Позовна давність при поділі спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: межі судового захисту у разі застосування позовної давності при поділі спільного майна подружжя в судовому порядку

04 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 233/5571/23, провадження № 61-1787св25 (ЄДРСРУ № 127901047) досліджував питання щодо позовної давності при поділі спільного майна подружжя.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (статті 253 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

(!) До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23), від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/13101/21 (провадження № 61-16652св24).

ВАЖЛИВО: Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та постановах Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 185/1908/18 (провадження № 61-8409св21), від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21).

У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Крім того, слід врахувати правові висновки викладені у пунктах 95-99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20), а саме «За своєю правовою природою залишення позову без розгляду є відмовою суду розглянути звернення особи про захист її порушеного права (позов) внаслідок визначених указаною статтею 227 ГПК України недоліків або дій цієї особи. При цьому особа може повторно звернутись до суду з такими ж вимогами.

Перебіг позовної давності обчислюється за загальним правилом від дня, коли особа довідалася (могла довідатись) про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду не погодилася з посиланням судів на норми частин другої, третьої статті 264 ЦК України щодо переривання перебігу позовної давності у зв`язку зі зверненням позивача до суду з позовом, який у подальшому був залишений без розгляду.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника про те, що суди помилково не застосували норми статті 265 ЦК України стосовно того, що залишення позовної заяви без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, яка є спеціальною нормою для спірних правовідносин, з огляду на таке.

Відповідно до статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред`явлений у кримінальному провадженні, час від дня пред`явлення позову до набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.».

Ураховуючи викладене, суди мають звернути увагу на те, що залишення позову без розгляду не може свідчити про переривання строку позовної давності і про поважність причин пропуску такого строку.

ВИСНОВОК: Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Практика ЄСПЛ щодо неврахування спливу позовної давності»

 

 

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, судова практика, Верховний суд, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов

 

 

Якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомочність договору позики, якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця

15 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 212/7460/23, провадження № 61-17409св24 (ЄДРСРУ № 127358185) досліджував питання щодо правомочності договору позики, якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей, є розписка про отримання в борг грошових коштів.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка підтверджує укладення договору позики.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) викладено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до вчинення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Зазначене також узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц, провадження № 61-4560св21.

(!!!) Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це є доказом факту отримання грошових коштів, а тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає про отримання коштів, скріплює її своїм підписом, така розписка свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, міститься в тексті договору, про завершену дію передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постанові від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17.

Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов`язаних із наданням та отриманням у борг коштів.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики.

Як вбачається зі ст. 545 ЦК України, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду викладеній у постановах від 19 квітня 2023 року у справі № 755/7216/21, від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18, від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

ВИСНОВОК: Особа, яка має оригінал боргової розписки, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19 (провадження№ 61-13172св19), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження  № 61-4560св21).

 

 

 

Матеріал по темі: «Копія розписки, як доказ укладання договору позики»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Копія розписки, як доказ укладання договору позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: копія розписки чи документ, виготовлений за допомогою технічних засобів, як доказ укладання договору позики під час судового розгляду

08 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/20080/21, провадження № 61-11627св24 (ЄДРСРУ № 127224805) досліджував питання щодо копії розписки чи документу, виготовленому за допомогою технічних засобів, як доказу укладання договору позики під час судового розгляду.

Постанову Верховного Суду  від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21, провадження № 61-5526св24 (ЄДРСРУ № 125673573) мотивовано тим, що позовна вимога про визнання недійсним договору позики є неналежною, оскільки не призведе до відновлення порушених прав позивача, оскільки правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним; у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність договору у мотивувальній частині судового рішення; належним способом захисту прав спадкоємця, який вважає договір позики неукладеним, є визнання обов`язку боржника за договором позики відсутнім; позивач (спадкоємець померлого позичальника)позовні вимоги щодо визнання обов`язку боржника за спірним договором позики відсутніми не заявляла.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17 зроблено висновок, що договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини першої статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини першої статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17 вказано, що «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що сторонами справи не було доведено факту передання позикодавцем (відповідачем) грошових коштів позичальнику (позивачу), дійшли висновку, що наявні договори між позивачем та відповідачем в якості договорів позики є неукладеними».

У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належного виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, коли кредитору не передавався борговий документ. Тобто наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов`язку.

Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та від 05 червня 2024 року у справі № 640/15157/16-ц (провадження № 61-4579св24).

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2020 року у справі № 723/779/20 (провадження № 61-11906св21) про визнання договору недійсним зроблено висновок, що «сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору».

ВИСНОВОК: Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладеного договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми, а не її копія чи документ, виготовлений за допомогою технічних засобів.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 757/128/23-ц (провадження № 61-17147св23).

 

 

 

Матеріал по темі: «Договір позики або розписка з ознаками удаваного або правочину вчиненого під впливомтяжкої обставини»

 

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення аліментів на утримання батьків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу, повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Відповідно до чинного законодавства непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Непрацездатні громадяни: особи, які досягли встановленого Законом "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".(ВР України, Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 N 1058-IV).

(!!!) Обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов.

Потреба в отриманні матеріальної допомоги може доводитися як у спосіб порівняння розміру доходів батьків із їх відповідністю розміру прожитковому мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК України), так і в інший спосіб, зокрема, з підстав передбачених ст. 203 СК України, відповідно до приписів якої дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

 

Примітка:  Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (ч. 1 ст. 205 СК України).

 

Судова практика:

Згідно з постановою об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц, тлумачення статті 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.

Згідно діючого законодавства держава забезпечує необхідним утриманням непрацездатних осіб - пенсією за віком, пенсією з інвалідності, державною допомогою тощо. Тому суд при постановлені рішення має зважати на розмір такого державного утримання і ставити його у залежність із прожитковим мінімумом.

Право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-3066цс15. Аналогічна правова позиція зазначена в постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року по справі № 494/1682/15-ц та від 10 жовтня 2018 року по справі № 301/160/17.

Визначальне значення у контексті обов`язку повнолітніми доньками, синами надавати матеріальну допомогу (аліменти) непрацездатним батькам відповідно до ст. 202 СК України є дійсна нужденність непрацездатних батьків. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові ВС від у справі № 18 листопада 2020 р. у справі № 757/52096/18).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, якщо непрацездатна особа отримує тільки пенсію за віком, то для стягнення аліментів з повнолітньої дитини необхідно надати докази, які б свідчили про те, що розмір отримуваної пенсії та інших доходів (за наявності) є значно нижчим за розмір його (її) щомісячних витрат (комунальні платежі, їжа, ліки, інші витрати).

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаних з воєнним станом»

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

 

 

Щодо можливості зменшення судом 3% річних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість зменшення судом розміру трьох процентів річних, заявленого до стягнення на підставі статті 625 ЦК України 

За приписами ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. 

У силу приписів ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 

Положення ч. 3 ст. 551 ЦК України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звернула увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, є правом, а не обов`язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. 

Так, у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 в справі №915/1308/23 у йдеться про можливість зменшення судом розміру трьох процентів річних, заявленого до стягнення на підставі статті 625 ЦК України, до 1,5% визнані такими, що узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 8.38, 8.41 постанови 18.03.2020 у справі №902/417/18. 

- у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, з урахуванням критеріїв принципів розумності, справедливості та пропорційності суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання. Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду зробила з урахуванням умов договору, згідно з яким сторони змінили розмір процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути оплачений покупцем, та дев`яносто шести відсотків річних від неоплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів; 

- при розгляді справи №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зменшила погоджений сторонами у договорі розмір відсотків річних, надавши перевагу принципам розумності, справедливості та пропорційності відносно принципу свободи договору, з огляду на конкретні обставини справи. Велика Палата Верховного Суду врахувала конкретні обставини справи, зокрема, той факт, що сума неустойки, штрафу і процентів річних перевищують майже в два рази суму прострочення та очевидно є неспівмірними, оскільки наслідки невиконання боржником зобов`язань вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання, тобто виходила з виняткових обставин, встановлених саме у вказаній справі. 

Отже, за наголосами Великої Палати Верховного Суду у справі №902/417/18 зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України. Про зазначене вказала й об`єднана палата Касаційного господарського суду в ухвалі від 23.05.2024 зі справи №910/2440/23, повертаючи зазначену справу колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Вказаної позиції дотримується також Верховний Суд у постановах від 27.03.2024 у справі №910/12277/23, від 04.07.2024 у справі №910/2440/23, від 12.09.2024 у справі №915/1308/23. 

Проте, ухвалою Верховного Суду від 05.02.2025 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу №   922/444/24 (ЄДРСРУ № 125000576) у зв`язку з необхідністю відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 у справі №   915/1308/23, ухваленої  Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов`язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством щодо застосування приписів статті 625 Цивільного кодексу України стосовно можливості зменшення судом розміру трьох процентів річних (які встановлені законом), а також не застосування до цих правовідносин статті 233 Господарського кодексу України шляхом викладення правової позиції щодо неможливості зменшення встановленого законом мінімального розміру річних на рівні трьох процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Отже, чекаємо на рішення Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 922/444/24.

 

 

Матеріал по темі: «Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки»

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов