АРМА не може здійснювати правомочності власника по управлінню активами

 

Адвокат Морозов (судовий зхист)

Особливості управління активами з боку Нацагентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів 

16 травня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/421/24 (ЄДРСРУ № 127498832) досліджував питання щодо управління активами НЕ є тотожним змісту права власності. 

Об`єднана палата зазначає, що окрім механізму управління майном, передбаченого главою 70 ЦК України, існує також інститут управління активами, що регулюється нормами КПК України та Законом України №772-VIII. 

Так, управління активами - діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу АРМА, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими (пункт 4 частина перша стаття 1 Закону України №772-VIII). 

Як зазначено у частині першій статті 2 Закону України №772-VIII, АРМА є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, та/або з управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковано у кримінальному провадженні чи стягнено за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими. 

Так, відповідно до частини першої статті 170 КПК України арешт майна - тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження. 

Арешт може бути накладений у встановленому КПК України порядку в тому числі на цінні папери, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна (частина десята статті 170 КПК України). 

(!!!) Отже, норми кримінального процесуального законодавства передбачають можливість арешту акцій (цінні папери) та корпоративних прав. 

Об`єднана палата зазначає, що арешт корпоративних прав із встановленням заборони на розпорядження акціями у кримінальному провадженні веде до тимчасового позбавлення власника акцій можливості розпоряджатися цими акціями, згідно з частиною першою статті 170 КПК України. Цей арешт може також обмежувати право користування акціями, зокрема права на участь у управлінні компанією та інші корпоративні права, якщо такі обмеження чітко зазначені в ухвалі суду.

Також об`єднана палата звертає увагу на те, що господарський суд не має повноважень змінювати чи роз`яснювати ухвали слідчого судді, що постановлені у кримінальному провадженні. Господарський суд може лише дослідити зміст ухвали про арешт та її вплив на спірні правовідносини, тому керуючись принципом правової визначеності, зобов`язаний керуватися буквальним формулюванням резолютивної частини ухвали про арешт щодо встановлених заборон та обмежень. 

За загальним правилом, якщо акції передані в управління на підставі ухвали слідчого судді, управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління юридичної особи зобов`язаний погоджувати свої дії з власником акцій. Такий обов`язок відсутній - якщо акції передані в управління підприємству за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку особливої процедури. 

Водночас, одним із важливих аспектів забезпечення права особи на мирне володіння майном у межах кримінального провадження є порядок збереження речових доказів, який визначений у статті 100 КПК України. 

У частині шостій статті 100 КПК України передбачено, що речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню: 

1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 

2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 

3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан; 

4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров`я людей або довкілля. 

Абзац сьомий частини шостої цієї статті визначає, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом. 

Аналіз наведених положень кримінального процесуального закону дає підстави для висновку, що норма абзацу сьомого частини шостої статті 100 КПК України розмежовує (1) передання речових доказів вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб Агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості та (2) передання речових доказів для їх реалізації (такий висновок див. у пункті 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2021 у справі №910/18647/19). 

У частині першій статті 19 Закону України №772-VIII зазначено, що АРМА здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову - лише щодо позову, пред`явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, а також у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами. 

Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора. 

Відповідно до частин першої, другої, абзацу першого частини третьої статті 21 Закону України №772-VIII управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснює АРМА шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління. 

Активи, зазначені у частині першій цієї статті, прийняті АРМА в управління, підлягають оцінці, яка здійснюється визначеними за результатами конкурсу суб`єктами оціночної діяльності, та передачі в управління визначеним за результатами конкурсу юридичним особам або фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому законодавством про державні (публічні) закупівлі. 

Управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 ЦК України з урахуванням особливостей, визначених Законом України №772-VIII. 

Управління активами, зазначеними у частині першій цієї статті, здійснюється на умовах ефективності, а також збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості. Управитель має право на плату (винагороду), а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв`язку з управлінням активами, що відраховуються безпосередньо з доходів від використання прийнятих в управління активів. Управитель не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління. 

(!!!) Отже, аналіз статей 317, 1033 ЦК України та пункту 4 частини першої статті 1 Закону України №772-VIII свідчить, що право власності, право довірчої власності, а також управління активами включає так звану «тріаду» правомочностей власника. 

Проте наявність однакових правомочностей не дозволяє ототожнювати зазначені правові інститути, оскільки право власності - це класичний інститут приватного права, у межах якого особа має повне, самостійне і незалежне право розпоряджатися майном у власних інтересах, а право довірчої власності (управління майном) - також належить до приватноправової сфери, але передбачає фідуціарний характер відносин: управитель володіє, користується і розпоряджається майном не для себе, а в інтересах іншої особи, тобто установника управління. Натомість управління активами відповідно до Закону №772-VIII є правовим механізмом, що застосовується у кримінальному провадженні та у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами. 

Об`єднана палата висновує, що управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до частини третьої статті 21 Закону України №772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління. 

Отже, власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності - воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту. Це узгоджується зі статтею 41 Конституції України та статтею 1 Протоколу №1 до Європейської конвенції з прав людини, які гарантують непорушність права власності та передбачають, що позбавлення цього права можливе лише за законом, в інтересах суспільства та з дотриманням принципу пропорційності. 

Чітке розмежування між правом власності та управлінням майном у межах КПК України та Закону України №772-VIII є необхідною умовою дотримання конституційного принципу недоторканності власності та забезпечення балансу між публічним інтересом і захистом прав особи. Це також узгоджується з положеннями статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини щодо втручання у мирне володіння майном. 

ВИСНОВОК: З урахуванням викладених правових висновків об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №903/62/23, про те що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у статті 317 ЦК України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном) та вказати: «… управління активами, переданими відповідно до статті 100 КПК України та положень Закону України №772-VIII, НЕ є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України».

 

 

Матеріал по темі: «АРМА: розмежування управління активами та управління майном»

 

 

 

 

 

Теги: арма, управління активами, правомочності власника, арешт, розпорядження майном, ухвала слідчого судді, розшук активів, арешт майна, користування, володіння, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

 

АРМА: розмежування управління активами та управління майном

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

З`ясування правової природи управління арештованими активами АРМА: розмежування управління активами та управління майном

16 травня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/421/24 (ЄДРСРУ № 127498832) досліджував питання щодо з`ясування правової природи управління арештованими активами АРМА: розмежування управління активами та управління майном.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У частині першій статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Зміст суб`єктивного права власності формулюється через відому «тріаду» прав або правомочностей (володіння, користування, розпорядження). У суб`єктивному розумінні, право власності є абсолютним правом особи вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а необмеженій кількості осіб заборонено порушувати таке суб`єктивне право і створювати перешкоди в його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (такий же висновок викладений у пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частини перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності можливе лише за умов суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

Право власності є безстроковим. Підстави припинення права власності передбачені, зокрема, статтею 346 ЦК України.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 321 ЦК України).

Крім норм національного законодавства, право власності в Україні захищається також міжнародно-правовими актами, які відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України. Зокрема, стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає (далі - Протокол №1), що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на положення Протоколу №1 та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), будь-яке втручання держави у право мирного володіння майном має переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства, бути пропорційним та обґрунтованим. Зокрема, в рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Суд підкреслив необхідність наявності суспільного інтересу для виправдання обмеження права власності, а в рішенні «Трегубенко проти України» - вимогу дотримання принципу пропорційності і справедливого балансу між інтересами особи та суспільства.

(!!!) Отже, право власності в Україні є основоположним правом, яке охороняється Конституцією України, ЦК України та міжнародно-правовими актами, тощо.

Разом з тим, як вказано у реченні другому, третьому абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.10.2008 №24-рп/2008 право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.

Законодавець поряд з державною, комунальною та приватною власністю на майно відповідно до частини 2 статті 316 ЦК України передбачив право довірчої власності як особливий вид права власності, яке виникає із закону або договору управління майном.

У главі 70 ЦК України (статті 1029 - 1045 ЦК України) передбачено особливості укладення, виконання та припинення договорів управління майном як різновиду цивільно-правових договорів, що визначають взаємні права та обов`язки установника управління як власника майна, що є предметом управління, та управителя майна, який в силу взятих на себе договірних зобов`язань за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Відповідно до частини п`ятої статті 5 статті 1033 ЦК України управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління.

У частині другій статті 1029 ЦК України зазначено, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Водночас, за абзацом 2 частини другої статті 1029 ЦК України законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.

Отже, на відміну від права власності як цивільного права власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому нерухомим майном (частина перша статті 316 ЦК України), що здійснюється власником в межах закону на власний розсуд та незалежно від волі інших осіб, право довірчої власності (частина друга статті 316 ЦК України) може обмежуватися (частина друга статті 1029 ЦК України) в силу закону або відповідно до умов договору управління майном.

Відтак, право довірчої власності залежить від волі законодавця, вираженої за змістом відповідного закону, або волі іншої особи - установника управління, встановленої в договорі управління майном, укладеного з управителем, правомочності якого щодо переданого йому в управління майна власника обмежуються умовами договору управління майном (частина п`ята статті 1033, частина перша статті 1037 ЦК України) та не можуть перевищувати обсяг прав та обов`язків установника управління щодо володіння, користування та розпорядження належним йому на праві власності майном.

Зі змісту частини першої статті 1043 ЦК України вбачається, що законодавець презюмує виконання управителем своїх зобов`язань перед установником управління за умов належної турботливості про інтереси установника управління як власника майна, переданого в управління, оскільки інакше має наслідком настання в управителя обов`язку щодо відшкодування установникові управління завданих збитків.

Отже, в реалізації права довірчої власності на майно установника управління управитель зобов`язаний діяти добросовісно, розумно та в межах наданих йому законом та умовами договору управління повноважень.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, аналіз положень частини другої статті 1029 та частини п`ятої статті 1033 ЦК України дає підстави зробити висновок, що укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя. Управитель може набути статусу довірчого власника лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено умовами договору.

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»
 

 

 

Теги: арма, управління активами, правомочності власника, арешт, розпорядження майном, ухвала слідчого судді, розшук активів, арешт майна, користування, володіння, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Проникнення та огляд житла чи іншого володіння особи при протиправному володінні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: Закон встановлює гарантії недоторканності житла чи іншого володіння особи навіть при протиправному володінні

12 березня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 722/151/20, провадження № 51-71км22 (ЄДРСРУ № 117757909) досліджував питання щодо проникнення та огляду житла чи іншого володіння особи при протиправному володінні.

Відповідно до статті 12 Загальної декларації прав людини, яку прийнято і проголошено Резолюцією 217 А (Ш) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, і статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте та сімейне життя і  безпідставного посягання на недоторканність свого житла, кожна людина має право на захист від такого втручання або посягань.

Зміст цього принципу розкрито і конкретизовано у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Згідно з наведеною нормою міжнародного права: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання відбувається згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Зазначені міжнародно-правові норми імплементовані у національне законодавство України, яке розширило коло об`єктів правового захисту і встановило гарантії недоторканності не лише житла, а й іншого володіння особи.

Зокрема, як передбачено статтею 30 Конституції України, кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Наведені конституційні норми, що охороняють права і свободи людини, знайшли закріплення у КПК як засади кримінального судочинства (пункт 6 частини 1 статті 7, стаття 13), за якими не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Встановлена у статті 162 КК кримінальна відповідальність за незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи є однією з законодавчих гарантій захисту прав людини, передбачених статтею  8  Конвенції і статтею 30 Конституції України.

(!!!) Водночас сам факт протиправного володіння особою житловим приміщенням та/або земельною ділянкою, навіть якщо вони мають іншого власника, не надає права нікому, у тому числі службовим особам, входити й оглядати ці об`єкти без дозволу фактичного володільця за межами встановлених законом процедур. Адже кримінально-правова охорона недоторканності житла чи іншого володіння особи покликана забезпечити також захист нерозривно пов`язаного з цими об`єктами права людини на повагу до її приватного та сімейного життя. Тому стаття 162 КК застосовується й у випадках, якщо проникнення жодним чином не позначається на праві власності або іншому праві володіння, а також може застосовуватися навіть у разі, коли протиправне вторгнення здійснено власником відповідного майна.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири застосування статті 8 Конвенції, відповідно до яких захист права за цією статтею не обмежується законним проживанням у будинку, квартирі, а поширюється й на осіб, що фактично володіють і користуються житлом без належних правових підстав (рішення у справах: «МакКан проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom) від 13 травня 2008 року, заява № 19009/04, § 46; «Бжедов проти Хорватії» (Bjedov v. Croatia) від 29 травня 2012 року, заява № 42150/09, § 58; «Іванова і Черкезов проти Болгарії» (Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria) від 21 квітня 2016 року, заява № 46577/15, § 49; «Брежеч проти Хорватії» (Brezec v. Croatia) від 18 липня 2013 року, заява № 7177/10, § 36).

Із огляду на зазначене юридичні підстави, на яких житло чи інше володіння належить особі, законність чи незаконність набуття потерпілим права на них не впливають на юридичну кваліфікацію дій, що полягали у свавільному проникненні й огляді такого володіння, за статтею 162 КК.

Предметом даного злочину є будь-яке житло чи інше володіння, які фактично належать потерпілому і перебувають у його користуванні незважаючи на спірність реалізації відповідних повноважень. Наявність спору щодо зазначених об`єктів не виключає фактичного володіння і користування ними. На цьому наголосив Верховний Суд України у постанові від 24 березня 2016 року у справі №5-299кз15.

Крім цього, у частині 2 статті 328 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності права власності: воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.

ВИСНОВОК: Факт протиправного володіння особою житловим приміщенням та/або земельною ділянкою, навіть якщо вони мають іншого власника, не надає права нікому, у тому числі службовим особам, входити й оглядати ці об`єкти без дозволу фактичного володільця.

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку без ухвали слідчого судді»

 

 

 

  

Теги: житло, проникнення, огляд житла, осмотр, ухвала слідчого судді, дозвіл, фактичний володілець, титульний власник, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Велика палата Верховного Суду стосовно наказу про податкову перевірку в рамках ухвали слідчого судді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова природа, наслідки та порядок оскарження ухвали слідчого судді та наказу податкового органу на проведення документальної позапланової перевірки

03 лютого 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 826/9464/18, провадження № 11-169апп20 (ЄДРСРУ № 95177480) досліджувала питання щодо правової природи, правових наслідків та порядку оскарження ухвали слідчого судді та наказу контролюючого органу на проведення документальної позапланової перевірки.

(!!!) Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.

Зокрема, порядок проведення перевірок контролюючими органами визначається спеціальним податковим законодавством, що зумовлює виокремлення суб`єктів таких правовідносин (контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень та платник податків), зміст правовідносин (здійснення суб`єктом владних повноважень функцій, що передбачені законодавством), а також можливість оскаржити відповідний наказ контролюючого органу в порядку адміністративного судочинства.

Крім того, абзацом другим пункту 75.1 статті 75 ПК України визначається, що документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень та виключно у випадках та в порядку, що визначені цим Кодексом.

Відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, який був правовою підставою для видачі спірного наказу, документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, винесену ними відповідно до закону.

З урахуванням зазначеного нормативного регулювання Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення позапланової документальної перевірки, не передбачена пунктом 78.1 статті 78 ПК України як обставина для проведення позапланової перевірки.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства. Зокрема, така правова позиція Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.

Так, Велика Палата Верховного Суду в пункті 21 указаної постанови зауважила, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України (частина третя статті 392). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК України є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку про те, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2 Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду)).

Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК України, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.

З урахуванням зазначеного у справі № 243/6674/17-к Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвал слідчих суддів про проведення перевірок»

Основною метою проведення співробітниками податкового органу позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства України, зокрема, Товариством на предмет своєчасності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків і зборів під час здійснення фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами, а також дотримання валютного та іншого законодавства відповідно до пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, як слідує зі змісту ухвали слідчого судді є встановлення можливих порушень податкового законодавства за певний період для забезпечення досудового розслідування.

З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуваний наказ контролюючого органу про проведення документальної позапланової виїзної перевірки видано з метою збору доказів у межах кримінального провадження, а не для виконання контролюючим органом визначених ПК України повноважень.

Беручи до уваги зазначене, а також практику Великої Палати Верховного Суду щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні не може бути предметом самостійного оскарження в суді.

Ураховуючи обставини цієї справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15 (провадження № 11-132апп20).

Втім існує й окрема думка судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 826/9464/18 (провадження № 11-169апп20, ЄДРСРУ №95315933) в якій суддя не погоджується зі сформульованим у цій постанові висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що наказ податкового органу про проведення документальної позапланової перевірки платника податків, прийнятий на виконання ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні, якою надано дозвіл на проведення такої перевірки, не може бути предметом самостійного оскарження в суді. Тобто платник податків, не згодний з таким наказом, має оскаржувати не сам наказ в порядку адміністративного судочинства, а ухвалу слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення податкової перевірки, в порядку кримінального судочинства.

Так, рішення слідчого судді про призначення перевірки є лише однією з підстав, передбачених пунктом 78.1 статті 78 ПК України, за наявності якої контролюючий орган набуває повноважень провести документальну позапланову перевірку у порядку, встановленому ПК України.

Відповідно, платник податків, не згодний з рішенням слідчого судді про призначення перевірки або надання дозволу на її проведення, може оскаржити таке рішення у порядку, встановленому КПК України. Проте у разі незгоди з наказом керівника контролюючого органу про здійснення документальної позапланової перевірки або подальших дій контролюючого органу з її проведення, з підстав, передбачених нормами ПК України, платних податків має право оскаржити такий наказ або дії в порядку адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК: Важко не погодитися з вищевикладеним, зокрема з правом платника податків оскаржувати рішення слідчого судді в порядку КПК, а наказ на проведення податкової перевірки (його зміст, підставу, порядок, строки, форму і т.і.) в порядку КАС України, втім позиція Великої палати Верховного суду зводиться до наступного: «… наказ податкового органу про проведення документальної позапланової перевірки платника податків, прийнятий на виконання ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні, якою надано дозвіл на проведення такої перевірки, не може бути предметом самостійного оскарження в суді».

Отже, алгоритм дій платника податків повинен бути наступний:

1.   Наказ на податкову перевірку платника податків, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні на підставі ухвали слідчого судді, не може бути предметом самостійного оскарження в жодному суді;

2. З урахуванням вказаного, а саме неможливістю оскарження наказу на податкову перевірку, правильною є тактика – оскарження ухвали слідчого судді (навіть якщо її оскарження не передбачено вимогами КПК).

 

P.s. Єдине, що заспокоює, що підпункт 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України («отримання судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки») виключено на підставі Закону № 466-IX від 16.01.2020 р.

 

Матеріал по темі: «Податкова перевірка на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді»

Теги: налоговые споры, ухвала слідчого судді, наказ про податкову перевірку, оскарження наказу, ППР, НУР, оскарження ухвали слідчого судді, ВП ВС, Велика палата Верховного суду, Адвокат Морозов