Адвокат Морозов (судовий захист)
Верховний суд дослідив питання підсудності спору за вимогою
боржника про витребування майна у третіх осіб в рамках справи про банкрутство.
06 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського
суду в рамках справи № 925/1874/13 (ЄДРСРУ
73249439) підтвердив раніше висловлену Верховним судом України правову позицію
стосовно … «виключної підсудності у господарських справах» спорів у межах
провадження у справі про банкрутство.
Зокрема забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні
норм права Верховний Суд зазначив, що за змістом положень статті 55 Конституції
України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на
справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку
незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо
його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість
будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі
«Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза
«встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування
«суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що
термін «судом, встановленим законом» у пункті першому статті 6 Конвенції
передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що
належать до юрисдикції певних категорій судів [...]».
Відповідно до положень статті 41 ГПК України господарські суди
вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим
Кодексом. Господарські
суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому
цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом".
Згідно з пунктами 2, 7 частини першої статті 12 ГПК
господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з
майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство,
у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів
(договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на
роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із
визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу),
визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах
про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом
звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений
Податковим кодексом України.
Частиною дев'ятою статті 16 ГПК України (виключна підсудність
справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини
першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у
провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
Зазначені норми кореспондуються з положеннями частини четвертої
статті 10 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом" (далі в тексті - Закон №№ 2343-XII) , відповідно до якої
суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові
спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними
будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.
ВАЖЛИВО: Системний аналіз положень Закону № 2343-XII дає підстави
для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство
він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс
юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають
пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших
законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії
боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або
протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути
відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах
провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або
конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом
розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою
комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою
керуючого санацією (частина п'ята статті 28 Закону № 2343-XII); за заявою
ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII).
Отже,
за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю
вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським
судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною
спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у
межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження
за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси в
тому числі майна, яке безпідставно вибуло з права власності банкрута, для
забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення
інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду
України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-304гс16.
Відповідно статті 13 Конвенції "Про захист прав і
основоположних свобод людини", кожен, чиї права та свободи, визнані в цій
Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в
національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які
здійснювали свої офіційні повноваження.
У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал
проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996]
ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на
національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що
передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в
правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться
до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що
дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на
порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча
держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином
вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав
на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися
всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу
стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали
відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від
характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що
вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на
практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями
або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського
суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року
(заява № 38722/02)).
Концентрація спорів про витребування майна банкрута у
добросовісного набувача або з чужого незаконного володіння в межах справи про
банкрутство забезпечить реалізацію контролю суду в провадженні якого перебуває
справа про банкрутство за діяльністю боржника є ефективним засобом юридичного
захисту прав як банкрута так і кредиторів та узгоджується з приписами ч. 4 ст.
10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом", п. 7 ч. 1 ст. 12, ч. 3, ч.10 ст. 16 ГПК України.
ВИСНОВОК: Враховуючи спрямованість Закону № 2343-XII, який
передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля
судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення
всього майна боржника до ліквідаційної маси в тому числі майна, яке
безпідставно вибуло з права власності банкрута, для забезпечення повного або
часткового задоволення вимог кредиторів, а також беручи до уваги те, що до
повноважень ліквідатора банкрута відноситься обов'язок вживати заходів,
спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у
третіх осіб, колегія суддів дійшла до висновку про правильне застосування
положень ч. 4 ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом", п. 7 ч. 1 ст. 12, ч. 3, ч.10 ст. 16
ГПК України.
Матеріал по темі: «Право на скарження
судових рішень у справах про банкрутство»
Теги: справи про банкрутство, підсудність спору, вимога
боржника, заява ліквідатора, закон про банкрутство, боржник, кредитор, комітет
кредиторів, виявлення майна боржника, мораторій на задоволення вимог, судова практика,
Адвокат Морозов
