Винесення постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Винесення постанови без складання протоколу у разі вчинення правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 310/4923/17(2-а/310/157/17), адміністративне провадження №К/9901/20273/18 (ЄДРСРУ  № 88986782) та від 15 квітня 2020 року по справі № 296/5527/16-а, адміністративне провадження №К/9901/33304/18 (ЄДРСРУ № 88810585) досліджував питання щодо винесення національною поліцією постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі вчинення правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 №3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306.

Адміністративне правопорушення - це вчинок, який має форму або дії, або бездіяльності. Проте щоб вчинок можна було кваліфікувати як адміністративне правопорушення, він повинен мати сукупність юридичних ознак, що визначають склад правопорушення. Наявність усіх ознак правопорушення є єдиною підставою для притягнення правопорушника до відповідальності. Якщо відсутня хоча б одна з ознак правопорушення, особа не може бути притягнута до відповідальності.

Притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

В свою чергу, процесуальний обов`язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача.

Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 15.11.2018 у справі №524/5536/17 та від 17.07.2019 у справі №295/3099/17.

Отже, невстановлення працівником поліції під час розгляду справи про адміністративне правопорушення суб`єкта відповідальності за вказане правопорушення, тобто особи, яка безпосередньо несе адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зокрема, за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів є підставою для скасування винесеної постанови (19 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 204/8036/16-а(2а/204/27/17), адміністративне провадження №К/9901/24178/18 (ЄДРСРУ № 87683151).

Складання протоколу - це процесуальні дії суб'єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення та, в силу положень статті 251 КУпАП, є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення такого правопорушення при розгляді справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Сам по собі протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб'єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги, спрямовані на фактичне визнання його незаконним, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. (10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 760/9462/16-а, адміністративне провадження №К/9901/12359/18 (ЄДРСРУ № 73901880).

Зазначена правова позиція також відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 638/3490/18 та від 22 січня 2020 року у справі № 2-а/489/7/2016.

Матеріал по темі: «Правова (не) можливість оскарження протоколу патрульної поліції»

Відповідно до ст. 222 КУпАП України, органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів (ст. 80 і 81 (в частині перевищення нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах транспортних засобів), частина перша ст. 44, ст. 44-1, ч. 2 ст. 106-1, ч. 1, 2, 3, 4 і 6 ст. 109, ст. 110, ч. 3 ст. 114, ч. 1 ст. 115, ст. 116-2, ч. 2 ст. 117, ч. 1,ч 2 ст. 119, ч. ч. 1, 2, 3, 5 і 6 ст. 121, ст. 121-1, 121-2, ч. 1, 2 і 3 ст. 122, ч. 1 ст. 123, ст. 124-1 - 126, ч. 1, 2 і 3 ст. 127, ст. 128-129, ст. 132-1, ч. 1, 2 та 5 ст. 133, ч.ч. 3, 6, 8, 9, 10 і 11 ст. 133-1, ч. 2 ст. 135, ст. 136 (за винятком порушень на автомобільному транспорті), ст. 137, ч. 1, 2 і 3 ст. 140, ст. 148, 151, ст. 161, 164-4, ст. 175-1 (за винятком порушень, вчинених у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради), ст. 176, 177, ч. 1 ч. 2 ст. 178, ст. 180, 181-1, ч. 1 ст. 182, ст. 183, 184, 189-2, 192, 194, 195).

Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Відповідно до п. 4 розділу І Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України №1395 від 07 листопада 2015 року та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 10 листопада 2015 року за №1408/27853 (далі - Інструкція), у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу.

Постанова виноситься у разі виявлення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, передбачених, зокрема, ч.1 ст. 126 КУпАП.

Між тим, постанова про притягнення водія до адміністративної відповідальності за своєю правовою природою є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення (постанова Верховного суду  від 05.08.2019 у справі № 712/12830/16-а).

Згідно з п. 2 розділу ІІІ Інструкції, постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, ч. 1 ст. 126 КУпАП виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Відповідно до    статті 251 КУпАП, доказами в    справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані,    на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Приписами статті 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

Слід акцентувати увагу, що в той же час ч. 3 статті 283 КУпАП чітко передбачено імперативний обов`язок поліцейського щодо зазначення технічного засобу, яким здійснено фото або відеозапис у постанові по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. 

У разі відсутності в постанові по справі про адміністративне правопорушення посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис, такий відеозапис згідно з вимогами статті 70 КАС України не може вважатися належним та допустимим доказом вчинення адміністративного правопорушення. (13 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/9716/16-а, адміністративне провадження №К/9901/33555/18 (ЄДРСРУ № 87559909).

Окремо слід вказати, на таке джерело доказів як «показання свідка» в адміністративні справі.

З цього приводу Верховний суд у постанові від 29 квітня 2020 року в рамках справи № 161/5372/17, адміністративне провадження №К/9901/34016/18 (ЄДРСРУ № 88986779) вказав, що відповідно до ч. 1 ст.65 КАС України як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з`ясувати у справі.

При цьому цінність свідка полягає в його безпосередньому об`єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об`єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися для можливості уникнення формалізму та зловживання процесуальними правами.

Натомість, на підставі показань свідків не можуть встановлюватися факти, які з огляду на закон або звичай установлюються в документах.

Нормами статті 222 КУпАП передбачено, що органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, частинами 1-3 статті 122, статтею 126 КУпАП.

З аналізу вказаних приписів слідує, що складання працівниками органів і підрозділів Національної поліції протоколу про адміністративне правопорушення за частиною 2 статті 122, частиною 1 статті 126 КУпАП є необов`язковим.

ВИСНОВОК: Зважаючи викладене, Верховний Суд вважає правомірними дії інспектора при винесенні виключно постанови про притягнення до адміністративної відповідальності без складення відповідного протоколу, разом з тим у водія залишається великий арсенал захисту своїх прав.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 286/3047/16-а (ЄДРСРУ № 87839047), від 19 лютого 2020 року у справі № 496/4315/16-а (ЄДРСРУ № 87682515), від 13 лютого 2020 року у справі № 753/17124/16 (ЄДРСРУ № 87559883).

P.s. В той же час, 18 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/9827/16-а, адміністративне провадження №К/9901/20742/18 (ЄДРСРУ №87657275) вказав, якщо поліцейським розглянуто справу на місці зупинки транспортного засобу без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката – постанова підлягає скасуванню незалежно від вини водія.

Матеріал по темі: «Поліцейські зупинили автомобіль – заявляйте право на правову допомогу!!!»

Демонтаж об`єктів самовільного будівництва

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості прийняття рішення про демонтаж об`єктів самовільного будівництва

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 461/4655/16-а, адміністративне провадження №К/9901/13257/18 (ЄДРСРУ № 88986863) та від 07 квітня 2020 року в рамках справи № 464/4728/16-а, адміністративне провадження №К/9901/13501/18 (ЄДРСРУ № 88655344) досліджував питання щодо, особливостей прийняття рішення про демонтаж об`єктів самовільного будівництва.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування визначені положеннями Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 31 якого їм надається, зокрема, право на здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об`єктів,   а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Частиною 7 статті 376 ЦК України та статтею 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що демонтаж об`єктів самовільного будівництва відбувається виключно на підставі рішення суду за наслідками розгляду відповідних позовів органів місцевого самоврядування та державного архітектурно-будівельного контролю.

Таке правове регулювання вказує на те, що виконавчим органам міських рад надано право здійснювати заходи з перевірки дотримання громадянами вимог містобудівного законодавства, приймати з цього приводу рішення, в яких відображати свої висновки щодо наявності таких порушень та встановлювати механізм усунення цих порушень. Однак рішення вказаних органів про демонтаж самовільно збудованих об`єктів є лише формою контролю за дотриманням законодавства, що регулює містобудівну діяльність, зокрема і виявлення самочинно збудованих об`єктів, не є обов`язковими до виконання, оскільки знесення здійснюється у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

ВАЖЛИВО: Таким чином, той факт, що питання знесення самочинного будівництва врегульоване законодавством, зокрема, Цивільним кодексом України, яким такими повноваженнями наділений виключно суд, не виключає можливості прийняття відповідачем спірного рішення, не виконання якого має наслідком звернення до суду з відповідним позовом.

Слід відмітити, що 04 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 464/1467/17, адміністративне провадження №К/9901/44165/18 (ЄДРСРУ № 87388387) акцентував увагу на тому, що за змістом статті 17 Закону №2807-IV громадяни мають право користуватись  об`єктами благоустрою населених пунктів та брати участь  в обговоренні правил та проектів благоустрою території населених пунктів, у здійсненні заходів з благоустрою населених пунктів, озелененні та утриманні в належному стані садиб, дворів, парків, площ, вулиць, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і спортивних майданчиків, ремонті шляхів і тротуарів, інших об`єктів благоустрою.

Отже власники об’єктів  мають право брати участь у засіданні комісії та під час перевірки надавати свої пояснення, оскільки за результатами цих заходів на них покладені обов`язки з демонтування,  а рішення може вплинути на їх право та обов`язки.

Таким чином, вказаний факт (участь власників у засіданнях комісії) повинен перевірятися судом, оскільки фактично це є підставою для перевірки обґрунтованості прийнятого рішення ОМС.

Отже, належність об`єкта до самочинного підлягає перевірці у справі за позовом уповноваженого органу про його знесення.

Для задоволення вимоги про знесення самочинного будівництва необхідно встановити наявність умов, передбачених статтею 376 ЦК України, а саме: істотне відхилення від проекту; суперечність суспільним інтересам або порушення права інших осіб; істотного порушення будівельних норм і правил; неможливість проведення відповідної перебудови або відмова особи від її проведення.

Можливість знесення самочинного будівництва закон пов`язує саме з цими обставинами, а не з невиконанням відповідного розпорядження відповідача.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24.09.2019 у справі №464/3864/15-а, від 15.11.2019р. у справі №462/5892/15-а, від 20.11.2019р. у справі № 450/3297/14-а.

ВИСНОВОК: Розпорядження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування про демонтаж самочинних об’єктів є лише формою контролю та не є обов`язковими до виконання, оскільки знесення здійснюється у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом, а отже таке розпорядження є «внутрішньою вказівкою» подати документи в юридичний відділ для підготовки позову до суду з вимогами про примусовий демонтаж самочинно збудованого об’єкту у випадку, якщо власник у добровільному порядку його не знесе у відповідно – визначений строк.

Матеріал по темі: «Правові підстави та порядок встановлення або демонтажу тимчасової споруди»

Теги: демонтаж, самовільне будівництво, розпорядження про демонтаж, знесення, звернення із позовом, містобудування, благоустрій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спір про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР запису про припинення юридичної особи

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8244/17, адміністративне провадження №К/9901/60040/18, К/9901/61639/18 (ЄДРСРУ № 88986877) досліджував питання щодо підсудності спору щодо відміни державної реєстрації припинення юридичної особи.

Відповідно до частини другої  статті 104 Цивільного кодексу України  юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»  встановлено спростовувану презумпцію відомостей, внесених до ЄДР, з огляду на що запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. В той же час, якщо процедуру ліквідації не було здійснено належним чином, зокрема щодо виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не тягне її припинення, а також припинення права на задоволення вимог кредитора. У подібних випадках до ЄДР вносяться зміни про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи на підставі судового рішення, яке набрало законної сили (пункт 2 частини першої статті 25 цього ж Закону).

Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності та господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов`язки). Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, навіть якщо виник у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР суб`єктом владних повноважень запису про припинення юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, а є спором про абстрактну можливість брати участь у конкретних правовідносинах.

При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору, тобто існує прогалина процесуального закону.

Така прогалина заповнена правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 20.09.2018 (справа №813/6286/15, ЄДРСРУ № 77590175 ) шляхом застосування аналогії закону. Велика Палата Верховного Суду у тій справі виходила із того, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, тому повинні розглядатись за правилами господарського судочинства.

У справі № 813/6286/15, рішення в якій переглядала Велика Палата Верховного Суду, як і у справі, що розглядається, позивачі звернулися до суду з позовом про визнання протиправними дій реєстраційної служби щодо внесення до ЄДР реєстраційного запису про припинення юридичної особи, що в свою чергу свідчить про подібність правовідносин.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України Господарського процесуального кодексу України  (далі -  ГПК України) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Отже, оскільки спірні правовідносини є найбільш наближеними до правовідносин, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами   ГПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі №825/529/16 та від 05 грудня 2019 року у справі №821/3569/14.

P.s. 6 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 462/2646/17, провадження № 11-1272апп18 (ЄДРСРУ № 80224650) аналогічно визначилась із підсудністю спору шодо скасування державної реєстрації ОСББ.

Момент набрання чинності договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Договір оренди землі набирає чинності з моменту укладання чи з моменту державної реєстрації?

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/1752/17, адміністративне провадження №К/9901/39968/18 (ЄДРСРУ № 88986942) досліджував питання щодо моменту набрання чинності договором оренди землі.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, та не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У статті 11 ЦК України надано перелік підстав виникнення юридичних прав та обов`язків (юридичних фактів), які виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з дій, що не передбачені такими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Однією з таких підстав є відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України договори та інші правочини.

Вказані обставини мають певний часовий проміжок дії, який має початок та закінчення.

У частині першій статті 251 ЦК України строк визначено як певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином чи рішенням суду (частина третя статті 251 ЦК України).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Згідно із частиною третьою статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У частині першій статті 627 ЦК України деталізовано принцип свободи договору. Зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тому вольовий характер визначення строку не викликає сумніву. Тобто сторони наділені значними можливостями впливати на момент настання або закінчення строків, оскільки можуть змінювати строк, наближати або віддаляти його настання.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються спеціальним законом.

Положення ст. 18 Закону України «Про оренду землі» (далі- Закон № 161-XIV, в редакції чинній станом на дату виникнення правовідносин), якою передбачено, що договір оренди  землі  набирає  чинності після його державної реєстрації.

(!!!) Верховний Суд України вказував, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено і у мотивувальних частинах постанов від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).

У   ЦК України   передбачено як визначення строку, так і початку перебігу строку та його закінчення.

Статтею 252 ЦК України   вказано, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина перша статті 253 ЦК України).

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).

Переважна більшість правовідносин, які урегульовані нормами цивільного законодавства, є відносинами, у яких забезпечується правомірна поведінка їх суб`єктів та нормальна реалізація ними суб`єктивних прав і виконання суб`єктивних обов`язків.

Тому і строки у таких правовідносинах є строками здійснення суб`єктивних цивільних прав та виконання обов`язків.

Це загальне правило закріплено у статті 631 ЦК України, зокрема що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Разом з тим у частині третій вказаної статті обумовлено, що сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Момент укладення договору передбачений у  статті 640 ЦК України   і пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх його істотних умов та дотриманням певних вимог, якими є передання майна або вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору або його державна реєстрація, якщо таке передбачено актами цивільного законодавства.

Можна зробити висновок, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства.

Разом з тим якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним   Законом № 161-XIV, який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.

Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими   закон   пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.

Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15  січня 2020 року по справі № 322/1178/18 (провадження 14-338цс19, ЄДРСРУ № 87857824).

ВИСНОВОК: Цивільне законодавство та судова практика вищої судової ланки вказує, що сторони в договорі оренди землі мають право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, однак якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом.

теги: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов

Автоматизована система аналізу та управління ризиками (АСАУР) при розмитнені товарів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спрацювання автоматизованої системи аналізу та управління ризиками (АСАУР) не може бути безумовною підставою для відмови в оформленні товару за самостійно заявленою декларантом митною вартістю товарів

27 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/804/19, адміністративне провадження №К/9901/33328/19 (ЄДРСРУ № 88959816) досліджував питання щодо застосування автоматизованої системи аналізу та управління ризиками (АСАУР) при розмитнені товарів.

Так, ще Верховний Суд України у постанові від 12 листопада 2014 року   у справі  № 21-201а14, здійснивши системний аналіз норм МК України, дійшов висновку, відповідно до якого у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів з питань: перевірки достовірності документів, що підтверджують країну походження товару, який переміщується на митну територію України; визначення, призначення, заявлення, з`ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості; митного контролю і митного оформлення, декларант (суб`єкт господарювання, підприємство) може піддати ці дії чи рішення судовому контролю.

Згідно з статтею 248 Митного кодексу України    (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) митне оформлення розпочинається з моменту подання органу доходів і зборів декларантом або уповноваженою ним особою митної декларації або документа, який відповідно до законодавства її замінює, та документів, необхідних для митного оформлення, а в разі електронного декларування - з моменту отримання органом доходів і зборів від декларанта або уповноваженої ним особи електронної митної декларації або електронного документа, який відповідно до законодавства замінює митну декларацію.

Декларування здійснюється шляхом заявлення за встановленою формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних відомостей про товари, мету їх переміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення. При застосуванні письмової форми декларування можуть використовуватися як електронні документи, так і документи на паперовому носії (частина перша    статті 257 Митного кодексу України).

Статтею 49 Митного кодексу України    передбачено, що митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

При цьому ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів продавцю або на користь продавця через третіх осіб та/або на пов`язаних із продавцем осіб для виконання зобов`язань продавця (частина п`ята    статті 58 Митного кодексу України).

Відповідно до частини першої    статті 57 Митного кодексу України  визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами: 1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Таким чином, методи визначення митної вартості товарів можуть бути підрозділені на: а) основний; б) другорядні. Крім того, митним законодавством передбачена система другорядних методів. Під час визначення митної вартості товарів учасник митних відносин може застосувати тільки один із різновидів методів - основний метод або ж конкретний другорядний метод. Застосування методу визначення вартості товарів повинно бути обґрунтованим.

Згідно з частиною другою    статті 54 Митного кодексу України  контроль правильності визначення митної вартості товарів за основним методом - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту (вартість операції), здійснюється органом доходів і зборів шляхом перевірки розрахунку, здійсненого декларантом, за відсутності застережень щодо застосування цього методу, визначених у частині першій    статті 58 цього Кодексу.

За правилами частини третьої статті 58 Митного кодексу України    у разі якщо митна вартість не може бути визначена за основним методом, застосовуються другорядні методи, зазначені у пункті 2 частини першої    статті 57 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 53 Митного кодексу України    у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Таким чином, документальне підтвердження в аспекті відповідних митних процедур має своїм завданням підтвердити: а) заявлену митну вартість товарів; б) обраний суб`єктом господарювання метод визначення такої вартості.

(!!!) Документами, які підтверджують митну вартість товарів, є: 1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п`ятій і шостій    статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості; 2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності; 3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу); 4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; 5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару; 6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів; 7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню; 8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування (частина друга    статті 53 Митного кодексу України).

За правилами частини п`ятої    статті 53 Митного кодексу України    забороняється вимагати від декларанта або уповноваженої ним особи будь-які інші документи, відмінні від тих, що зазначені в цій статті.

Зі змісту    статті 53 Митного кодексу України слідує, що законом визначений вичерпний перелік документів, що подається декларантом митному органу для підтвердження заявленої митної вартості товарів та обраного методу її визначення.

Дана норма кореспондує й положенням частини третьої    статті 318 Митного кодексу України, якою встановлено, що митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.

Водночас частиною третьою    статті 53 Митного кодексу України встановлено, що у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов`язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) такі додаткові документи: 1) договір (угоду, контракт) із третіми особами, пов`язаний з договором (угодою, контрактом) про поставку товарів, митна вартість яких визначається; 2) рахунки про здійснення платежів третім особам на користь продавця, якщо такі платежі здійснюються за умовами, визначеними договором (угодою, контрактом); 3) рахунки про сплату комісійних, посередницьких послуг, пов`язаних із виконанням умов договору (угоди, контракту); 4) виписку з бухгалтерської документації; 5) ліцензійний чи авторський договір покупця, що стосується оцінюваних товарів та є умовою продажу оцінюваних товарів; 6) каталоги, специфікації, прейскуранти (прайс-листи) виробника товару; 7) копію митної декларації країни відправлення; 8) висновки про якісні та вартісні характеристики товарів, підготовлені спеціалізованими експертними організаціями, та/або інформація біржових організацій про вартість товару або сировини.

Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей.

Наявність у митного органу обґрунтованого сумніву у правильності визначення митної вартості є обов`язковою умовою, оскільки з цією обставиною закон пов`язує можливість витребовування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена в постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 805/5038/16-а.

У постанові від 22 серпня 2019 року у справі № 810/2784/18 Верховний Суд зазначив, що витребувати необхідно лише ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 Митного кодексу України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Окрім цього, у постановах від 21 лютого 2020 року у справі №813/1229/16 та від 28 лютого 2020 року у справі №804/3463/15 Верховний Суд висловив позицію, що положення статей 53-55, 57-58 Митного кодексу України зобов`язують митний орган зазначити конкретні обставини, які викликали відповідні сумніви, причини неможливості їх перевірки на підставі наданих декларантом документів, а також обґрунтувати необхідність перевірки спірних відомостей та зазначити документи, надання яких може усунути сумніви у їх достовірності. Встановивши відсутність достатніх відомостей, що підтверджують задекларовану митну вартість товарів, митний орган повинен вказати, які саме складові митної вартості товарів є непідтвердженими, чому з поданих документів неможливо встановити дані складові та які документи необхідні для підтвердження того чи іншого показника.

Верховний Суд у постанові від 23 січня 2020 року у справі №804/4365/16 вказав, що митний орган повинен витребувати документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 Митного кодексу України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації. Відтак, у цій справі відповідач не обґрунтував свій сумнів щодо заявленої позивачем митної вартості товару за основним методом та не довів правомірності застосування другорядного методу визначення митної вартості товару.

При цьому витребовувати необхідно лише ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені    статтею 53 Митного кодексу України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Зі змісту положень розділу ІІІ ("Митна вартість товарів та методи її визначення") Митного кодексу України випливає, що в аспекті реалізації процедур із визначення митної вартості товарів основоположну роль відіграє принцип обґрунтованості. Так, зокрема, митний орган повинен дотримуватися вимог принципу обґрунтованості при: а) встановленні належного до застосування методу визначення митної вартості товарів; б) встановленні достатнього переліку документів для цілей визначення митної вартості товарів. Відповідно до положень пункту третього частини другої    статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України    у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Відповідно рішення органу доходів і зборів не може ґрунтуватися на припущеннях, на сумнівах про повноту і достовірність відомостей про заявлену митну вартість товару; висновки цього органу повинні ґрунтуватися на достовірних і вичерпних доказах.

У постанові від 25 лютого 2020 року у справі №260/718/19 (ЄДРСРУ №87808788)  Верховний Суд дійшов правового висновку, що спрацювання системи управління ризиками АСАУР є лише рекомендацією посадовій особі органу доходів і зборів більш детально проаналізувати умови зовнішньоекономічної операції, та не може бути безумовною підставою для відмови в оформленні товару за самостійно заявленою декларантом митною вартістю товарів. Різниця між вартістю товару, задекларованого особою та вартістю схожих товарів, що розмитнювались цією особою чи іншими особами у попередніх періодах також не свідчить про наявність порушень з боку декларанта і не є підставою для автоматичного збільшення  митної вартості товарів до показників автоматизованої системи аналізу та управління ризиками. Верховний Суд у цій справі зауважив, що рішення про коригування митної вартості товару не може базуватися виключно на інформації ЄАІС ДФС України, оскільки порядок її формування, ведення, отримання інформації, а також порядок використання її даних суб`єктами господарських відносин при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності    Митним кодексом України    не передбачено. Також слід врахувати, що в ЄАІС ДФС України відсутня інформація про коригування заявленої митної вартості товарів, а також інформація щодо судових рішень з питань визначення митної вартості товарів та методів її визначення, у зв`язку з чим така інформаційна база не містить всіх об`єктивних даних щодо імпортованих в Україну товарів, які підтверджуються документально та підлягають обчисленню. Крім того, у рішенні про коригування заявленої митної вартості, митний орган повинен також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням другорядних методів.

Аналогічна правова позиція підтримана Верховним судом в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 160/5506/19, адміністративне провадження №К/9901/7625/20 (ЄДРСРУ № 88626769).

ВИСНОВОК: Спрацювання автоматизованої системи аналізу та управління ризиками (АСАУР) не може бути безумовною підставою для відмови в оформленні товару за самостійно заявленою декларантом митною вартістю товарів, а є лише рекомендацією посадовій особі ДФС детально проаналізувати умови зовнішньоекономічної операції.

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: автоматизована система аналізу та управління ризиками, АСАУР, розмитнення товарів, оформлення товару, митниця, декларація, декларант, коригування заявленої митної вартості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Обтяження сервітутом чужої земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду в питаннях встановлення земельного сервітуту

24 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/18609/17, провадження № 61-35581св18 (ЄДРСРУ № 88909572) досліджував питання щодо підстав обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення міститься й у статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Статтею 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

(!!!) Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частинами першою, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 22-2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що: правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб`єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі № 642/3165/17 (провадження № 61-14776св18); метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 351/1146/16-ц (провадження № 61-14776св18).

ВИСНОВОК: Закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 133/305/17-ц (провадження № 61-12458св19, ЄДРСРУ № 85903358 ).

Матеріал по темі: «Встановлення земельного сервітуту (право користування чужим майном)»

Теги: сервітут, встановлення сервітуту, користування чужим майном, потреби власника земельної ділянки, неможливість задовольнити потреби, судова практика, Адвокат Морозов