Солідарна відповідальність керівника та засновника боржника ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду, підстави та правова можливість солідарної відповідальності керівника та засновника боржника ТОВ

Завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури, ліквідатор має здійснювати обгрунтовані та логічні дії, а також здійснювати запити до відповідних органів, з врахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому, кількість запитів та кількість вчинених дій не є критерієм якості роботи ліквідатора.

Саме такої правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові  від 16.04.2019 у справі №915/1255/14.

Так, виходячи з приписів частини 1 статті 619 ЦК України, договором або законом може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність іншої особи поряд із відповідальністю основного боржника як різновид цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ч. 3 ст. 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» якщо вартість чистих активів товариства знизилася більш як на 50 відсотків порівняно з цим показником станом на кінець попереднього року, виконавчий орган товариства скликає загальні збори учасників, які мають відбутися протягом 60 днів з дня такого зниження. До порядку денного таких загальних зборів учасників включаються питання про заходи, які мають бути вжиті для покращення фінансового стану товариства, про зменшення статутного капіталу товариства або про ліквідацію товариства.

Адже, у разі порушення обов’язку, передбаченого частиною третьою цієї статті, та визнання товариства банкрутом до закінчення трирічного строку з дня зниження вартості чистих активів, передбаченого частиною третьою цієї статті, члени виконавчого органу солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства. Члени виконавчого органу, які доведуть, що не знали і не мали знати про таке зниження вартості чистих активів товариства або голосували за рішення про скликання загальних зборів учасників у зв’язку із зниженням вартості чистих активів товариства, звільняються від відповідальності за порушення цього обов’язку (ч. 4 ст. 31 вказаного Закону).

Окрім цього, ч 5 ст. 26 цього Закону передбачає, що посадові особи товариства, винні у введенні в оману учасників товариства щодо його фінансового стану, зокрема шляхом подання (включення) недостовірної інформації до документів товариства, що призвело до здійснення неправомірних виплат, несуть разом з учасниками солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо повернення виплат товариству.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юрособи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ч. 3 ст. 92 ЦК України).

(!!!) Зовсім окремо слід вказати, що з метою визначення однозначних підходів під час аналізу фінансово-господарського стану підприємств на предмет виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства; своєчасного виявлення формування незадовільної структури балансу для вжиття заходів щодо запобігання банкрутству підприємств, а також виявлення резервів підвищення ефективності виробництва та відновлення платоспроможності підприємств шляхом їх санації розроблено Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, які затверджено Наказом Міністерства економіки України від 19.01.2006р. №14 (зі змінами) (далі - Методичні рекомендації).

Відповідно до Методичних рекомендацій, об`єктом аналізу є фінансово-господарський стан підприємств, зокрема фінансові, виробничі та інвестиційні аспекти їх діяльності. Активами підприємства-боржника є ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому.

В зазначених Методичних рекомендаціях доведення до банкрутства визначено як умисне, з корисних мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення уповноваженою особою дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб`єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої шкоди державі чи кредитору.

Одним із суб`єктів аналізу на предмет виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та дій з доведення його до банкрутства, визначено зокрема, арбітражного керуючого.

Доказами наявності обставин доведення юридичної особи до банкрутства його засновниками, є, зокрема, висновок за результатами аналізу фінансово-господарського стану підприємства-боржника, який свідчить про наявність підстав доведення юридичної особи до банкрутства.

Тобто, докази встановлення обставин, зазначених в заяві, наявність вини засновників та причинно - наслідковий зв`язок з встановленими обставинами.

Саме детальний аналіз ліквідатором фінансового становища банкрута у поєднанні з дослідженням ним підстав виникнення заборгованості боржника перед кредиторами у справі про банкрутство, дозволить ліквідатору банкрута виявити наявність чи відсутність дій засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника боржника щодо доведення до банкрутства юридичної особи.

У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями.

Аналіз положень, дає підстави дійти до висновку, що заява про покладення субсидіарної відповідальності може бути подана ліквідатором до суду у разі, коли буде встановлена недостатність майна боржника для повного задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство.

З наведеного слідує, що ліквідатор за наявності ознак банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, для забезпечення реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі, подає таку заяву (про покладення субсидіарної відповідальності) не раніше ніж після завершення реалізації об`єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами на підставі вчинення такої реалізації у ліквідаційній процедурі при наявності обставин недостатності повного погашення кредиторської заборгованості банкрута.

Тобто, окремим складом, що визначений законодавцем в якості підстави для покладення на третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність, є винні дії тих осіб, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії. На засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями.

ВАЖЛИВО: Умовою застосування такої відповідальності є доведення існування таких обставин: наявність у відповідного суб`єкта права давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії; здійснення дій, які свідчать про використання такого права чи можливості; причинно-наслідковий зв`язок між такими діями та наявністю стану стійкої неспроможності; недостатність майна банкрута для розрахунків із кредиторами, а також наявність вини.

Цивільний кодекс не містить визначення вини, а надає визначення невинуватості: особа вважається невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 30.01.2018 р. по справі № 923/862/15, необхідними критеріями, які є обов`язковими для притягнення особи до субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства є:

- підписання завідомо невигідних для юридичної особи договорів;

- діяння, що грубо суперечать вимогам належного господарювання;

- необґрунтована сплата грошових коштів;

- безпідставна передача третім особам майна;

- заплутування звітності, знищення документів або інформації;

- дії, що довели юридичну особу до банкрутства та завдали великої матеріальної шкоди        державі чи кредитору (п`ятсот і більше неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Також, в наведеній постанові суд касаційної інстанції зробив висновок, що діюче законодавство України не пов`язує можливість покладення субсидіарної відповідальності на відповідних осіб з обов`язковою наявністю вироку/вироків відносно таких осіб (чинна норма на день прийняття постанови) та відповідає ч.2 ст.61 Кодексу України з процедур банкрутства.

Зазначені висновки суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що викладені в постановах від 30.01.2018у справі № 923/862/15, від 28.08.2018у справі № 1099/13, від 18.10.2018 у справі № 923/1297/14 від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15.

Визначене частиною другою статті 61 КУзПБ господарське правопорушення, за вчинення якого засновники (учасники, акціонери), керівник боржника та інші особи, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, можуть бути притягнуті до субсидіарної відповідальності поряд з боржником у процедурі банкрутства у разі відсутності майна боржника, має обґрунтовуватися судами шляхом встановлення судами складу такого правопорушення (об`єкта, об`єктивної сторони, суб`єкта та суб`єктивної сторони).

Об`єктом цього правопорушення є суспільні відносини у певній сфері, у даному випадку - права кредиторів на задоволення їх вимог до боржника у справі про банкрутство за рахунок активів боржника, що не можуть бути задоволені внаслідок відсутності майна у боржника.

Об`єктивну сторону такого правопорушення складають дії або бездіяльність певних фізичних осіб, пов`язаних з боржником, що призвели до відсутності у нього майнових активів для задоволення вимог кредиторів. На відміну від Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, у положеннях яких законодавець чітко визначив диспозицію кримінального та адміністративного порушення з доведення до банкрутства та фіктивного банкрутства, частина друга статті 61 КУзПБ має власну диспозицію (зміст) правопорушення: «банкрутство боржника з вини його засновників чи інших осіб, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника-юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника…». Однак, законодавцем не конкретизовано, які саме дії чи бездіяльність складають об`єктивну сторону такого правопорушення. При вирішенні питання щодо кола обставин, які мають бути доведені суб`єктом звернення (ліквідатором) та, відповідно, підлягають встановленню судом для покладення субсидіарної відповідальності, мають прийматися до уваги також положення частини першої статті 215 Господарського кодексу України та підстави для порушення справи про банкрутство (стаття 1, частина третя статті 10, стаття 11 Закону про банкрутство), з огляду на які такими діями можуть бути:

1)  вчинення суб`єктами відповідальності будь-яких дій, направлених на набуття майна, за відсутності активів для розрахунку за набуте майно чи збільшення кредиторської заборгованості боржника без наміру її погашення;

2) прийняття суб`єктами відповідальності рішення при виведення активів боржника, внаслідок чого настала неплатоспроможність боржника по його інших зобов`язаннях;

3) прийняття суб`єктами відповідальності рішення, вказівок на вчинення майнових дій чи бездіяльності боржника щодо захисту власних майнових інтересів юридичної особи боржника на користь інших юридичних осіб, що мало наслідком настання неплатоспроможності боржника.

Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 листопада 2020 року у справі № 916/1105/16 (ЄДРСРУ № 92971721), від 16.06.2020 у справі № 910/21232/16, від 30.01.2018 у справі № 923/862/15, від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15 та від 10.03.2020 у справі № 902/318/16.

Окрім цього, право арбітражного керуючого на звернення до суду із заявою про покладення субсидіарної відповідальності з метою стягнення відповідної суми коштів із винних осіб для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, виникає після завершення усіх дій щодо пошуку активів боржника з метою їх реалізації, які виявились безрезультатними, а тому за наявності підстав для застосування субсидіарної відповідальності строки позовної давності повинні відраховуватися саме після завершення всіх дій арбітражного керуючого направлених на пошук майна боржника.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі №923/1494/15.

З огляду на викладене вбачається наступний алгоритм дій керівника боржника:

По – перше: ч. 6 ст. 34 КУзПБ встановлює, що боржник зобов’язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі у разі, якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності), та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Якщо керівник боржника допустив порушення цих вимог, він несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Питання порушення керівником боржника зазначених вимог підлягає розгляду господарським судом під час здійснення провадження у справі. У разі виявлення такого порушення про це зазначається в ухвалі господарського суду, що є підставою для подальшого звернення кредиторів своїх вимог до зазначеної особи.

По-друге: У разі виникнення ознак банкрутства керівник боржника зобов’язаний надіслати засновникам (учасникам, акціонерам) боржника, власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) боржника відомості щодо наявності ознак банкрутства (ч. 2 ст. 4 КУзПБ).

Таке надсилання має бути доведено належним чином. Крім того, керівник боржника має попередити засновників (учасників, акціонерів) боржника, власника майна (орган уповноважений управляти майном) боржника про обов’язок своєчасного вжиття заходів для запобігання банкрутству боржника (частина 1 ст. 4 КУзПБ).

По-третє: Якщо відсутня можливість відновлення платоспроможності шляхом досудової санації боржника, або іншим шляхом, керівник боржника має відповідно до статуту боржника та законодавства ініціювати проведення зборів та отримання рішення вищого органу управляння боржника, засновників (учасників, акціонерів) боржника, власника майна (органу уповноваженому управляти майном) боржника про подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство та уповноваження керівника боржника подати таку заяву. Керівник боржника має отримати докази від вказаних осіб про таку ініціативу для доведення своєї добросовісності та розумності виконання своїх повноважень з цього питання. Відсутність вини у діях керівника боржника, причинно-наслідкового зв’язку між діями керівника і незадоволенням вимог кредиторів, а також завдання останнім збитків у господарських відносинах покладається на керівника в порядку ч. 2 ст. 614 Цивільного Кодексу, якою передбачено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.

ВИСНОВКИ: Для уникнення субсидіарної відповідальності керівник боржника повинен:

•    керівник боржника має у місячний строк з моменту (дати) виникнення загрози неплатоспроможності (якщо вартість чистих активів товариства знизилася більш як на 50 відсотків порівняно з цим показником станом на кінець попереднього року + на протязі 60 проведено збори та прийнято рішення про ліквідацію; якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами) подати до господарського суду заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство з відповідними додатками та доказами виникнення загрози неплатоспроможності, а до цього:
•   керівник повинен невідкладно надіслати засновникам (учасникам, акціонерам) боржника, власнику майна (органу уповноваженому управляти майном) боржника відомості щодо наявності ознак банкрутства, а саме загрози неплатоспроможності;
•    ініціювати проведення зборів та отримання рішення вищого органу управляння боржника, засновників (учасників, акціонерів) боржника, власника майна (органу уповноваженому управляти майном) боржника про подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство та уповноваження керівника боржника подати таку заяву.

А за для уникнення субсидіарної відповідальності засновник боржника повинен діяти добросовісно та не «наполягати» та не змушувати керівника на укладання безтоварних, фіктивних та невигідних угод; не виводити активи з підприємства; не доводити підприємство до банкрутство в рамках КК України та й взагалі напряму, тобто в порядок не передбачений законом, надавати вказівок керівнику на вчинення чи навпаки не вчинення майнових дій.

 

Матеріал по темі: «Додаткова (субсидіарна) відповідальність боржника - юридичної особи»

 

 

Теги: солідарна відповідальність керівника боржника, солідарна відповідальність засновника ТОВ, субсидіарна відповідальність учасників ТОВ, відповідальність директора, учасник ТОВ, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Апостиль або легалізація довіреності представника по КАС України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Легалізація або апостиль довіреності або інших документів, які підтверджують повноваження представника в суді і були посвідчені в інших Державах

Згідно ч. 2 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява подається в письмовій формі позивачем або особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України, сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно із ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Як вбачається зі змісту ч. 1, ч. 2 ст. 57 Кодексу адміністративного судочинства України - представником у суді може бути адвокат або законний представник.

У справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

Згідно приписів ч. 1, ч. 2 ст. 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: довіреністю фізичної або юридичної особи. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою.

Відповідно до ч. 4 ст. 59 Кодексу адміністративного судочинства України - повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

Відповідно до ч. 3  ст. 55 КАС України юридична особа незалежно від порядку її створення, суб’єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб’єкта владних повноважень), або через представника.

В свою чергу ч.3 ст. 59 КАС України наголошує, що довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

А довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 9 ст. 59 КАС України).

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що повноваження представника позивача повинні бути підтверджені, зокрема, оригіналом довіреності, виданої на ведення справи в суді.

Згідно з ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Для вчинення будь-яких нотаріальних дій, у тому числі, і для засвідчення вірності перекладу та вірності копій, документи, які складено за кордоном, повинні прийматися нотаріусами за умови їх легалізації або проставляння апостилю, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Легалізація документів та/або проставлення апостилю - це процес підтвердження походження документів. Як апостиль, так і легалізація підтверджують справжність підпису особи, що засвідчила документ.

Апостиль ставиться для використання документів в країнах, які підписали Гаазьку конвенцію, яка була прийнята в 1961 році, згода на обов`язковість якої надана Законом України Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 10 січня 2002 р. та вступила в силу в Україні в 2003 році.

Згідно із ст. 1 Гаазької конвенції (далі - Конвенція) ця Конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави.

Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів.

Отже, у силу приписів пункту d ч. 2 ст. 1 Гаазької конвенції довіреність, видана особою приватного права, є офіційним документом та на неї поширюються вимоги цієї конвенції.

Статтею 3 цієї Конвенції передбачено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Відповідно до ст. 4 Конвенції передбачений в ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції.

Таким чином, для цілей прийняття документа, складеного в Договірній Державі та звільнення його від процедури консульської легалізації, цей документ повинен містити апостиль або бути скріпленим з апостилем.

Пунктом 13 Правил проставлення апостилю на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджених Наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. №237/803/151/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2003 р. за № 1151/8472, апостиль проставляється у формі відбитка штампа, візуалізації на папері апостилю, сформованого за допомогою програмних засобів ведення Реєстру у формі електронного документа, або візуалізації на папері апостилю, сформованого за допомогою інформаційної системи. Розмноження та копіювання (фотокопіювання) апостилю не дозволяється.

У разі проставлення апостиля на окремому від документа аркуші документ і аркуш з апостилем скріплюються шляхом прошивання ниткою (стрічкою) білого або червоного кольору в спосіб, який унеможливлює їх роз`єднання без пошкодження аркуша, та засвідчуються підписом і печаткою посадової особи компетентного органу. Кількість скріплених аркушів підтверджується підписом посадової особи, яка проставляє апостиль.

На аркуші з апостилем проставляється печатка компетентного органу так, щоб одна її частина була на аркуші з апостилем, а інша на останній сторінці документа.

Як зазначено Верховним Судом в ухвалах від 05.01.2018 року та 15.01.2018 року у справах відповідно №826/7941/17, №820/2589/17 світлокопія документу у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України не є документом, що посвідчує повноваження учасника справи.

 

Акт звірки розрахунків, як доказ вчинення господарської операції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, але може підтверджувати заборгованість за певних умов

21 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  в рамках справи № 916/499/20 (ЄДРСРУ № 93783649) досліджував питання щодо використання акту звірки взаєморозрахунків, як доказу господарської операції.

Відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій.

Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суд від 19.04.2018 р. у справі № 905/1198/17, від 24.10.2018р. у справі №905/3062/17,  від 05.03.2019 р. у справі № 910/1389/18, від 04.12.2019 у справі №916/1727/17.

Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.

Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб`єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб`єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.

ВИСНОВОК: Акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

 

Матеріал по темі: «Акт звірки взаємних розрахунків»

 

 

Теги: акт звірки, акт звіряння, акт звірки взаєморозрахунків, первинний документ, визнання заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Ієрархія та градація висновків Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Градація та ієрархія в застосуванні в судовій практиці висновків Колегії судів або Судової палати Верховного суду, Об`єднаної палати або висновків Великої Палати Верховного Суду

18 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № Б-23/75-02 (н.р.Б-7346/2-19) (ЄДРСРУ №94194208) досліджував питання щодо застосування висновків Колегії судів або Судової палати Верховного суду, Об`єднаної палати або висновків Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Аналогічну норму містять положення частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Крім цього процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.

Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах: від 25.06.2019 у справі № 911/1418/17, від 15.01.2020 у справі № 914/261/18, від 12.02.2020 у справі № 916/2259/18.

Окрім цього, у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

ВИСНОВОК: За результатами розгляду вказаної справи вбачається наступна ієрархія та градація висновків Верховного суду (за спаданням):

• Остання позиція Великої палати Верховного суду;
• Позиція Великої палати Верховного суду;
• Позиція об’єднаної палати Верховного суду;
• Позиція судової палати Верховного суду;
• Позиція колегії судів Верховного суду.

Матеріал по темі: «Критерії неоднаковості застосування судової практики Верховного суду»

 

Утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд визначив підстави для утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів

15 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 759/5419/15-а, провадження №К/9901/46352/18 (ЄДРСРУ № 94171729) досліджував питання щодо підстав для утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів.

Частиною першою статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку.

Відповідно до статті 102 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсіонери зобов`язані повідомляти органу, що призначає пенсії, про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати. У разі невиконання цього обов`язку і одержання у зв`язку з цим зайвих сум пенсії пенсіонери повинні відшкодувати органу, що призначає пенсії, заподіяну шкоду.

Згідно із статтею 103 Закону України «Про пенсійне забезпечення» суми пенсії, надміру виплачені пенсіонерові внаслідок зловживань з його боку (в результаті подання документів з явно неправильними відомостями, неподання відомостей про зміни у складі членів сім`ї тощо), стягуються на підставі рішень органу, що призначає пенсії.

31 березня 2020 року Верховний суд у справі № 569/14896/16-а, провадження № К/9901/18835/18 (ЄДРСРУ № 88534659) чітко вказав, що у пенсійній справі кожного пенсіонера є зобов`язання, за яким він має обов`язок своєчасно повідомляти органи, що призначають та виплачують пенсію, про прийняття на роботу, звільнення з місця роботи, зміни в складі сім`ї, зміну місця проживання та інші обставини, що можуть вплинути на його пенсійне забезпечення.

(!!!) Підставою для утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів є наявність однієї з таких умов: 1) зловживання з боку пенсіонера; 2) подання ним органам ПФУ недостовірних відомостей; 3) неподання пенсіонером до органів ПФУ відомостей, які б могли вплинути на розмір його пенсії.

Підставою для стягнення з пенсіонера на підставі рішення органу, що призначає пенсії, переплати пенсії є зокрема, невиконання пенсіонером свого обов`язку щодо подання відомостей, які впливають на розмір пенсії.

Тобто, обов`язок подання відомостей, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати, лежить на пенсіонерові.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією висловленою Верховним Судом у постановах від 25 вересня 2018 року у справі №340/644/15-а, від 23 січня 2019 року у справі №489/5807/16-а, від 20 травня 2019 року у справі № 161/3927/17, від 26 червня 2019 року у справі № 752/268/17 та ін.

Примітка для працюючих пенсіонерів: 30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №676/1176/17, адміністративне провадження №К/9901/32527/18 (ЄДРСРУ № 89013246) чітко наголосив,що у відповідності до пункту 2.5. Порядку № 22-1 у разі працевлаштування (навчання) особи, якій призначено пенсію, такою особою протягом 10 днів надається органу, що призначає пенсію, довідка про прийняття на роботу (навчання).

Враховуючи викладене вище правове регулювання, Верховний суд дійшов висновку, якщо після працевлаштування пенсіонер не повідомив про це територіальне управління за місцем проживання і внаслідок цього утворилась переплата пенсійних сум, управління Пенсійного фонду має право прийняти рішення про утримання з пенсії сум переплат в межах 20 відсотків пенсії щомісячно.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі №161/3927/17 та від 07.10.2019 у справі №555/536/17, від 31.03.2020 у справі № 569/14896/16-а.

 

Наслідки прийняття ППР одночасно із складенням акту перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки прийняття  податкового повідомлення-рішення контролюючим органом одночасно із складенням акту перевірки

14 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/9011/15, адміністративне провадження № К/9901/27171/18 (ЄДРСРУ № 94129567) досліджував питання щодо наслідків прийняття  податкового повідомлення-рішення контролюючим органом одночасно із складенням акту перевірки.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено право контролюючих органів проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального та спирту етилового, даних СОД РРО.

Предметом камеральної перевірки також може бути своєчасність подання податкових декларацій (розрахунків) та/або своєчасність реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, акцизних накладних та/або розрахунків коригування до акцизних накладних у Єдиному реєстрі акцизних накладних, виправлення помилок у податкових накладних та/або своєчасність сплати узгодженої суми податкового (грошового) зобов’язання виключно на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах.

За змістом пункту 76.1 статті 76 ПК України камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов`язкова.

Слід вказати що з урахуванням положень статті 102 Податкового кодексу України, такою перевіркою може бути охоплено період в 1095 днів за останнім днем граничного строку реєстрації податкових накладних.

Указана правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2018 року у справі №804/4483/17, від 29.01.2019 року у справі №805/4868/16-а, від 21.02.2019 року у справі №808/2404/17, від 13.08.2020 року у справі № 819/933/17.

Згідно із пунктом 86.2 статті 86 ПК України за результатами камеральної перевірки у разі встановлення порушень складається акт у двох примірниках, який підписується посадовими особами такого органу, які проводили перевірку, і після реєстрації у контролюючому органі вручається або надсилається для підписання протягом трьох робочих днів платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу

Одним із прав платника податків відповідно до підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК України є право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Право платника податків на подання письмових заперечень на акт перевірки та/або додаткових документів у порядку, встановленому нормами ПК України, та право брати участь у розгляді заперечень (додаткових документів) передбачено також пунктом 86.7 статті 86 ПК України. Абзацом першого цього пункту встановлено, що у разі незгоди платника податків або його законних представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення до контролюючого органу за основним місцем обліку такого платника податків протягом п`яти робочих днів з дня отримання акта (довідки). Такі заперечення розглядаються контролюючим органом протягом п`яти робочих днів, що настають за днем їх отримання (днем завершення перевірки, проведеної у зв`язку з необхідністю з`ясування обставин, що не були досліджені під час перевірки та зазначені у зауваженнях), та платнику податків надсилається відповідь у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень. Платник податку (його уповноважена особа та/або представник) має право брати участь у розгляді заперечень, про що такий платник податку зазначає у запереченнях.

(!!!) Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прийняття податкового повідомлення-рішення за наслідками проведеної камеральної перевірки можливо не раніше, ніж коли платнику податків буде вручено акт перевірки у порядку, передбаченому ст. 58 Податкового кодексу України.

Рішення про визначення грошових зобов`язань приймається керівником контролюючого органу (або його заступником) з урахуванням результатів розгляду заперечень платника податків (у разі їх наявності). Платник податків або його законний представник може бути присутнім під час прийняття такого рішення (абзац четвертий пункту 86.7 статті 86 ПК України).

У відповідності до пункту 86.8 статті 86 ПК України податкове повідомлення-рішення приймається керівником контролюючого органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень (за результатами фактичної перевірки - з дня реєстрації (надходження) акта такої перевірки до контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків), а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.

В даному випадку, оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято контролюючим органом одночасно із складенням акту камеральної перевірки, тобто з порушенням порядку і строку, передбачених пунктами 86.7 та 86.8 статті 86 ПК України, що позбавило Товариство права на подачу протягом п`яти робочих днів з дня отримання акта та розгляд заперечень на висновки такого акта, у зв`язку з чим рішення Інспекції про визначення податкових зобов`язань є таким, що прийнято з порушенням закону, а тому лише з цих підстав є протиправними та підлягає скасуванню як протиправне.

Верховний Суд вже робив висновок щодо такого застосування норм пунктів 86.7 та 86.8 статті 86 ПК України у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 15 січня 2019 року у справі №826/3576/15, від 09 квітня 2019 року у справі №826/19830/16, від 17 лютого 2020 року у справі №808/7101/15, від 28 вересня 2020 року у справі №520/2305/19, від 28.09.2020 у справі №520/2305/19

Окрім того слід зазначити, що нормою пункту 50.2 статті 50 ПК України обмежено право на подачу уточнюючих розрахунків до поданих раніше податкових декларацій лише під час проведення документальних планових та позапланових перевірок, як наслідок, у випадках отримання акта камеральної перевірки щодо певної податкової декларації платник податків не обмежений у праві подати уточнюючий розрахунок до цієї декларації (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу).

Тобто після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки платник має право подавати уточнюючі розрахунки до податкової звітності, а контролюючий орган, приймаючи відповідне податкове повідомлення-рішення, повинен встановити дійсний обов`язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючого розрахунку у разі його подання.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 12 березня 2020 року в рамках справи № 805/2408/16-а, адміністративне провадження №К/9901/27188/18 (ЄДРСРУ № 88187336).

ВИСНОВОК: Якщо податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виникає спір, було прийнято без розгляду у встановлений законом строк заперечень Товариства на акт перевірки та з порушенням його права брати участь у розгляді заперечень, тобто з порушенням норм пунктів 86.7, 86.8 статті 86 Податкового кодексу України це податкове повідомлення-рішення є протиправним.

 

Матеріал по темі: «Обмеження щодо проведення камеральних перевірок»

Наслідки порушення процедури розгляду скарг у сфері державної реєстрації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки порушення процедури розгляду скарг у сфері державної реєстрації, зокрема у разі неповідомлення зацікавлених осіб про час та місце розгляду скарги

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-IV від 01.07.2004 (далі - Закон №1952-IV).

Відповідно частиною 1 статті 7 Закону №1952-IV передбачено, що Міністерство юстиції України, зокрема, розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб`єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України та приймає обов`язкові до виконання рішення, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною 6 статті 37 Закону №1952-IV за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про:

1) відмову у задоволенні скарги;

2) задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про:

а) скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування рішення територіального органу Міністерства юстиції України, прийнятого за результатами розгляду скарги;

б) скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав та проведення державної реєстрації прав;

в) внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором;

г) тимчасове блокування доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав;

ґ) анулювання доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав;

д) скасування акредитації суб`єкта державної реєстрації;

е) притягнення до дисциплінарної відповідальності посадової особи територіального органу Міністерства юстиції України;

є) направлення до Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України подання щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

У рішенні Міністерства юстиції України чи його територіального органу за результатами розгляду скарги можуть визначатися декілька шляхів задоволення скарги.

Порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції України визначається Кабінетом Міністрів України.

На виконання вищевказаної норми Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1128 затверджено Порядок розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Порядок №1128).

Пунктами 2-5, 8 Порядку №1128 передбачено, що розгляд скарг у сфері державної реєстрації здійснюється Мін`юстом та його територіальними органами у межах компетенції, визначеної законом.

Розгляд скарг у сфері державної реєстрації на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту здійснюється колегіально, крім випадку, передбаченого цим Порядком.

Для забезпечення колегіального розгляду скарг у сфері державної реєстрації Мін`юстом чи його територіальними органами утворюються постійно діючі колегії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - колегії), положення про які затверджуються Мін`юстом. Склад колегій затверджується Мін`юстом чи відповідним територіальним органом.

Скарга у сфері державної реєстрації реєструється у день її надходження до Мін`юсту чи відповідного територіального органу відповідно до вимог законодавства з організації діловодства у державних органах за умови підписання її скаржником, зокрема з використанням кваліфікованого електронного підпису.

Копії документів, що додаються до скарги у сфері державної реєстрації в електронній формі, виготовляються шляхом сканування з обов`язковим накладенням відповідним скаржником кваліфікованого електронного підпису.

Скаржник може відкликати подану ним скаргу у сфері державної реєстрації до прийняття Мін`юстом чи відповідним територіальним органом рішення щодо неї. Відкликана скарга у сфері державної реєстрації залишається без розгляду.

Розгляд скарги у сфері державної реєстрації здійснюється у строки, встановлені Законом України «Про звернення громадян».

Мін`юст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації на предмет встановлення підстав для відмови в її задоволенні, а саме: оформлення скарги без дотримання вимог, визначених законом; наявність інформації про судове рішення про відмову позивача від позову з такого самого предмета спору, про визнання відповідачем позову або затвердження мирової угоди сторін; наявність інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави; наявність рішення Мін`юсту чи його територіального органу з такого самого питання; здійснення Мін`юстом чи його територіальним органом розгляду скарги з такого самого питання від того самого скаржника; подання скарги особою, яка не має на це повноважень; закінчення встановленого законом строку подачі скарги; розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції Мін`юсту чи його територіального органу.

Мін`юст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації у строк, визначений абзацом першим цього пункту, також на предмет пересилання її за належністю Мін`юсту чи іншому територіальному органу.

У разі коли під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку не виявлено підстав для відмови в її задоволенні чи підстав для пересилання її за належністю, Мін`юст чи відповідний територіальний орган здійснює колегіальний розгляд такої скарги на предмет наявності (відсутності) порушень закону в рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту, що оскаржуються.

Якщо під час розгляду Мін`юстом скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку не виявлено підстав для відмови в її задоволенні чи підстав для пересилання її за належністю, проте встановлено наявність очевидних порушень закону в рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту, розгляд такої скарги здійснюється Мін`юстом невідкладно без розгляду її колегіально.

Відповідно до п. 9 Порядку №1128 під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації Мін`юст чи відповідний територіальний орган встановлює наявність обставин, якими обґрунтовано скаргу, та інших обставин, які мають значення для її об`єктивного розгляду, зокрема шляхом перевірки відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - реєстри), у разі необхідності витребовує документи (інформацію) і вирішує: 1) чи мало місце рішення, дія або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіального органу Мін`юсту; 2) чи було оскаржуване рішення, дія або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіального органу Мін`юсту прийнято, вчинено на законних підставах; 3) чи належить задовольнити скаргу у сфері державної реєстрації або відмовити в її задоволенні; 4) чи можливо поновити порушені права або законні інтереси скаржника іншим способом, ніж визначено ним у скарзі у сфері державної реєстрації; 5) які рішення підлягають скасуванню або які дії, що випливають з факту скасування рішення або з факту визнання оскаржуваних дій або бездіяльності протиправними, підлягають вчиненню.

Пунктом 10 Порядку №1128 передбачено, що для розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально Мін`юст чи відповідний територіальний орган запрошує скаржника, державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіальний орган Мін`юсту, рішення, дія або бездіяльність яких оскаржується, а також інших заінтересованих осіб, зазначених у скарзі у сфері державної реєстрації або встановлених відповідно до відомостей реєстрів.

Відсутність осіб, визначених абзацом першим цього пункту, під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально не є перешкодою для її розгляду.

Пунктом 11 Порядку №1128 визначено, що Мін`юст чи відповідний територіальний орган своєчасно, але не пізніше ніж за два дні до дня розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально повідомляє особам, визначеним у пункті 10 цього Порядку, про час і місце засідання колегії шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті Мін`юсту та додатково одним з таких способів: 1) телефонограмою (якщо номер телефону зазначено у скарзі у сфері державної реєстрації, повідомлено заінтересованою особою або встановлено з інших офіційних джерел); 2) засобами електронної пошти (якщо адресу електронної пошти зазначено у скарзі у сфері державної реєстрації, доданих до неї документах, повідомлено заінтересованою особою або встановлено з інших офіційних джерел).

Згідно з п.12 Порядку №1128 копії скарги у сфері державної реєстрації та доданих до неї документів надаються особам, визначеним у пункті 10 цього Порядку (крім скаржника), в день розгляду Мін`юстом чи відповідним територіальним органом скарги у сфері державної реєстрації колегіально.

За відповідним клопотанням осіб, визначених в абзаці першому цього пункту, колегія відкладає розгляд скарги у сфері державної реєстрації на не більше ніж одну годину для забезпечення можливості ознайомлення таких осіб з відповідною скаргою та доданих до неї документів. Особи, визначені в абзаці першому цього пункту, мають право подавати письмові пояснення по суті скарги у сфері державної реєстрації, які обов`язково приймаються колегією до розгляду.

У разі повідомлення особами, що беруть участь у розгляді скарги у сфері державної реєстрації колегіально, про наявність судового спору між тими самими сторонами, з того самого предмета, з тих самих підстав, про які зазначено у відповідній скарзі, такі особи подають колегії засвідчену копію відповідного судового рішення.

Відповідно до п.13 Порядку №1128 за результатом розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально колегія формує висновок про те, чи: 1) встановлено наявність порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту; 2) підлягає скарга у сфері державної реєстрації задоволенню (в повному обсязі чи частково (з обов`язковим зазначенням в якій частині) шляхом прийняття Мін`юстом чи відповідним територіальним органом рішень, передбачених законом.

Згідно із положеннями п. 14 Порядку №1128 за результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації, у тому числі колегіально, Мін`юст чи відповідний територіальний орган приймає рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законом.

Не пізніше наступного робочого дня з дня прийняття Мін`юстом чи відповідним територіальним органом рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні засвідчені в установленому законодавством порядку відповідні копії рішень Мін`юсту чи його територіального органу, копії висновків колегії (у разі розгляду скарг у сфері державної реєстрації колегіально) розміщуються на офіційному веб-сайті Мін`юсту чи відповідного територіального органу.

З огляду на вказані пункти 10 та 11 Порядку №1128, Мінюст зобов`язаний у визначений спосіб, крім шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті Мін`юсту додатково або телефонограмою або засобами електронної пошти повідомити скаржника (заінтересованих осіб) за два дні до розгляду скарги. Інформацію стосовно електронної пошти Мін`юст міг отримати з офіційних джерел.

Порушення Міністерством юстиції України Порядку № 1128 (в частині повідомлення про час та дату розгляду скарги, надіслання копії скарги з додатками) є самостійною достатньою та необхідною підставою для скасування наказу без перевірки його по суті, що відповідає позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 826/14385/16 (ЄДРСРУ №82499084) вказано: «Міністерство юстиції України повинно обрати і притримуватися такої процедури розгляду скарги, за якої не тільки скаржник, але й суб`єкт оскарження та зацікавлені особи повинні бути обізнаними про подання скарги, дату, час і місце її розгляду. Інакше кажучи, обрати форму повідомлення зацікавленої особи про скаргу і порядок її розгляду, які з погляду стороннього зовнішнього спостерігача має свідчити про поінформованість суб`єкта оскарження чи зацікавленої особи, а також про об`єктивну спроможність суб`єктів реєстраційних відносин виразити і донести до Міністерства юстиції України свою позицію щодо доводів скарги.

Використане у нормативному приписі Порядку № 1128 слово «повідомляє» для вираження волі на те, що під час розгляду скарги по суті Міністерство юстиції України має запросити скаржника та/або його представника (за умови якщо ним зазначено про це у скарзі), суб`єкта оскарження та інших заінтересованих осіб, зазначених у скарзі або встановлених відповідно до відомостей реєстрів вказує на істотність, безальтернативність та необхідність вчинення дій, спрямованих на прикликання скаржника та суб`єкта оскарження (тобто особи, чиї дії оскаржуються) для розгляду скарги по суті. Таке запрошення має на меті не лише проінформувати зацікавлених осіб про розгляд скарги, але й забезпечити їм реальну можливість взяти участь у засіданні, з тим, щоб їхні пояснення були прийняті та враховані.

Міністерство юстиції України повинне вдаватись до розумних і необхідних заходів для розгляду скарги і забезпечення прав учасників реєстраційних відносин.

Повідомлення суб`єктів оскарження в надмірно стислі строки не можна визнати розумним і прийнятним, щоб вважати суб`єкта оскарження або зацікавлену особу поінформованою про надходження скарги і правоможною на участь у її розгляді.

Недотримання порядку розгляду скарги у вимірі сказаного, мети, значення і призначення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, за наслідками якої один із суб`єктів реєстраційних дій втрачає речове право, а інший набуває, і при цьому відбувається обмеження права першого на можливість щонайменше донести свою позицію про правильність дій державного реєстратора чи суб`єкта державної реєстрації прав, не може і не повинно визнаватися формальним порушенням.

Неприбуття осіб, яким було належним чином повідомлено про розгляд скарги, а також неотримання такими особами повідомлень про час та місце розгляду скарги з причин, що не залежать від суб`єкта розгляду скарги, не перешкоджає її розгляду.

Отже, неприбуття лише належним чином повідомлених осіб не перешкоджає розгляду справи. Якщо на засідання не прибула особа, яку належним чином не повідомили, то це перешкоджає розгляду скарги. Ці обставини повинні з`ясовуватися до початку розгляду скарги секретарем комісії.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у справі № 826/9791/17, від 26 квітня 2019 року у справі № 821/669/17 та від 15 серпня 2019 року у справі №826/3539/17.

Тому, наказ Мінюсту не підлягає перевірці по суті встановлених ним обставин, тобто результатів перевірки скарги, оскільки позбавлення заінтересованої особи можливості взяти участь у розгляді скарги є істотним порушенням процедури розгляду скарги, яке ставить під сумнів безсторонність (неупередженість), повноту перевірки та обґрунтованість рішення, що є достатньою підставою для визнання протиправним та скасування спірного наказу.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 826/19452/16, від 20.05.2019 у справі №826/9046/16, від 11.10.2019 у справі № 810/1701/18, від 24.12.2019 у справі № 826/13305/17, від 18.06.2020 у справі № 820/1063/17 (ЄДРСРУ № 89928313).

З огляду на передбачені  законом  вимоги, встановивши, що суб`єкта, дії якого оскаржуються не повідомлено про час та місце розгляду скарги та йому не надіслано скарги, відповідач не має законних підстав розглядати скаргу по суті.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.05.2020 р. у справі  №822/1874/17, провадження №К/9901/15719/18.

ВИСНОВОК: Недотримання порядку розгляду скарги у вимірі мети і призначення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, за наслідками якої один із суб`єктів реєстраційних дій втрачає речове право, а інший набуває, і при цьому відбувається обмеження права одного з них  на можливість щонайменше донести свою позицію про правильність дій державного реєстратора чи суб`єкта державної реєстрації прав, не може і не повинно визнаватися формальним порушенням.

Таким чином, невиконання суб`єктом владних повноважень вимог законодавства в частині неповідомлення зацікавлених осіб зводить нанівець законність всієї процедури розгляду скарги та, як наслідок, прийнятого за її результатами рішення.

Матеріал по темі: «Юрисдикція спорів стосовно оскарження наказів МінЮсту в сфері держреєстрації»