Межі майнової (грошової) відповідальності боржника за неповернення
(несвоєчасне повернення) кредитних коштів
20 квітня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7252/17 (ЄДРСРУ № 96461320) досліджував
питання щодо меж майнової (грошової) відповідальності боржника за неповернення
(несвоєчасне повернення) кредитних коштів.
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за
кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець)
зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на
умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит
та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються
положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим
параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Позикодавець має право на одержання від
позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або
законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі
відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня
повернення позики (стаття 1048 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1статті 1049 ЦК
України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти
у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій
кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому
позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною 1 статті 1050 ЦК України
передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він
зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Водночас, за змістом частини 2 статті
625, статті 1050 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового
зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з
урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також
три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не
встановлений договором або законом.
Правовий аналіз змісту правовідносин,
що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та
правовідносин, які склалися внаслідок невиконання позичальником обов`язку
повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що
такі правовідносини подібні за змістом.
Плата за прострочення виконання
грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до
частини 2 статті 625, статті 1050 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму
боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а
також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не
встановлений договором або законом.
Тобто, законодавство встановлює
наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом
певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового
зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує
їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.
Подібний висновок викладений у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17.
Слід відмітити, що 21 квітня 2021 року
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках
справи № 922/1354/20 (ЄДРСРУ № 96483427)
вказав, що набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони
в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача,
потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття
(збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після
того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана
недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Вказана правова позиція викладена,
зокрема, у постанові Верховного Суду України №
6-100цс15 від 03.06.2015 та у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у
справі №927/468/17.
Таким чином, вирішення питання про
стягнення безпідставно набутих коштів залежить від висновків про
наявність/відсутність між сторонами договірних правовідносин, на підставі яких
здійснено відповідне перерахування заявлених до стягнення коштів.
У постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду
зазначила, що право кредитодавця нараховувати
передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу
визначеного договором строку кредитування, чи в разі пред`явлення до позичальника
вимоги згідно із частиною 2 статті 1050 ЦК України. В охоронних
правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК
України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового
зобов`язання.
Відтак, зі спливом строку кредитування
припиняється право позикодавця нараховувати проценти за кредитом.
Подібні правові висновки викладено
також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц.
Таким чином, у постановах Великої
Палати Верховного Суду розмежовано випадки, коли боржник правомірно
користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій
борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен
сплатити борг кредитору, однак не сплачує кошти, користуючись ними протягом
певного строку неправомірно.
Зокрема, відносини щодо сплати
процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору
борг протягом певного часу врегульовані частиною 1 статті 1048 ЦК України. Такі
проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими
йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах
належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у
випадку їх порушення.
Натомість наслідки прострочення
грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але
неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли
боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання,
за частиною 1 статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах
підлягає положення статті 625 цього Кодексу.
За наведеним у цій статті регулюванням
відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за
прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити
кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу
інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір
процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею
625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного
невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.
Тобто, проценти, що стягуються за
прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною 2 статті 625 ЦК
України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На
відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема
за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову
відповідальність.
Нарахування інфляційних втрат на суму
боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою
відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки є
способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні
матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок
інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання
зобов`язання.
Аналогічна правова позиція викладена в
постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та №
646/14523/15-ц.
Тобто, нарахування процентів за
користування кредитом (кредитними коштами) є відмінним від порядку та періоду
нарахування платежів, що здійснюються за порушення зобов`язання за кредитним
договором, зокрема відповідно до статті 625 ЦК України, як міра
відповідальності за порушення грошового зобов`язання (15 квітня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в
рамках справи № 352/1999/14-ц, провадження №
61-14473св20 (ЄДРСРУ № 96310009).
(!!!) Оскільки поведінка боржника не може
бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини
першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини 2 статті 625 цього
Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення
боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до
умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану
позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню
річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова
сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником
зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання".
У постанові Великої Палати Верховного
Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16
(провадження № 12-142гс19) аналогічним чином вказано, що у межах кредитного
договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на
умовах повернення, платності і строковості.
Таким чином у постановах Великої Палати
Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство
передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому
коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного
узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору,
однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку
неправомірно.
Тобто законодавство встановлює наслідки
як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного
часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання,
коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Аналогічний правовий висновок
викладений у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі № 913/397/20 (ЄДРСРУ № 96276039).
Матеріал по темі: «Зміна власника обтяженого іпотекою майна»
