Орендна плата є однією з істотних умов договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховним судом України зроблено правовий висновок щодо визнання недійсності договорів оренди землі з підстав відсутності на момент укладення договорів оренди земельних ділянок нормативно грошової оцінки.

13.03.2017р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права до подібних правовідносин, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2195цс16 виходили з нижчевикладеного.

Визнання угоди недійсною є одним зі способів захисту прав на землю, передбаченим частиною третьою статті 152 ЗК України.

За положеннями частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відносини, пов’язані з орендою землі для ведення фермерського господарства регулюються відповідними нормами ЦК України, ЗК України, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до положень статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди.

ВАЖЛИВО: За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів.

Частинами другою та третьою статті 134 ЗК України визначені випадки, коли земельні торги не проводяться, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Зокрема, земельні торги не проводяться при передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються крім ЗК України Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2).

(!!!) У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним.

Так, згідно з абзацом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Передача в оренду земельних ділянок здійснюється за договором оренди.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов  договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного суду України від 21.09.2016 р. у справі № 6-1512цс16.

Орендна плата відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 (№ в ЄДРСРУ 36171774) передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 14.03.2017 р. в рамках справи № 21-2246а16.

Частиною першою статті 13 Закону України «Про оцінку земель» передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (стаття 1 Закону України «Про оцінку земель»).

ВАЖЛИВО: Крім того, за змістом статті 93 ЗК України відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов’язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу цієї ділянки в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати при укладенні договору оренди.

Відповідно до абзацу 13 статті 1 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок – це капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений за встановленими і затвердженими нормативами.

Частиною п’ятою статті 5 цього Закону передбачено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вартості земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Згідно із частиною третьою статті 201 ЗК України нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.

ВИСНОВОК: Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що нормативна грошова оцінка – конкретна вартісна характеристика, яка містить низку етапів, передбачених чинним законодавством. Зокрема, це прийняття уповноваженим органом влади рішення щодо проведення нормативної грошової оцінки земель, розробка технічної документації грошової оцінки спеціальною установою, погодження технічної документації органами влади, прийняття відповідною радою рішення про затвердження технічної документації.

У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що на момент укладення спірних договорів оренди земельних ділянок не було проведено нормативної грошової оцінки цих земельних ділянок і ця обставина є безумовною підставою для визнання вчинених правочинів недійсними.

Разом з тим поза увагою судів залишилась та обставина, що в подальшому сторони оспорюваних договорів вчинили дії, спрямовані на приведення зазначених правочинів у відповідність до вимог закону: визначили нормативну грошову оцінку земельних ділянок.

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Мінімальний розмір орендної плати за землю: судово-правовий аспект

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавчо закріплена можливість втручання  фіскальних (податкових) органів в земельно - орендно – договірні відносини орендаря та орендодавця.

14.03.2017 р. в рамках справи № 21-2246а16 предметом перегляду Верховним судом України було рішення у справі № К/800/10663/14 де Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 березня 2014 року фактично погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про те, що хоча зміна розміру земельного податку згідно із Законом України від 3 червня 2008 року № 309-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати шляхом внесення відповідних змін до договору оренди землі його учасниками, зазначене не тягне автоматичні зміни орендної плати та, відповідно, донарахування податковим органом суми податкового зобов’язання з орендної плати із застосуванням штрафних санкцій за податковими повідомленнями-рішеннями.

Так, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла нижчевикладеного висновку.

З 1 січня 2011 року набрав чинності ПК, який відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності.

(!!!) Отже, ПК визначив обов’язок й орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.  

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності – обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК).

ВАЖЛИВО: Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 ПК).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення — розміру земельного податку, що встановлюється розділом ХIII ПК; для інших категорій земель — трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 відсотків нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу з орендної плати за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі. 

ВИСНОВОК: Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з набранням чинності ПК річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати. 

При цьому виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК.

(Примітка!!!) Необхідно вказати, що підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 викладений в редакції Закону № 1797-VIII від 21.12.2016 р.: "Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території"…, а станом на 20.11.2016 р. зазначений пункт був прописаний так: «Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки».

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постанові від 2 грудня 2014 року (справа № 21-274а14).

Також, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Більше того, «…законодавча зміна граничного розміру плати за землю є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору» (ВСУ від 23.05.2011 р. справа № 7/105-10 (30/234-09).

Таким чином, підсумовуючи зазначене вбачається, що законодавець надав повноваження органам ДФС (третя сторона) втручатися у орендні відносини сторін (орендаря – місцевої ради та орендодавця), а також всупереч свободи договірних відносин нараховувати суми грошових зобов’язань з орендної плати із застосуванням штрафних санкцій за податковими повідомленнями-рішеннями.

Матеріал по темі:«Стосовно оптимізації орендної плати за земельну ділянку»

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Підстави для відступлення від правової позиції Верховного суду України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Мотиви (будемо вважати що не вичерпний перелік), з огляду на які суд касаційної інстанції може відступити від правової позиції Верховного Суду України.

Згідно ч.2 ст. 125 Конституції України Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.

В свою чергу, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів (ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»).

Так, 07.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 21-1530а16 навів мотиви (будемо вважати що не вичерпний перелік), з огляду на які суд касаційної інстанції може відступити від правової позиції Верховного Суду України.

Такими мотивами, принаймні, можуть бути:

1) наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких була сформульована правова позиція Верховного Суду України; 2) час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; 3) відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; 4) стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і тих, що були підставами для формування правового висновку; 5) відсутність/настання ґрунтовних змін в суспільному, економічному житті країни, за буття яких сформульована правова позиція Верховного Суду України почала обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм матеріального права; 6) або ж в межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Верховного Суду України, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого, зокрема, й такого, як оспорене, судового рішення.

Матеріал по темі: «ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ ВРАХУВАННЯ ПРАВОВОЇ ПОЗИЦІЇ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ» 

Теги: правова позиція Верховного суду України, правовий висновок, суд, перегляд судового рішення, касаційне оскарження, підстави для перегляду судового рішення, судовий захист, Адвокат Морозов

Судовий збір при об’єднанні двох і більше позовних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: Позовна вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права в якості наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.                                                   

За правилами частини першої статті 108 КАС суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтею 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулась із позовною заявою.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 108 КАС позовна заява повертається позивачеві, якщо останній не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху.

Як убачається з ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, одним із недоліків заяви є те, що позивач заявила кілька позовних вимог немайнового характеру, проте судовий збір не сплатив за жодну.

Мотивуючи своє рішення про повернення позовної заяви, суд зазначив, що позивач об’єднує декілька вимог немайнового характеру судовий збір сплачено лише за одну з них.

На думку Колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 14.03.2017 р. у справі № 21-3944а16, зазначений висновок є помилковим.

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір»  судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та фіксованому розмірі.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» у разі, коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну з них.

ВИСНОВОК: Системний аналіз частини першої статті 6, частини другої статті 162, частини п’ятої статті 171-1 КАС дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.       

Матеріал по темі: «Споживачі (не) звільнені від сплати судового збору»

Теги: судовий збір, сума судового збору, суденый сбор, державне мито, ставки судового збору, закон про судовий збір, матеріальний характер позову, майнова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов                                          

                                   

Строкові обмеження органів державної влади в оскарженні судових рішень

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд висловився щодо процесуальних та строкових обмежень органів державної влади та місцевого самоврядування в оскарженні судових рішень. 

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Неоднакове застосування судами частини першої статті 292, частини третьої статті 297 ЦПК України (обмеження органів державної влади та місцевого самоврядування в оскарженні судових рішень річним строком з моменту їх проголошення) було підставою для розгляду в Верховному суді України.

Разом з тим, 07.09.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1250цс16 зробив правовий висновок відносно поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення з поважних причин, а саме підстав невчасного та/або затримки поштового відправлення останнього.

ВАЖЛИВО: Так, процесуальний Закон не дає визначення терміну «поважні причини». Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: «Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим».

Більше того, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України, відмова у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої частиною четвертою статті 214 КАС, не позбавляє права сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки, оскаржити в касаційному порядку судові рішення, додавши клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, оскільки питання про поважність причин пропуску процесуального строку оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку.  Виняток з цього правила щодо присічного річного строку для певного кола скаржників зазначений в абзаці третьому частини четвертої статті 214 КАС. (Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 21-2231а15).

22.02.2017 р. усуваючи розбіжності у застосуванні норм процесуального  права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2054цс16  виходили з нижчевикладеного.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04, 29465/04) зазначено, що термін «розгляд справи судом, встановленим законом» у контексті статті 6 Конвенції поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

За своєю суттю термін «компетенція» означає  сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов’язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, що діяла на момент прийняття рішення судом апеляційної інстанції, апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

Стаття 27 цього Закону визначає, що апеляційний суд, зокрема, розглядає справи відповідної судової юрисдикції в апеляційному порядку згідно з процесуальним законом.

Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав і обов'язків, пов'язаних із застосуванням процесуально-правових наслідків щодо рішень і ухвал суду першої інстанції, які розглядаються в апеляційному порядку.

Зміст повноважень як складової компетенції апеляційного суду визначається у положеннях статей   291- 322 ЦПК України.  

За своїм змістом зазначені повноваження суду є дискреційними (визначення поважності причин пропуску процесуальних строків) та чітко визначені законом як обов’язкова процесуальна поведінка суду або обов’язкове процесуально визначене судове рішення. 

Згідно із частиною першою статті 292 ЦПК України право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 297 ЦПК України незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження в разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.

Зазначене положення закону поширюється на апеляційні скарги подані з 14 січня 2012 року, тобто з дати набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», яким внесено відповідні зміни до статті 297 ЦПК України.

Аналізуючи відповідність обставин справи та дій державних органів відповідно до Конвенції, ЄСПЛ у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) рішенні підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.

Також ЄСПЛ зазначив, що  повноваження державних органів з перегляду власних рішень, включаючи випадки виявлення помилки, які не обмежено жодними часовими рамками, мають суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу «належного урядування» та вимозі «законності», закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Положення частини третьої статті 297 ЦПК України щодо обмеження органів державної влади та місцевого самоврядування в оскарженні судових рішень річним строком з моменту їх проголошення сприяють  тому, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов'язків.

ВАЖЛИВО: Поновлюючи строки апеляційного оскарження у справі, що є предметом перегляду, апеляційний суд не звернув уваги на те, що за положеннями цієї норми органи державної влади або місцевого самоврядування позбавлені права апеляційного оскарження судового рішення зі спливом річного строку з моменту його проголошення, однак мають право на захист прав іншим шляхом, і в цьому випадку апеляційний суд без урахування поважності причин пропуску строку зобов’язаний відмовити у відкритті провадження у справі.

Отже, поновлюючи строк апеляційного оскарження органам місцевого самоврядування, апеляційний суд вийшов за межі своєї компетенції, яка чітко визначена як певна процесуальна дія частиною третьою статті 297 ЦПК України.

В свою чергу необґрунтоване поновлення процесуальних строків на оскарження «остаточного судового рішення» є порушенням принципу «Res judicata» (юридичної визначеності), про що вказує як судова практика Верховного суду України (наприклад, Постанова ВСУ від 13.07.2016 року по справі № 3-774гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986625) так і судова практика Європейського суду з прав людини.

Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

Якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року) (п. 47 рішення).

Зі змісту пункту 52 рішення «Устименко проти України» випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.

За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).

P.s. 28 березня 2017 року Вищий господарський суд України у справі № 922/4689/15: «Відлік позовної давності обчислюється з моменту, коли про порушення прав дізнався або мав дізнатися орган, уповноважений на здійснення відповідних функцій (постанови Верховного Суду України від 27.05.2014 № 3-23гс1420, від 02.09.2014 № 3-82гс 1421, від 23.12.2014 № 3-194гс1422, від 25.03.2015 № 3-21гс15230, від 22.04.2015 № 3-54гс1524, від 13.05.2015 № 3-126гс1525, від 13.05.2015 № 3-54гс1526, від 01.07.2015 № 6-178цс1527)».

Теги: процесуальні строки, поновлення процесуальних строків, дискреційні повноваження, клопотання про поновлення строків, позовна заява, апеляційна скарга, судове рішення, судовий захист, Адвокат Морозов