлювалася кримінальна відповідальність. Офіційна констатація невідповідності правової норми Конституції України анулює її юридичну силу, що за змістом є рівнозначним виключенню такої норми на законодавчому рівні. Отже, дія чи бездіяльність перестають вважатися злочином як на підставі закону про скасування кримінальної відповідальності, так і у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення про неконституційність норми КК, що встановлювала цю відповідальність.

Як зауважила Велика Палата Верховного Суду в названому рішенні, на користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК. Згідно з цією нормою процесуального права встановлення неконституційності закону, застосованого судом під час вирішення справи, визнається виключною обставиною і підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку екстраординарного провадження. З цих підстав може бути перевірено і скасовано обвинувальний вирок про засудження особи за діяння, скоєні в період чинності зазначеного вище закону, а також ухвалу, постанову судів апеляційної та касаційної інстанцій, винесені до прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення.

Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного кримінального суду звертає увагу на те, що за змістом п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Хоча буквальний зміст цієї норми не вказує на необхідність закриття кримінального провадження внаслідок визнання неконституційним закону, який встановлював кримінальну караність діяння, однак така необхідність вбачається з наведених вище висновків про юридичні наслідки ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом України, що є аналогічними наслідкам набрання чинності законом, яким скасовується кримінальна караність діяння.

Відповідно до вимог ст. 440 КПК суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.

Таким чином, оскільки ст. 366-1 КК втратила чинність у зв`язку з визнанням її такою, що не відповідає Конституції України, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020, вирок Донецького апеляційного суду від 18 березня 2020 року щодо …, засудженого за ст. 366-1 КК, підлягає скасуванню, а кримінальне провадження за № …. - закриттю з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК.

Наявність такої безумовної підстави для закриття кримінального провадження унеможливлює розгляд доводів у касаційній скарзі … щодо відсутності в його діях складу злочину передбаченого ст. 366-1 КК та позбавляє Верховний Суд можливості прийняття рішення по суті скарги.

Зокрема, Верховний Суд виходить із того, що, на відміну від п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК, положення п. 4 цієї статті не передбачають можливості продовження кримінального провадження в цілях реабілітації засудженого або з інших причин. Це пов`язано із тим, що втрата чинності законом, який раніше визнавав те чи інше діяння кримінальним правопорушенням, унаслідок його скасування чи визнання неконституційним робить подальше кримінальне провадження безпредметним - особу в будь-якому разі не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо відповідне діяння не є злочином відповідно до чинного КК, а отже сторона обвинувачення не може доводити його винуватості».

2) ухвала Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 01.03.2021 у справі №703/2432/17, в якій наведено такий висновок щодо застосування норми права:

«Касаційне провадження, яке відкрито за касаційною скаргою, в якій ставляться питання про погіршення становища особи, на виправдувальний вирок суду першої інстанції та/або ухвалу апеляційного суду, постановлену щодо такого вироку, або ухвалу апеляційного суду, якою скасовано обвинувальний вирок і закрите кримінальне провадження, у разі втрати юридичної сили норми Особливої частини КК, яка передбачала відповідальність за вчинення діяння, що інкримінувалося особі, підлягає закриттю». Цей висновок обґрунтовано таким:

«Аналізуючи ситуацію, яка склалася у даному кримінальному провадженні, коли після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, в якій ставляться питання про погіршення становища особи, Конституційним Судом України визнана неконституційність норми Особливої частини КК, яка інкримінувалася особі, виходячи із завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК, та керуючись загальними засадами кримінального провадження, судова палата дійшла висновку про безпредметність подальшого касаційного розгляду, оскільки скасування судових рішень не призведе до прийняття якісно іншого рішення по суті судами першої чи апеляційної інстанції, адже втрата юридичної сили норми КК виключає кримінальну відповідальність, а відтак і можливість засудження особи за статтею КК, яка визнана неконституційною.

З огляду на положення статті 403 КПК, до якої відсилає стаття 432 КПК, касаційне провадження закривається у випадку відмови особи від поданої нею касаційної скарги, якщо судові рішення не були оскаржені іншими особами або якщо немає заперечень інших осіб, які подали касаційну скаргу.

Верховний Суд, виходячи з системного та логічного тлумачення норм КПК, також закривав касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою на судове рішення, яке відповідно до статті 424 КПК не підлягає оскарженню в касаційному порядку, а також касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою особи, яка згідно з положеннями статті 425 КПК не мала права на подання такої скарги.

Таким чином, Верховний Суд закривав касаційне провадження у тих випадках, коли воно було відкрито за відсутності передбачених законом підстав, або коли ці підстави відпали внаслідок відмови особи від поданої нею касаційної скарги».

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного, беззаперечного факту набрання чинності 30.12.2020 Закону України від 04.12.2020 №1074-IX, яким виключено з Кримінального кодексу України статтю 366-1, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду, безумовно є необхідним закрити на підставі пункту 4 частини 1 статті 284 КПК (ВАСУ, справа №991/1551/19, ЄДРСРУ № 96039290).

 

Підстави для відводу прокурора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік підстав для відведення прокурора у кримінальному провадженні

Однією з складових засад законності є обов`язок прокурора та інших учасників кримінального провадження з боку обвинувачення всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Вимога здійснення неупередженого досудового розслідування означає, що органи досудового розслідування зобов`язані об`єктивно, неупереджено, без необґрунтованої підозри та обвинувального ухилу встановити за допомогою доказів, зібраних у встановленій процесуальній формі, всі обставини кримінального правопорушення та осіб, які його вчинили. Неупередженість (об`єктивність) дослідження обставин провадження слідчим, прокурором передбачає вчинення ними процесуальних дій, ухвалення процесуальних рішень лише з підстав, встановлених КПК, та на основі зібраних фактичних даних, без обвинувального ухилу та особистої зацікавленості у вирішенні справи.

Значення об`єктивності чи неупередженості слідчого та прокурора щодо дослідження всіх обставин провадження оцінюється крізь призму гарантування реалізації завдань кримінального провадження, зокрема, щодо забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності відповідно до своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і, щоб до кожного учасника кримінального провадження було застосовано належну правову процедуру (ст.2 КПК).

Статтею 3 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що неупередженість та об`єктивність є одними із засад діяльності прокуратури.

Відповідно до Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 p.), обвинувачі відповідно до закону виконують свої обов`язки справедливо, послідовно та швидко, поважають і захищають людську гідність й захищають права людини, сприяючи тим самим забезпеченню належного процесу і безперебійного функціонування системи кримінального правосуддя. При виконанні своїх обов`язків обвинувачі виконують свої функції неупереджено та уникають будь-якої дискримінації на основі політичних переконань, соціального походження, раси, культури, статі або будь-якої іншої дискримінації; захищають державні інтереси, діють об`єктивно, належним чином враховують становище підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні чи невигідні вони для підозрюваного (п.?п. 12, 13).

Неупередженість прокурора є необхідною умовою успішного виконання своїх конституційних функцій (ст. 121 Конституції України) та виконання своїх повноважень на досудовому розслідуванні й в судовому провадженні (ст. 36 КПК) для здійснення завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК) та забезпечення законності (ст. 9 КПК). Значення неупередженого досудового розслідування варто оцінюється в контексті забезпечення реалізації права на справедливий розгляд (ст. 6 Європейської конвенції з прав людини).

Прокурор є одним з учасників кримінального провадження, та за частиною 1 статті 36 КПК, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов`язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.

За частиною 2 статті 36 КПК прокурор виконує функцію нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Тобто, на прокурора покладається обов`язок організації процесу досудового розслідування, визначення його напрямів, координації проведення процесуальних дій, сприяння створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення дотримання під час кримінального провадження вимог законів України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 80 КПК відвід прокурору може бути заявлений особами, які беруть участь у кримінальному провадженні, за наявності підстав, передбачених статтею 77 цього кодексу, за якою прокурор, слідчий, дізнавач не має права брати участь у кримінальному провадженні: 1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом сім`ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 2) якщо він брав участь у цьому ж провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або представник, свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач; 3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім`ї заінтересовані в результатах кримінального провадження або існують інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви в його неупередженості.

Згідно з ч. 5 ст. 80 КПК України, відвід повинен бути вмотивованим. Вмотивованість відводу означає, перш за все, спроможність представлених заявником аргументів обґрунтувати сумніви у неупередженості прокурора, можливість впливу вказаних факторів (підстав) на вирішення даної справи та/або об’єктивну неможливість його участі в цьому кримінальному провадженні. Будь-який учасник кримінального провадження може не погоджуватися з вчиненими діями або постановленими рішеннями прокурора і оцінювати їх з позиції свого процесуального статусу і власного процесуального інтересу. Однак тлумачення таких дій і рішень у сенсі підстав для відводу має базуватися не лише на власному переконанні в їх умисній необ’єктивності, а й на фактичних обставинах, за допомогою яких відповідні обставини стануть очевидними і для судді, який розглядає заяву про відвід.

ВИСНОВОК: Такий перелік підстав для відводу прокурора не є вичерпним, проте за сутністю вони мають стосуватись конфлікту державних і приватних інтересів прокурора, або інтересів його близьких родичів чи інших осіб (ВАСУ, справа № 991/9725/20, ЄДРСРУ № 97501434).