23/03/2019

Особливості (не) прийняття податкової декларації фіскальним органом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості (не) прийняття податкової декларації податковим органом.

19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/110/16, адміністративне провадження №К/9901/24974/18 (ЄДРСРУ 80580344) досліджував питання відносно особливостей прийняття податкової декларації податковим органом.
  
Суд вказує, що платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об'єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є. Реалізація цього обов'язку полягає у складенні та оформленні податкової декларації разом із додатками у відповідності до вимог, встановлених Податковим кодексом України до форми та змісту податкової звітності, а також подачі такої звітності до контролюючого органу.

Контролюючий орган зобов'язаний прийняти належним чином оформлену податкову декларацію, відмова у прийнятті декларації можлива виключно у випадку, коли така декларація заповнена з порушенням вимог пункту 48.3 та пункту 48.4 статті 48 Податкового кодексу України, тобто платником податків не внесено до податкової звітності обов'язкових реквізитів, передбачених згаданими пунктами статті 49 Податкового кодексу України або внесено недостовірні обов'язкові реквізити. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають.

Пункт 49.12 статті 49 Податкового кодексу України передбачає, що у разі отримання відмови органу державної податкової служби у прийнятті податкової декларації платник податків має право подати податкову декларацію та сплатити штраф у разі порушення строку її подання, оскаржити рішення контролюючого органу у порядку, передбаченому статтею 56 цього Кодексу.

З аналізу положень пунктів 46.1, 46.5 статті 46 Податкового кодексу України, якою визначено значення податкової декларації та компетенцію органу, який встановлює порядок та затверджує форму декларації, який серед іншого зумовив висновок про те, що відповідно до пунктів 48.1- 48.3 статті 48 цього кодексу податкова декларація складається за формою, затвердженою в порядку, визначеному положеннями пункту 46.5 статті 46 цього Кодексу та чинному на час її подання, а також обов'язкові реквізити, які має містити податкова декларація. 

За приписами пунктів 49.1, 49.2, 49.3 статті 49 Податкового кодексу України податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків.
Платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об'єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є.

Податкова декларація подається за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів: особисто платником податків або уповноваженою на це особою; надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення; засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.
Пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України контролюючим органам заборонено відмовляти у прийнятті податкової декларації з будь-яких причин, не визначених цією статтею, податкова інспекція за місцем обліку платника податків зобов'язана прийняти таку декларацію.

Пунктом 49.11 статті 49 Податкового кодексу України визначено, що у разі подання платником податків до контролюючого органу податкової декларації, заповненої з порушенням вимог пункту 48.3 та пункту 48.4 статті 48 цього Кодексу, такий контролюючий орган зобов'язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації з зазначенням причин такої відмови: у разі отримання такої податкової декларації, надісланої поштою або засобами електронного зв'язку, - протягом п'яти робочих днів з дня її отримання.

Аналіз наведених норм податкового законодавства зумовлює висновок про те, що податковий орган не має права не прийняти фактично отриману податкову декларацію у разі її складання з дотриманням вимог статті 48 Податкового кодексу України, оскільки прийняття податкової звітності є обов'язком контролюючого органу. При цьому, підставою для відмови у прийнятті податкової декларації згідно з пунктом 49.11 статті 49 цього Кодексу є виключно допущення платником податків порушень вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу при її заповненні, тобто відсутність в ній обов'язкових реквізитів.

ВИСНОВОК: Стадія прийняття податкової декларації податковим органом є по суті формальним рівнем податкового контролю, під час якого працівник податкового органу здійснює візуальну перевірку декларації та її аналіз за формальними ознаками. При цьому, підставою для невизнання податкової декларації податковою звітністю є такі дефекти її заповнення, які впливають на порядок адміністрування податку.

Аналогічні висновки висвітлені у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 805/1005/15-а, адміністративне провадження №К/9901/9564/18 (ЄДРСРУ № 78022869).







Теги: податкова декларація, прийняття декларації, відмова у прийнятті декларації, податкова звітність, реквізити в декларації, підстави для відмови, судова практика, Адвокат Морозов


22/03/2019

Договір не є первинним обліковим документом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд підтвердив, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку та не підтверджує фактичного виконання його умов та руху коштів .

19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 809/1718/15, адміністративне провадження №К/9901/19199/18 (ЄДРСРУ № 80580345) підтвердив, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію.

За змістом цієї ж статті господарська операція це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.12.2015 р. № 21-4266а15, договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку, а свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання, в той час як первинні документи складаються лише за фактом надання послуг.

Більше того, відносно первинних бухгалтерських документів висловився Верховний суд України і в рішенні від 19 квітня 2016 року у справі  № 21-4985а15   вказавши, що господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу, а сам договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.

Вказаної позиції дотримується і Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року по справі № 813/1766/17, адміністративне провадження №К/9901/3360/17 (ЄДРСРУ № 72486685).

ВИСНОВОК: Таким чином, право на формування податкового кредиту виникає у підприємства в разі фактичного здійснення господарських операцій, підтвердження первинними документами здійснення таких операцій та наявності належним чином оформлених податкових накладних.





Теги: договір, первинні документи, податкові накладні, підтвердження господарської операції, підтвердження первинними документами, податкові спори, оскарження ППР, нур, акт проверки, судова практика, Адвокат Морозов


Зустрічний позов у господарському процесі

Адвокат Морозов (судовий захист)


Процесуальні строки подання зустрічного позову у господарському процесі: судова практика Верховного суду

20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6483/18 (ЄДРСРУ № 80580089) досліджував питання щодо особливостей та процесуальних строків подання зустрічного позову у господарському процесі.

Статтею 42 ГПК України передбачено права та обов`язки учасників справи. Зокрема, учасники справи мають право: знайомитись з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (пункт 1, пункт 3 частини 1 статті 42); учасники справи зобов`язані, зокрема, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки (пункт 6 частини 2 статті 42).

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 46 ГПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 ГПК України, відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 180 ГПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 162, 164, 172, 173 цього Кодексу (частини 1-4 статті 180 ГПК України).

ВАЖЛИВО: Таким чином, з урахуванням викладених норм права зустрічну позовну заяву відповідач має право подати у строк, встановлений судом, який не може бути меншим, ніж п`ятнадцять днів з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 904/2739/18.

Окремо необхідно акцентувати увагу на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 лютого 2019 року у справі № 905/1069/18 (ЄДРСРУ № 79687657) в які суд вказує, що суд апеляційної інстанції правильно зазначив про відсутність обґрунтування Товариством неможливості подання зустрічного позову в строк для подання відзиву, оскільки заяв про поновлення пропущеного процесуального строку в порядку статті 119 ГПК до суду першої інстанції не подавалося (наведена правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.12.2018 по справі № 922/1077/18).

З огляду на відсутність будь-якого обґрунтування Товариством поважності причин пропуску строку на пред'явлення зустрічного позову, касаційна інстанція не може прийняти до уваги самі лише посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на практику ЄСПЛ, адже згідно з усталеною практикою ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває у межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими.




Теги: процесуальні строки, подання зустрічного позову, у господарському процесі, зустрічна позовна заява, строк подачі заяви, судова практика, Адвокат Морозов

20/03/2019

Набуття та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування


Адвокат Морозов (судовий захист)


Умови набуття та переходу права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

18 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 343/1048/17, провадження № 61-15559св18 (ЄДРСРУ № 80521679) досліджував питання щодо набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.

Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом.

ВАЖЛИВО: Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності відповідних юридичних фактів у їх сукупності, зокрема, ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; реєстрація права власності на земельну ділянку.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 зроблено висновок, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

Аналогічний висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 та 23 листопада 2016 року № 6-3113цс15, постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, провадження № 61-19061св18 (ЄДРСРУ № 79776140), від 22 листопада 2018 року у справі № 647/1580/16-ц, провадження № 61-32185св18 (ЄДРСРУ № 78044580) та ін.

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо за життя спадкодавець не оформив у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку, то вона не є об'єктом спадкування і не входить до спадкової маси.


Теги: земельна ділянка, набуття право власності, в порядку спадкування, оформлення прав на земельну ділянку, право користування, державний акт на землю, судова практика, Адвокат Морозов


Поділ об'єкта незавершеного будівництва між подружжям

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика поділу об'єкта незавершеного будівництва між подружжям та/або припинення право на частку у цьому майні.

18 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 299/1757/16-ц, провадження № 61-4809св18 (ЄДРСРУ № 80521623) підтвердив раніше сформовану позицію стосовно поділу майна подружжя, а саме поділу об’єкта незавершеного будівництва.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 454/1678/16-ц, провадження № 61-13096св18 (ЄДРСРУ № 79805820) вказав, що у ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об'єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об'єкт незавершеного будівництва» (стаття 331), «об'єкт будівництва» (статті 876, 877, 879881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

ВАЖЛИВО: За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Аналогічні  висновки викладені у постанові Верховного суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та підтверджені в постановах Верховного суду, зокрема: від 20 лютого 2019 року по справі № 556/290/17-ц, провадження № 61-1199св17 (ЄДРСРУ № 80223886), від 27 лютого 2019 року по справі № 567/147/16-ц, провадження № 61-8500св18 (ЄДРСРУ № 80330423) та ін.

Необхідно також зазначити, що відповідно до положень цієї норми ЦК України право особи на частку у цьому майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших власників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Таким чином, відповідно до статті 365 ЦК України право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 16.01.2012 року по справі №6-81кс11 ( ЄДРСРУ 21355285), по справі №6-37цс13 (ЄДРСРУ 31701323) та від 02.07.2014 року у справі  №6-68цс14 (ЄДРСРУ 39783878).

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вбачається, що суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва між подружжям (колишнім подружжям) у сукупності до наступних умов:
  • період здійснення будівництва недобудови охоплюється подружнім життям та участю членів подружжя в ньому;
  • враховуючи ступінь готовності об’єкта незавершеного будівництва, можна визначити окремі його частини, що підлягають виділу (проведення будівельно-технічної експертизи);
  • технічно можливо довести до кінця будівництво об’єкта незавершеного будівництва зазначеними особами.

P. s. У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.


19/03/2019

Ефективний механізм здійснення бюджетного відшкодування ПДВ


Адвокат Морозов (судовий захист)


Щодо ефективного механізму здійснення бюджетного відшкодування ПДВ.

15 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи№ 808/3187/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2520/18 (ЄДРСРУ № 80481892) висловився щодо ефективного механізму здійснення бюджетного відшкодування ПДВ.

На час виникнення спірних правовідносин порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків внормовувався положеннями статті 200 Податкового Кодексу України (далі - ПК України) (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 200.7 статті 200 ПК України встановлено, що платник податку, який   має   право  на  отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення  про  повернення  суми бюджетного  відшкодування,  подає  відповідному  органу  державної податкової служби податкову декларацію  та  заяву  про  повернення суми  бюджетного  відшкодування,  яка  відображається у податковій декларації.

Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом   30   календарних   днів,  що  настають  за граничним терміном  отримання  податкової  декларації,  податковий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

За  наявності  достатніх  підстав,  які свідчать,  що розрахунок  суми  бюджетного   відшкодування   було   зроблено   з порушенням  норм  податкового законодавства,  податковий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для   визначення   достовірності   нарахування  такого  бюджетного відшкодування  протягом  30  календарних  днів,  що  настають   за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 20.11 статті 200 ПК України).

Відповідно до пункту 200.12 статті 200 ПК України орган  державної  податкової  служби  зобов'язаний  у п'ятиденний  строк  після  закінчення  перевірки   подати   органу Державного  казначейства України висновок із зазначенням суми,  що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Згідно з пунктом 200.13 статті 200 ПК України на підставі отриманого висновку  відповідного  органу державної  податкової служби орган Державного казначейства України видає  платнику  податку  зазначену  в   ньому   суму   бюджетного відшкодування  шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок  платника  податку  в  обслуговуючому банку  протягом  п'яти  операційних  днів після отримання висновку органу державної податкової служби.

При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення.

ВАЖЛИВО: З урахуванням відсутності механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, на думку колегії суддів, не призведуть до ефективного відновлення права платника податків.

Відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Бейелер проти Італії» від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)).

За певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «легітимне очікування», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

ЄСПЛ у рішенні у справі «Інтерсплав проти України» від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява № 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував забезпеченням поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №826/7380/15.

У вказаній постанові Велика Палата відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 21-881 аі 5, від 17 листопада 2015 року у справі № 21 -4371 аі 5, від 02 грудня 2015 року у справі № 21 - 2650а! 5, від 20 квітня 2016 року у справі № 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі № 820/19449/14, про те, що відшкодування ПДВ здійснюється органом Державної казначейської служби України з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком № 39, оскільки вказаний спосіб захисту не є ефективним та не призводить до поновлення порушеного права платника податків.

ВИСНОВОК: З огляду на триваюче безпідставне невиконання відповідним державним органом передбаченого нормами ПК України обов'язку щодо відшкодування податку на додану вартість, належним способом захисту порушеного права платника податку буде заявлення позовної вимоги щодо безпосереднього стягнення з Державного бюджету належної йому до відшкодування суми.





Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов


Подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надмірний формалізм суду при повернені апеляційної скарги без розгляду у зв’язку із поданням її до суду апеляційної інстанції, а не через суд першої інстанції.

15 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2-а-7354/08, адміністративне провадження №К/9901/67207/18 (ЄДРСРУ № 80481002) досліджував питання надмірного формалізму при повернені апеляційної скарги з підстав подання останньої безпосередньо до апеляційної інстанції, а не через суд першої інстанції.

У відповідності до вимог статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, що була чинною на момент постановлення оскаржуваної ухвали апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України встановлено, що зміни до цього   Кодексу   вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Згідно з пп. 15.16 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень зміни до цього   Кодексу   вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: суд видає виконавчі документи в паперовій формі. Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацію України у газеті "Голос України" та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Разом з цим, частиною 1 статті 186 КАС України   (у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року) встановлено, що апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Здійснивши аналіз вищевикладених норм, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що виходячи з принципу пропорційності при здійсненні судочинства, особа, яка подає апеляційну скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства, зокрема   статті 297      Кодексу адміністративного судочинства України, які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу   VII   Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України   (у редакції Закону, що діяв на момент прийняття рішення судом апеляційної інстанції), яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до   статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд апеляційної інстанції повернув апеляційну скаргу заявнику без розгляду на підставі пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу   VII   Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України      (у редакції Закону, що діяв на момент прийняття рішення судом апеляційної інстанції) у зв'язку з порушенням позивачем порядку звернення до суду з апеляційною скаргою, встановленим частиною першою   статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України   (у редакції Закону, що діяв до 15 грудня 2017 року).

ВИСНОВОК: Верховний суд погоджується з доводами скаржника про наявність у нього права звернутися з апеляційною скаргою в порядку, встановленому статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду зокрема, у постановах від 19 липня 2018 року по справі № 640/20036/17 (К/9901/48190/18), від 26 вересня 2018 року по справі № 826/8873/16 (К/9901/48198/18), від 20 грудня 2018 року по справі №815/1402/18 (К/9901/64044/18), від 06 березня 2019 року по справі №816/1760/18, (К/9901/63413/18), від 06 березня 2019 року по справі № 2040/7255/18, (К/9901/68496/18) та ін.



Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.