Особливості інвентаризації основних засобів під час проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проведення інвентаризації основних засобів платника податків під час проведення податкової перевірки.

13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/817/17, адміністративне провадження №К/9901/31288/18 ( ЄДРСРУ № 79791624) досліджував питання щодо проведення інвентаризації основних засобів платника податків під час проведення перевірки.

Відповідно до пункту 20.1.9 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право вимагати під час проведення перевірок від платників податків, що перевіряються, проведення інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки. У разі відмови платника податків (його посадових осіб або осіб, які здійснюють готівкові розрахунки та/або провадять діяльність, що підлягає ліцензуванню, патентуванню та/або сертифікації) від проведення такої інвентаризації або ненадання для перевірки документів, їх копій (за умови наявності таких документів) застосовуються заходи, передбачені статтею 94 цього Кодексу.

Так, відповідно до положень статті 94 ПК України, адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом  (пункт 94.1 статті 94 ПК України).

Згідно з підпунктом 94.2.8 пункту 94.2 статті 94 ПК України арешт майна може бути застосовано, якщо платник податків (його посадові особи або особи, які здійснюють готівкові розрахунки та/або провадять діяльність, що підлягає ліцензуванню) відмовляється від проведення відповідно до вимог цього Кодексу інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки).

(!!!) Тобто однією з підстав для застосування арешту майна платника податків є відмова від проведення інвентаризації.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття позивачем рішення про застосування умовного адміністративного арешту майна стала відмова уповноважених осіб Товариства у проведенні інвентаризації в присутності посадових осіб контролюючого органу.

Організація та основні правила проведення інвентаризації врегульовано Положенням про інвентаризацію активів та зобов'язань, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 02 вересня 2014 року № 879 (далі - Положення № 879).

Відповідно до пункту 1 розділу ІІ Положення № 879 для проведення інвентаризації на підприємстві розпорядчим документом керівника підприємства створюється інвентаризаційна комісія з представників апарату управління підприємства, бухгалтерської служби (представників аудиторської фірми, централізованої бухгалтерії, суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, яка здійснює ведення бухгалтерського обліку на підприємстві на договірних засадах) та досвідчених працівників підприємства, які знають об'єкт інвентаризації, ціни та первинний облік (інженери, технологи, механіки, виконавці робіт, товарознавці, економісти, бухгалтери). Інвентаризаційну комісію очолює керівник підприємства (його заступник) або керівник структурного підрозділу підприємства, уповноважений керівником підприємства.

У разі проведення інвентаризації за судовим рішенням або на підставі належним чином оформленого документа органу, який відповідно до закону має право вимагати проведення такої інвентаризації, посадові особи відповідного органу (за їх згодою) можуть бути присутні при проведенні інвентаризації.

Зі змісту наведеної норми Положення № 879 вбачається, що присутність посадових осіб органу, який оформив вимогу про проведення інвентаризації, не є обов'язковою.

ВИСНОВОК: Належною підставою для застосування арешту майна відповідно до підпункту 94.2.8 пункту 94.2 статті 94 ПК України є відмова платника податків взагалі від проведення інвентаризації, а не відмова від її проведення у присутності посадових осіб контролюючого органу.

Теги: адміністративний арешт, проведення інвентаризації, інвентаризація під час перевірки, податкова перевірка, вимога провести інвентаризацію, судова практика, Адвокат Морозов

Орендна плата за земельну ділянку передану в суборенду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суб’єкт сплати орендної плати за земельну ділянку передану в суборенду

12 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 822/3241/15, адміністративне провадження №К/9901/19171/18 (ЄДРСРУ № 79758909 ) досліджував питання обов’язку орендної плати за земельну ділянку передану суборенду.

Податковим кодексом встановлено обов'язок орендаря земельної ділянки  сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Об'єктом орендної плати за землю є земельна ділянка, надана в оренду, а суб'єктом сплати даного платежу  є орендар земельної ділянки.

Закон визначає право орендаря земельних ділянок сільськогосподарського призначення на період дії договору оренди обмінюватися належними їм правами користування земельними ділянками шляхом укладання між ними договорів суборенди відповідних ділянок, обмеживши при цьому делегування обов'язку орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Задовольняючи позовні вимоги суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що суборендар згідно договору суборенди є фактичним користувачем земельною ділянкою, а тому є платником податку згідно ст.269 ПК України, та зобов'язаний сплачувати орендну плату за користування вказаною земельною ділянкою.

Статтею 288 Податкового кодексу України чітко визначено платником орендної плати - орендаря земельної ділянки, який наділений правом передачі орендованої земельної ділянки у суборенду (без  зміни  цільового  призначення,  якщо  це передбачено  договором оренди або за письмовою згодою орендодавця), обмеживши при цьому розмір плати за суборенду, яка не може перевищувати розмір орендної плати.

Орендна плата є формою сплати земельного податку за користування земельною ділянкою, визначеною податковим законодавством, у той час, як плата за суборенду земельної ділянки є платежем в межах договірних відносин (суборенди), яка в свою чергу, законодавчо обмежується орендною платою.

ВИСНОВОК: У платника податку наявне право передачі орендованої земельної ділянки у суборенду, однак наявний і обов'язок, визначений податковим законодавством, щодо сплати земельного податку у формі орендної плати, без делегування такого фактичному користувачу земельної ділянки, у разі передачі її в суборенду.

Теги: оренда землі, суборенда, земельна ділянка, земельний податок, плата за суборенду, платник податку, земля в оренду, судова практика, Адвокат Морозов

Виключні випадки представництва прокурором інтересів держави

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: виключні випадки представництва прокурором інтересів держави.

В продовження теми: «Представництво прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування» протилежна позиція Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 лютого 2019 року по справі № 927/246/18 (ЄДРСРУ № 79687723).

Предметом судового розгляду у даній справі були позовні вимоги прокурора щодо внесення змін до договору оренди землі комунальної власності стосовно розміру орендної плати внаслідок збільшення нормативної грошової оцінки землі.

При зверненні з даним позовом в обґрунтування необхідності самостійного захисту інтересів держави прокурор вказав на тривалу бездіяльність селищної ради, яка полягала у невжитті останньою заходів із урегулювання спірних орендних правовідносин в судовому порядку, що, на думку прокурора, свідчить про неналежний захист цим органом інтересів держави.

Верховний Суд наголосив, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт третій частини другої статті 129 Конституції України).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" від 31.03.2005).

Пункт третій частини першої статті 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому необхідно з'ясувати, що мається на увазі під "виключним випадком" і чи є таким випадком ситуація у конкретній справі.

Насамперед, випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". "Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

(!!!) Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох "виключних" випадках:

(1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

(2) у разі відсутності такого органу.

ВАЖЛИВО: Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

(!!!) Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Більше того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).

Зазначене вище узгоджується з усталеними правовими висновками Верховного Суду, зокрема в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, а також у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 926/03/18, від 23.09.2018 у справі № 924/1237/17.

Одночасно Верховний Суд наголошує, що обставини дотримання прокурором встановленої частинами 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом не залежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган держави (за його наявності), виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутись до суду з метою захисту інтересів держави.

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголошує про відсутність у даному випадку законних підстав для представництва інтересів держави, що свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини 1 статті 226 ГПК України.

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Перебіг позовної давності при заміні сторони у зобов’язанні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

7 червня 2017 року Верховний Суд України в рамках справи № 923/1233/15 вказав, що перебіг позовної давності починається від дня, коли в кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.

Так, за змістом стст.256, 257, 261, 262, 267 ЦК, позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в 3 роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли в кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.

Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові.

В свою чергу, 06 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 640/10523/16-ц, провадження № 61-20035св18 (ЄДРСРУ № 74598567) наголошує, що підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу.

За змістом статті 512 ЦК України у разі вибуття кредитора в зобов'язанні він замінюється правонаступником.

Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Однак, зміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України).

Вказана позиція була підтверджена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 лютого 2019 року в рамках справи № 904/3280/18 (ЄДРСРУ № 79718705) в якій суд зазначив наступне.

Згідно зі статтями ст. 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Між тим, відповідно до ст. 262 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

А як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Теги: позовна давність, заміна сторони у зобовязанні, перебіг позовної давності, строки, кредитор, боржник, обчислення позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Інформація з ЄАІС ДФС України при визначені митної вартості товару

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення про коригування митної вартості товару не може базуватися виключно на інформації ЄАІС ДФС України. Витребовування додаткових документів при визначені митної вартості товару.

08 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/648/17, адміністративне провадження №К/9901/16592/18 (ЄДРСРУ № 79698949) досліджував питання щодо коригування митної вартості товару на підставі інформації з електронної бази даних Єдиної автоматизованої інформаційної системи, а також витребовування додаткових документів при визначені митної вартості товару.

Митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, відповідно до статті 49 МК України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов'язані, зокрема, подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об'єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню (частина друга статті 52 МК України).

Відповідно до статті 53 МК України, у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Документами, які підтверджують митну вартість товарів, є:

1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п'ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості;

2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності;

3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об'єктом купівлі-продажу);

4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару;

5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару;

6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів;

7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню;

8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування (частина друга статті 53 МК України).

Як визначено у частині третій статті 53 МК України, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов'язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи відповідно до переліку, наведеному в даній нормі.

Системний аналіз наведених правових норм вказує на те, що митні органи мають право витребувати додаткові документи на підтвердження задекларованої митної вартості у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей, що є обов'язковою обставиною, з якою закон пов'язує можливість витребовування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів. Разом з тим витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 МК України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 13 липня 2016 року у справі №805/778/13-а.

Більше того, неподання декларантом запитуваних митним органом документів, за відсутності обґрунтування неможливості визначення митної вартості товарів за першим методом, не є достатнім для висновку щодо наявності підстав для застосування митним органом іншого методу визначення митної вартості (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2018 року у справі  №826/25605/15, адміністративне провадження №К/9901/13155/18 (ЄДРСРУ № 77473423)).

За результатами здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів митний орган визнає заявлену декларантом або уповноваженою ним особою митну вартість чи приймає письмове рішення про її коригування відповідно до положень статті 55 МК України (частина третя статті 54 МК України).

При цьому в частині шостій статті 54 МК України визначено виключний перелік підстав, за яких митний орган може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю.

ВАЖЛИВО: Вимоги частин третьої-четвертої статті 53 та частини другої статті 58 МК України зобов'язують митний орган зазначити конкретні обставини, які викликали відповідні сумніви, причини неможливості їх перевірки на підставі наданих декларантом документів, а також обґрунтувати необхідність перевірки спірних відомостей та зазначити документи, надання яких зможе усунути сумніви у їх достовірності. Встановивши відсутність достатніх відомостей, що підтверджують задекларовану митну вартість товарів, митний орган повинен вказати, які саме складові митної вартості товарів є непідтвердженими, чому з поданих документів неможливо встановити дані складові та які документи необхідні для підтвердження того чи іншого показника.

Однак, в даній справі спірне рішення про коригування митної вартості товарів не містить жодних відомостей про наявність розбіжностей та недоліків у поданих декларантом документах, а також відомостей про конкретні факти чи обставини, встановлені під час митного оформлення, оцінивши які в сукупності, Митниця прийняла рішення про неможливість застосування першого методу для визначення митної вартості імпортованого позивачем товару.

Аналогічна позиція висловлена 23 жовтня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 816/921/17, адміністративне провадження №К/9901/709/18 (ЄДРСРУ № 77361202), справа № 820/1761/17, адміністративне провадження №К/9901/3094/17 (ЄДРСРУ № 77361257) та справа №815/137/17, адміністративне провадження №К/9901/2327/17 (ЄДРСРУ № 77361266).

Як вбачається з матеріалів даної справи, єдиною підставою для коригування митної вартості товарів слугувала інформація з електронної бази даних Єдиної автоматизованої інформаційної системи (далі - ЄАІС) ДФС України щодо митного оформлення ідентичних товарів з вищим рівнем митної вартості.

Однак формально нижчий рівень митної вартості імпортованого позивачем товару від рівня митної вартості іншого митного оформлення не може розцінюватися як заниження позивачем митної вартості та не є перешкодою для застосування першого методу визначення митної вартості товару і не може бути достатньою та самостійною підставою для відмови у здійсненні митного оформлення товару за першим методом визначення його митної вартості.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вказує, що рішення про коригування митної вартості товару не може базуватися виключно на інформації ЄАІС ДФС України, оскільки порядок її формування, ведення, отримання інформації, а також порядок використання її даних суб'єктами господарських відносин при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності МК України не передбачено.

Також слід врахувати, що в ЄАІС ДФС України відсутня інформація про коригування заявленої митної вартості товарів, а також інформація щодо судових рішень з питань визначення митної вартості товарів та методів її визначення, у зв'язку з чим така інформаційна база не містить всіх об'єктивних даних щодо імпортованих в Україну товарів, які підтверджуються документально та підлягають обчисленню.

  

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, достовірність інформації, ЄАІС, ДФС України,  метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Відмова контролюючого органу від прийняття податкової декларації…

Адвокат Морозов (судовий захист)

Місія: визнати податкову декларацію такою, що подана у день її фактичного отримання податковою інспекцією.

07 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/462/14, адміністративне провадження №К/9901/2417/18 (ЄДРСРУ № 79671812) досліджував питання відносно надіслання/ отримання податкової декларації.

Відповідно до підпункту 16.1.3 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, далі ПК України) платники податків зобов'язані подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

Згідно пункту 46.1 статті 46 ПК України податкова декларація, розрахунок (далі - податкова декларація) - документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.

Як передбачено у пункті 48.1 статті 48 ПК України, податкова декларація складається за формою, затвердженою в порядку, визначеному положеннями пункту 46.5 статті 46 цього Кодексу та чинному на час її подання.

Форма податкової декларації повинна містити необхідні обов'язкові реквізити і відповідати нормам та змісту відповідних податку та збору.

Пунктом 48.2 статті 48 ПК України визначено, що обов'язкові реквізити - це інформація, яку повинна містити форма податкової декларації та за відсутності якої документ втрачає визначений цим Кодексом статус із настанням передбачених законом юридичних наслідків.

Відповідно до пункту 48.3 статті 48 ПК України податкова декларація повинна містити такі обов'язкові реквізити: тип документа (звітний, уточнюючий, звітний новий); звітний (податковий) період, за який подається податкова декларація; звітний (податковий) період, що уточнюється (для уточнюючого розрахунку); повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові) платника податків згідно з реєстраційними документами; код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер; реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); місцезнаходження (місце проживання) платника податків; найменування контролюючого органу, до якого подається звітність; дата подання звіту (або дата заповнення - залежно від форми); ініціали, прізвища та реєстраційні номери облікових карток або інші відомості, визначені в абзаці сьомому цього пункту, посадових осіб платника податків; підписи платника податку - фізичної особи та/або посадових осіб платника податку, визначених цим Кодексом, засвідчені печаткою платника податку (за наявності). податкова декларація повинна містити такий обов'язковий реквізит як місцезнаходження (місце проживання) платника податків.

Порядок подання податкової декларації до контролюючих органів закріплений статтею 49 ПК України, у відповідності до пункту 49.8 якої прийняття податкової декларації є обов'язком контролюючого органу.

ВАЖЛИВО: Імперативний характер наведеної норми означає, що контролюючий орган не має права не прийняти фактично отриману податкову декларацію, подану платником податків в один із способів, передбачених пунктом 49.3 статті 49 ПК України (особисто або через представника, поштою чи засобами електронного зв'язку).

Практична реалізація процедури прийняття податкової декларації встановлена пунктами 49.8 та 49.9 статті 49 ПК України.

Як визначено нормою абзацу першого пункту 49.9 статті 49 ПК України, за умови дотримання платником податків вимог цієї статті посадова особа органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана зареєструвати податкову декларацію платника датою її фактичного отримання органом державної податкової служби.

Згідно з пунктом 49.8 статті 49 ПК України під час прийняття податкової декларації уповноважена посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана перевірити наявність та достовірність заповнення всіх обов'язкових реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають.

При цьому за змістом пункту 49.10 статті 49 ПК України відмова посадової особи контролюючого органу прийняти податкову декларацію з будь-яких причин, не передбачених цією статтею, у тому числі висунення будь-яких не визначених цією статтею передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої податкової декларації, зменшення або скасування від'ємного значення об'єктів оподаткування, сум бюджетних відшкодувань, незаконного збільшення податкових зобов'язань тощо), забороняється.

Водночас ПК України передбачені спеціальні наслідки подання платником податків податкової декларації, заповненої з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. У такому разі на підставі пункту 49.11 статті 49 ПК України контролюючий орган зобов'язаний надати платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови.

Окремо необхідно вказати, що недодержання платником податків приписів пункту 49.4. статті 49 Податкового Кодексу України щодо подання податкової звітності з податку на додану вартість в електронній формі та надання такої звітності у паперовій формі, само по собі, не є підставою для відмови у прийнятті податкової декларації, при умові наявності у поданих документах реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі № 810/1570/16, адміністративне провадження №К/9901/50496/18 (ЄДРСРУ № 75645190) та від 01 жовтня 2018 року у справі № 821/1902/17, адміністративне провадження №К/9901/53364/18 (ЄДРСРУ № 79691402 )).

У відповідності до пункту 49.13 статті 49 ПК України У разі якщо в установленому законодавством  порядку буде встановлено факт неправомірної відмови органом державної податкової служби (посадовою особою) у прийнятті податкової декларації, остання вважається прийнятою у день її фактичного отримання органом державної податкової служби.

Отже зміст вищенаведених правових норм свідчить про те, що перелік підстав для відмови контролюючого органу від прийняття податкової декларації, закріплений положеннями статей 48 та 49 ПК України, є вичерпним; неприйняття податкової декларації з інших підстав, не передбачених податковим законодавством, забороняється.

Більше того, необхідно наголосити, що відповідно до Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 805/1005/15-а, адміністративне провадження №К/9901/9564/18 (ЄДРСРУ № 78022869) вбачається, що стадія прийняття податкової декларації контролюючим органом є, по суті, формальним рівнем податкового контролю, під час якого працівник податкового органу здійснює візуальну перевірку декларації та її аналіз за формальними ознаками. При цьому підставою для невизнання податкової декларації податковою звітністю є такі дефекти її заповнення, які впливають на порядок адміністрування податку.

ВИСНОВОК: Одержавши від платника податків податкову звітність, контролюючий орган зобов'язаний перевірити наявність у ній реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 Податкового кодексу України, та прийняти одне з двох рішень: або прийняти податкову звітність, або відмовити у її прийнятті, одночасно повідомивши платника податків про причини відмови.

Теги: податкова декларація, прийняття декларації, відмова у прийнятті декларації, податкова звітність, реквізити в декларації, підстави для відмови, судова практика, Адвокат Морозов

Обов'язок продавця здійснювати реєстрацію податкових накладних в ЄРПН

Адвокат Морозов (судовий захист)

Склад податкового правопорушення - податкові накладні не зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних. Підстави для звільнення від відповідальності.

Верховний Суд розглядаючи подібні правовідносини в постанові від 20.03.2018, справа №826/1413/13-а (провадження №К/9901/1387/18, ЄДРСРУ № 72863930) та від 04.09.2018, справа № 816/1488/17 (провадження № К/9901/152/17, ЄДРСРУ № 76248076 ) зазначив наступне.

За положеннями пункту 201.10 статті 201 ПК України при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний надати покупцю податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних. Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та/або порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов'язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов'язань за відповідний звітний період.

(!!!) Відтак, однією із умов формування податкового кредиту покупцем є факт реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних. Відсутність такої реєстрації виключає можливість формування податкового кредиту за такою податковою накладною.

За приписами пункту 11 підрозділу 2 розділу ХХ Перехідні положення ПК України реєстрація податкових накладних платниками податку на додану вартість - продавцями в Єдиному реєстрі податкових накладних запроваджується для платників цього податку, у яких сума податку на додану вартість в одній податковій накладній становить, зокрема понад 10 тисяч гривень - з 1 січня 2012 року.

Отже є беззаперечним той факт, що на продавця покладено обов'язок здійснювати реєстрацію податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних.

При цьому, 07 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/3250/17, адміністративне провадження №К/9901/60461/18 (ЄДРСРУ № 79671789) вказує, що  такий обов'язок не є беззаперечним, пільги щодо дій по ньому охоплені в статті 120-1 ПК України.

Зокрема, положеннями пункту 120-1.1 статті 120-1ПК України передбачено, що штраф за несвоєчасну реєстрацію відповідних податкових накладних не застосовується лише по податкової накладній, що не надається отримувачу (покупцю), складеної на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою.

Тобто, для звільнення від відповідальності, передбаченої пунктом 120-1.1 статті 120-1 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), необхідна наявність двох обов'язкових складових: податкова накладна не повинна надаватись отримувачу (покупцю) та, водночас, повинна бути складена на постачання товарів/послуг для операцій, які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою).

Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 816/1488/17 та підтверджена постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 грудня 2018 року у справі № 807/68/18, адміністративне провадження №К/9901/63488/18 (ЄДРСРУ № 78468472).