Реєстрація права власності на нерухоме майно на підставі затвердженої судом мирової угоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстрація  права власності на нерухоме майно, на підставі ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди

16 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/1492/16, адміністративне провадження № К/9901/6439/18 (ЄДРСРУ № 90425205) досліджував питання щодо реєстрації право власності на нерухоме майно, на підставі ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди.

Відповідно до  статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Повноваження відповідачів у спірних правовідносинах визначаються, зокрема,  Законом №1952-IV.

Відповідно до  статті 4 Закону №1952-IV  обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування.

Згідно з положеннями частини першої  статті 5 Закону №1952-IV  у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

За правилами, встановленими частиною першою  статті 15 Закону № 1952-IV, державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться у такому порядку:

1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;

2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;

4) внесення записів до Державного реєстру прав;

5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених  статтею 18 цього Закону;

6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Відповідно до частини першої  статті 16 Закону № 1952-IV  заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених цим Законом.

Разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку (частина третя  статті 16 Закону № 1952-IV).

Згідно з положеннями частини сьомої  статті 16 Закону №1952-IV  державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до частини третьої  статті 17 Закону №1952-IV  документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Варто зауважити, що до документів, які, у розумінні Закону №1952-IV  є підставою для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав, віднесено й ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди (пункт 10 частини першої статті 27 цього Закону).

При цьому, відповідно до пункту 1 частини другої  статті 9 Закону №1952-IV  державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього  Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Спірні правовідносини врегульовані й підзаконним нормативно - правовим актом - Порядком № 1127, який визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до  Закону №1952-IV державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Пунктом 12 Порядку №1127 передбачено, що розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку, що право власності на об`єкти нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації. Державна реєстрація здійснюється за заявою власника майна та доданими до неї правовстановлюючими документами, що підтверджують набуття права власності на відповідні об`єкти. При цьому, державний реєстратор, приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, зобов`язаний перевірити відповідність поданих документів вимогам законів та інших нормативно-правових актів, перевірити відсутність суперечностей між наявною в Державному реєстрі інформацією та поданими документами, встановити відсутність заборон та обмежень щодо об`єктів нерухомого майна.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №804/7973/17, від 18.10.2018 у справі №638/643/17, від 06.05.2020 у справі №370/2050/16-а, від 12.05.2020 року у справі № 815/5474/16.

Поряд із цим, вичерпний перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації визначений у частині першій  статті 24 Закону №1952-IV.

Зокрема, у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо:

1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього  Закону;

2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою;

3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом;

4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження;

5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;

6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно;

7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем;

8) після завершення строку, встановленого частиною третьою  статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав;

9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію;

10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі;

11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

Частиною другою  статті 24 Закону №1952-IV  визначено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Отже, перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації прав на нерухоме майно є вичерпним і остаточним, розширеному тлумаченню не підлягає.

Разом з тим, серед документів, на підставі яких може бути зареєстроване право власності на нерухоме майно, пунктом 10 частини першої статті 27 Закону №1952-IV визначено ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди.

Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав своїх рішеннях, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012р. № 11-рп/2012).

Отже, невиконання судового рішення, яке набуло законної сили, надання йому переоцінки суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18.04.2019р. у справі № 808/2291/16.

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди відповідає вимогам закону, державний реєстратор зобов`язаний вчинити відповідну реєстраційну дію.

Свідоцтво про народження дитини видане на тимчасово окупованій території

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання грошової допомоги при народженні дитини по документам (свідоцтво про народження дитини) виданим на тимчасово окупованій території або несвоєчасно отриманих в Україні

16 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 265/4175/16-а, адміністративне провадження № К/9901/24245/18 (ЄДРСРУ № 90425211) досліджував питання щодо отримання грошової допомоги при народженні дитини по документам (свідоцтво про народження дитини) виданим на тимчасово окупованій території або несвоєчасно отриманих в Україні.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України від 26.04.2001 № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-III) з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім`ях, держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом № 2811-XII та іншими законами України.

Так, Закон № 2811-XII відповідно до Конституції України  встановлює  гарантований  державою  рівень  матеріальної підтримки сімей з  дітьми  шляхом  надання  державної  грошової  допомоги  з урахуванням  складу сім`ї,  її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім`ям  з  дітьми  у загальній системі соціального захисту населення.

За правилами статті 1 Закону №  2811-XII громадяни України,  в  сім`ях  яких виховуються та проживають неповнолітні діти,  мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Порядок призначення і виплати  державної допомоги  сім`ям  з дітьми  та  перелік  документів, необхідних для призначення  допомоги  за  цим  Законом,  встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 3 Закону № 2811-XII визначені види державної допомоги сім`ям з дітьми, зокрема, допомога при народженні дитини.

Відповідно до статті 10 Закону № 2811-XII допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.

Згідно із частиною сьомою статті 11 Закону № 2811-XII допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

На виконання статті 1 Закону № 2811-XII Кабінет Міністрів України постановою від 27.12.2001 N 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми» затвердив Порядок № 1751, який визначає умови  призначення  і  виплати  державної  допомоги  сім`ям з дітьми,  передбачених вказаним вище Законом.

Пунктом 12 Порядку № 1751 також встановлено, що допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

У  разі  коли до заяви не додані всі необхідні документи, орган   соціального   захисту   населення   повідомляє   заявника, які документи мають бути подані додатково. Якщо вони будуть подані не  пізніше ніж протягом одного місяця з дня одержання зазначеного повідомлення,  днем  (місяцем)  звернення за призначенням допомоги вважається день (місяць) прийняття або відправлення заяви (пункт 44 Порядку № 1751).

З наведеного слідує, що допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що позивач дійсно після отримання свідоцтва про народження дитини та звернення до відповідача із заявою пропустила строк звернення за призначенням допомоги при народженні дитини.

Однак, колегія суддів враховує те, що позивач з об`єктивних причин не мала змоги звернутися до відповідача з повним пакетом документів з наданням копії свідоцтва про народження дитини, виданого Державою Україною, оскільки позивач спочатку знаходилася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, а рішення суду про встановлення факту народження дитини та свідоцтво про народження дитини позивач отримані після спливу дванадцятимісячного строку після народження дитини.

До того ж, колегія суддів зазначає, що позивачем заявлений позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення.

Верховний суд враховує Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 (Namibia case), в якому сформульовано «намібійський виняток», який полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, адже це може зашкодити правам мешканців такої території), а також практику Європейського суду з прав людини (зокрема, справи  проти Туреччини («Loizidou v. Turkey», «Cyprus v. Turkey»), а також проти Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», «Ilaєcu and others v. Moldova and Russia»), в яких зазначено, що, виходячи з інтересів мешканців, які проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території окупаційних органів влади.

Таким чином, документи, видані органами та установами (зокрема лікувальними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв`язку під час розгляду справ.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного Кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно із пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21.12.1995), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам. Неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

ВИСНОВОК: Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту прав та інтересів малолітньої дитини, яка є громадянином України, і перед якою держава Україна має певні зобов`язання, враховуючи ту обставину, що позивач всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення антитерористичної операції на території Донецької області та/або тимчасової окупації АРК (що мало наслідком неможливість своєчасного оформлення відповідних документів та звернення за отриманням допомоги), виходячи з принципу верховенства права та завдань адміністративного судочинства, суд дійшов висновку про необхідність визнання протиправним та скасування оскарженого рішення, яке створює правові наслідки, і зобов`язання відповідача призначити та провести виплати позивачу допомоги при народженні дитини в порядку та розмірі, що встановлені ст. 12 Закону України Про державну допомогу сім`ям з дітьми (п. 10 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі №591/610/16, від 02.10.2018р. у справі №495/3711/17, від 05.09.2018р. у справі №223/859/16-а, від 06 вересня 2018 року в справі № 242/5735/16-а та від  12.03.2019 у справі № 760/183158/16-а.

P. s. Розмір допомоги при народженні дитини у 2020 році встановлений у розмірі 41 280 грн., а виплата здійснюється у такому порядку: 10320 грн – спочатку і одразу після народження; 860 грн. на місяць – протягом 36 місяців.

Арешт поточних рахунків, які використовуються для виплати заробітної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок дій боржника по виплаті заробітної плати працівникам в разі арешту поточних рахунків, які використовуються для виплати заробітної плати

08 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1000/18 (ЄДРСРУ № 90283289) досліджував питання щодо арешту поточних рахунків боржника, які використовуються, в тому числі, для виплати заробітної плати.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Положеннями частини першої статті 18 Господарського процесуального кодексу України також визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

За змістом статей 1, 5 Закону України "Про виконавче провадження" (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Статтею 56 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Пунктом 2 частини другої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" заборонено звернення стягнення та накладення арешту на кошти на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 15-1 Закону України "Про електроенергетику", на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання", на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків за інвестиційними програмами, на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для кредитних коштів, відкритих відповідно до статті 26-1 Закону України "Про теплопостачання", статті 18-1 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення", на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України "Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки", на кошти на інших рахунках боржника, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення підприємств, що виробляють, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення, до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", з виконавчих проваджень, стягувачами за якими є Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", її дочірня компанія "Газ України", Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз", постачальники електричної енергії, а боржниками - підприємства, що виробляють теплову енергію, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, та підприємства централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

Відповідно до пункту 3 Інструкції про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків - резидентів і нерезидентів, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 №492, поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. До поточних рахунків також належать рахунки із спеціальним режимом їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України.

(!!!) З наведених норм права убачається, що судове рішення є обов`язковим до виконання. У разі невиконання боржником рішення суду добровільно державним або приватним виконавцем здійснюється його примусове виконання. Під час вчинення виконавчих дій виконавець має право накладати арешт на кошти божника, що містяться на його рахунках у банківських установах. При цьому, стаття 48 Закону України "Про виконавче провадження" встановлює невичерпний перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено, зазначаючи, що законом можуть бути визначені й інші кошти на рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено.

Отже, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому, саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України "Про виконавче провадження").

Чинним законодавством України не передбачено відкриття суб`єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати.

Слід наголосити, що згідно висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 13.03.2019 у справі № 344/8982/17, стосовно того, що рахунки, призначені для зберігання коштів та здійснення будь-яких розрахунково-касових операцій, в тому числі для виплати заробітної плати, не є рахунками із спеціальним режимом використання, а є поточними.

В більшості випадків  рахунок боржника, на кошти на якому виконавцем було накладений арешт, є поточним рахунком боржника, який використовується для забезпечення діяльності підприємства, у тому числі для виплати заробітної плати та який не відноситься до рахунків зі спеціальним чи обмеженим режимом використання, накладення арешту на кошти на якому заборонено.

Разом з тим, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України).

Згідно із частиною п`ятою статті 97 Кодексу законів про працю України оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

З наведених норм права убачається, що зобов`язання з виплати заробітної плати мають пріоритет перед іншими зобов`язаннями суб`єкта господарювання, у тому числі тими, які виконуються в примусовому порядку виконання судових рішень.

ВАЖЛИВО: У разі виникнення у боржника зобов`язання з виплати заробітної плати в певному розмірі, на кошти, які знаходяться на поточному рахунку боржника, у такому ж розмірі не може бути накладений арешт, а якщо він накладений, то підлягає зняттю.

Таке зняття арешту здійснюється виконавцем відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" на підставі поданих боржником документів, підтверджуючих виникнення в боржника зобов`язання з виплати заробітної плати та його розміру.

Також арешт в розмірі суми зобов`язання з виплати заробітної плати може бути знятий судом у порядку оскарження відмови виконавця зняти арешт з коштів, призначених для виплати заробітної плати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №905/361/19.

Підсумовуючи зазначене вбачається, що накладення арешту на грошові кошти, за рахунок яких здійснюється виплата заробітної плати, є неправомірним.

Аналогічна правова позиція зазначена Верховним Судом у постановах від 27.03.2018 у справі № 922/808/16, від 16.05.2018 у справі № 905/294/15, від 11.06.2018 у справі № 910/4153/13, від 09.09.2019 у справі № 913/958/16.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 жовтня 2019 року по справі № 37/70 (ЄДРСРУ № 85211554).

ВИСНОВОК: Виконавець, на підставі поданих боржником документів, підтверджуючих виникнення в боржника зобов`язання з виплати заробітної плати та його розміру, повинен зняти арешт з коштів, призначених для виплати заробітної плати, а в разі відмови такі дії виконавця оскаржуються до суду.

Матеріал по темі: «Накладення арешту на рахунки, які призначені для виплати заробітної плати»

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок користування спільною квартирою без її поділу в натурі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Що робити, якщо площі та конфігурації спірного житлового будинку (квартири), не дозволяють запропонувати на розгляд суду варіанти порядку користування у відповідності до ідеальних часток співвласників?

09 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/7927/17, провадження № 61-24697св18 (ЄДРСРУ № 90329618) досліджував питання щодо порядку користування спільною квартирою без її поділу в натурі.

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частини перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Зазначена норма регулює саме порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2020 року по справі № 756/15125/16-ц, провадження № 61-17858св19 (ЄДРСРУ № 90021475) передбачено, що порядок користування житловими приміщеннями у будинку, який належить на праві власності кільком особам, може бути встановлений у випадку, коли такі приміщення відповідають за розміром часткам цих осіб у будинку (квартирі).

Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, співмірні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 та у постанові Верховного Суду  від 03.10.2018 року по справі № 363/928/16-ц (провадження № 61-24395св18).

Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 20 від 22.12.95 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 7 від 04.10.91 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності.

ВИСНОВОК: Якщо сторони у справі не можуть домовитись про порядок користування спільним майном, з урахуванням технічних характеристик квартири та прав співвласників, а площі та конфігурації спірного житлового будинку (квартири), не дозволяють запропонувати на розгляд суду варіанти порядку користування у відповідності до ідеальних часток співвласників – в позові слід відмовити.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 17 грудня 2019 року у справі № 486/171/18 (провадження № 61-316св19), від 18 березня 2020 року у справі № 495/3293/17 (провадження № 61-799св19).

Матеріал по темі: «Особливості встановлення порядку спільного користування квартирою»

Теги: спільна часткова власність, спільне користування квартирою, розподіл комунальних рахунків, поділ майна, частики при поділі майна, спільне користування, співмешканці, судова практика, Адвокат Морозов

Залучення експертів та спеціалістів з ініціативи декларанта

Адвокат Морозов (судовий захист)

Залучення спеціалізованого митного органу з питань експертного забезпечення або іншої експертної установи (організації) для класифікації товарів

09 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/5566/17, адміністративне провадження № К/9901/53976/18 (ЄДРСРУ № 90329233) досліджував питання щодо залучення експертів та спеціалістів з ініціативи декларанта

Відповідно до статті 327 Митного кодексу України у разі потреби для участі у здійсненні митного контролю можуть залучатися спеціалісти та експерти.

Наказом Міністерства фінансів України від 30 травня 2012 року № 650 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 липня 2012 року за №1085/21397) затверджений Порядок роботи відділу митних платежів, підрозділу митного оформлення митного органу та митного поста при вирішенні питань класифікації товарів, що переміщуються через митний кордон України.

Згідно з пунктом 9 цього Порядку якщо для вирішення питання класифікації товару виникає потреба в спеціальних знаннях з різних галузей науки, техніки, мистецтвознавства тощо або у використанні спеціального обладнання і техніки, то митний орган може звернутися до спеціалізованого митного органу з питань експертного забезпечення або до іншої експертної установи (організації).

Залучення спеціалізованого митного органу з питань експертного забезпечення або іншої експертної установи (організації) здійснюється у разі виникнення необхідності ідентифікації або лабораторної перевірки характеристик товарів, визначальних для їх класифікації.

З наведеного слідує, що для визначення характеристик товарів з метою їх класифікації за кодами УКТ ЗЕД залученню підлягають експерти (експертні установи) та спеціалісти.

До принципів здійснення державної митної справи, що передбачені статтею 8 Митного кодексу України належать: законність та презумпція невинуватості; визнання рівності та правомірності інтересів усіх суб`єктів господарювання незалежно від форми власності; додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб.

(!!!) З метою захисту інтересів суб`єктів господарювання законом передбачена можливість залучення експертів та спеціалістів без ініціативи з боку митного органу.

Так, відповідно до частини 5 статті 327 Митного кодексу України у разі необхідності за власним бажанням залучення спеціалістів та експертів може здійснювати декларант (власник товару та/або транспортного засобу).

Згідно з правовим висновком, висловленим Касаційним адміністративним судом у складі Верховного суду у постановах від 24 квітня 2018 року у справі №808/4428/15 (адміністративне провадження №К/9901/10029/18) та від 20 травня 2019 року у справі №816/5085/14 (касаційне провадження №К/9901/5401/18) експертні установи, призначені декларантом не можуть мати інші права та завдання, ніж експертні установи, призначені органом доходів і зборів. Отже, завданням митної експертизи (незалежно від того, якою установою вона проводиться) є з`ясування обставин, що мають значення для визначення коду товару, але вона не може підміняти власне правозастосування, тобто прийняття рішення про визначення коду товарів за УКТ ЗЕД.

У разі залучення експертів та спеціалістів з ініціативи декларанта за приписами частини 6 статті 356 Митного кодексу України взяття проб (зразків) товарів, що перебувають під митним контролем, декларантами або уповноваженими ними особами здійснюється спільно з посадовими особами відповідного органу доходів і зборів.

Кодекс не містить окремих правил операцій з такими пробами.

Водночас, вимоги частини 1 статті 357 Митного кодексу України щодо доставки проб посадовою особою органу доходів і зборів не розповсюджуються на дослідження, які проводяться з ініціативи декларанта. Таке підтверджується вказівкою у цій нормі на експертні установи, куди доставляються проби. Їх перелік відповідає тим, що можуть залучатися саме з ініціативи митного органу.

Аналогічна судова практика міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 червня 2019 року у справі №826/6189/17, адміністративне провадження №К/9901/13948/19 (ЄДРСРУ № 82618680).

Тимчасове переоформлення авто на підприємство орендатора

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість наявності тимчасового реєстраційного талону на орендований транспортний засіб 

10 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/24642/15, адміністративне провадження № К/9901/40810/18 (ЄДРСРУ № 90349462) досліджував питання щодо обов’язковості наявності  тимчасового реєстраційного талону на орендований транспортний засіб.

Суть справи: автомобілі були орендовані у фізичних осіб згідно з договорами оренди транспортного засобу, однак технічних паспортів переоформлених на підприємство орендатора до перевірки надано не було.

Об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України (п. 163.1. ст. 163 ПК України).

У відповідності до п. 164.1. ст. 164 ПК України базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим Кодексом. Загальний оподатковуваний дохід є будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Положеннями підп. 164.1.2. п. 164.1. ст. 164 ПК України встановлено, що загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця.

Згідно абз. «а», «г» підп. 164.2.17. п. 164.2. ст. 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених ст.  165 цього Кодексу) у вигляді: вартості використання житла, інших об`єктів матеріального або нематеріального майна, що належать роботодавцю, наданих платнику податку в безоплатне користування, або компенсації вартості такого використання, крім випадків, коли таке надання зумовлено виконанням платником податку трудової функції відповідно до трудового договору (контракту) чи передбачено нормами колективного договору або відповідно до закону в установлених ними межах; суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку, крім тих, що обов`язково відшкодовуються згідно із законом за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з цим розділом.

Відповідно до підп. 14.1.47 п. 14.1 ст. 14 ПК України додатковим благом є кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку.

За ст. 138 ПК України установлено, що витрати на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов`язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона).

Водночас, нормами Правил дорожньої реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою КМУ від 07  серпня 1998 року №  1388 (далі - Правила №  1388) передбачено, що за бажанням власника транспортного засобу - фізичної особи надати право керування таким засобом іншій фізичній особі чи за бажанням фізичної або юридичної особи, якій власник транспортного засобу передав у встановленому порядку право користування і (або) розпорядження транспортними засобами, сервісний центр МВС видає за зверненням такого власника тимчасовий реєстраційний талон на строк, зазначений у його заяві, або документах, які підтверджують право користування і (або) розпорядження транспортним засобом.

ВИСНОВОК: Отже, оскільки наявність тимчасового реєстраційного талону не є обов`язковою нормою відповідно до Правил №  1388, Верховний суд вважає, що витрати понесені платником податків на оренду транспортних засобів пов`язані із господарською діяльністю останнього, відтак, відсутні підстави для віднесення витрат на оренду транспортних засобів та на паливно-мастильних матеріалів до додаткового блага.

Право судді у відставці на придбання, зберігання і носіння зброї

Адвокат Морозов (судовий захист)

Статус судді дає право його носієві на придбання, зберігання і носіння пристрою для відстрілу патронів, споряджених гумовими кулями

10 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 817/1430/18, адміністративне провадження №К/9901/1497/19 (ЄДРСРУ № 90329344) досліджував питання щодо права судді у відставці на придбання, зберігання і носіння зброї.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Згідно з статтею 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Гарантії недоторканості судді визначені статтею 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).

Відповідно до частини першої статті 48 Закону №  1402-VIII суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.

Пунктом 10 частини п`ятої статті 48 Закону № 1402-VIII передбачено, що незалежність судді забезпечується визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім`ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Відповідно до пункту «б» частини 1 статті 5 Закону «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 №  3781-XII одним із видів забезпечення безпеки є видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку.

Частиною п`ятою статті 116 Закону №1402-VIII передбачено, що за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії  недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

Зміст вимог Положення №576 та Інструкції №622 дає підстави для висновку, що обіг вогнепальної зброї, припасів до неї, холодної зброї, а також пристроїв для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), є обмеженим. Право на виготовлення, придбання, зберігання, носіння указаних предметів реалізується особами за умови отримання дозволу, строк дії якого становить три роки.

Аналіз положень пунктів 5.1, 12.5 Інструкції №622 дає підстави для висновку, що право особи на зберігання і носіння пристроїв законодавством ставиться в залежність від наявності у неї певного статусу, з яким закон прямо пов`язує можливість (право) зберігання і носіння пристроїв чи вогнепальної зброї. Втрата особою статусу, що давав їй право на зберігання і носіння зброї, або позбавлення осіб, наділених таким статусом, права на зберігання і носіння пристроїв, є підставою для анулювання дозволу.

У контексті викладеного Верховний Суд зазначає, що Конституцією України гарантується незалежність і недоторканність суддів, складовими яких є, зокрема, безпека суддів та охорона приміщень судів.

Видом спеціальних заходів забезпечення безпеки суддів є видача (одержання) суддям зброї (стаття 5 Закону №3781-XII).

Отже, статус судді дає право його носієві на придбання, зберігання і носіння пристрою для відстрілу патронів, споряджених гумовими кулями.

Особливістю статусу судді є те, що вказаний статус - звання судді - зберігається за суддею при виході його у відставку. Разом із збереженням указаного статусу за суддею у відставці зберігаються гарантії його недоторканності, установлені для судді до його виходу у відставку.

Таким чином, усі засоби, визначені законом для забезпечення особистої безпеки судді, у тому числі на зберігання та носіння спецзасобу травматичної дії, розповсюджуються і на суддю у відставці.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 23.06.2020 у справі № 620/1787/19 (ЄДРСРУ № 89977274).