Податкова вимога та опис майна у податкову заставу неплатоспроможного банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: податкова вимога на адресу неплатоспроможного банку та прийняття рішення про опис його майна у податкову заставу не свідчить про стягнення податкового боргу.

04 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи  № 813/4158/16,  адміністративне провадження №К/9901/52624/18 (ЄДРСРУ № 78329892) досліджував питання щодо стягнення податкового боргу з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

Суд вказав, що відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податків зобов'язані сплачувати податки та збори у строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

За правилами пункту 54.1 статті 54 Податкового кодексу України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов'язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов'язання та/або пені вважається узгодженою.

Згідно з пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення грошового зобов'язання та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов'язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу (пункт 59.3 статті 59 Податкового кодексу України).

Підпунктом 14.1.155 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податковою заставою є спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов'язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 89.1.1 пункту 89.1 статті 89 Податкового кодексу України право податкової застави виникає у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку.

Згідно з пунктом 1.3 статті 1 Податкового кодексу України цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

За правилами пункту 8 Розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

ВАЖЛИВО: Отже, для правовідносин, що виникають під час дії тимчасової адміністрації банку або ліквідації банку, яку здійснює уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, пріоритетними є норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 36 цього Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 № 4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку).

(!!!) Утім, скерування на адресу банку податкової вимоги та прийняття рішення про опис його майна у податкову заставу не свідчить про провадження органом доходів і зборів заходів, спрямованих на погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу. Такі дії відповідача лише формують та документально визначають податковий борг, при цьому останні об'єктивно передують процесу погашення податкових зобов'язань або стягненню податкового боргу.

ВИСНОВОК: Сама собою обставина прийняття податкової вимоги або рішення про опис майна у податкову заставу не порушує приписів підпунктів 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки в даному випадку контролюючим органом не здійснювалось нарахування будь-яких санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), не накладався арешт на кошти чи майно банку, не здійснювалось примусове стягнення його коштів та майна.

Наведене відповідає правовій позиції, сформованій Верховним Судом в аналогічній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до Запорізької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Запорізькій області про скасування податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу, та викладеній в постанові від 21 вересня 2018 року (справа №808/3046/16).

Відокремлений підрозділ (філія), як суб’єкт сплати єдиного внеску

Адвокат Морозов (судовий захист)

За яких умов відокремлений підрозділ - філія несе відповідальність за невиконання  обов’язку щодо сплати єдиного внеску?

Відповідно до листа ДФС від 02.02.2016 за №95/6/06-30-15-03-20 щодо подання податкової звітності структурним підрозділом вбачається, що відокремлені підрозділи (філії) юридичної особи не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого положення.

Відомості про філії юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

Відокремлені підрозділи не можуть бути зареєстровані як платники ПДВ, оскільки не підпадають під визначення особи платника ПДВ.

Відповідно до наказу Міністерства фінансів України «Про затвердження форми податкової накладної та Порядку заповнення податкової накладної»  від 22.09.2014 N 957 (далі - Порядок N 957), якщо не зареєстровані платниками податку на додану вартість філії та інші структурні підрозділи платника податку самостійно здійснюють постачання товарів/послуг та проводять розрахунки з постачальниками/споживачами, то зареєстрований платник податку, до складу якого входять такі структурні підрозділи, може делегувати філії або структурному підрозділу право складання податкових накладних.

Для цього платник податку повинен кожній філії та кожному структурному підрозділу присвоїти окремий цифровий номер, про що має письмово повідомити контролюючий орган за місцем його реєстрації як платника податку на додану вартість.

При складанні податкової накладної філією чи іншим структурним підрозділом платника податку в графі «Продавець» податкової накладної зазначаються найменування головного підприємства, зареєстрованого як платник податку, що визначено статутними документами, та найменування такої філії (структурного підрозділу).

Відповідно до п.10 розділу ІІ «Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162, відокремлені підрозділи  обліковуються як страхувальники з урахуванням таких особливостей:

- у разі отримання повідомлення від державного реєстратора або відомостей з Єдиного державного реєстру про створення відокремленого підрозділу юридичної особи такий новостворений підрозділ обліковується з приміткою «Неплатник»;

- у разі прийняття юридичною особою рішення про виділення відокремленого підрозділу на окремий баланс та перехід до самостійного ведення ним розрахунків із застрахованими особами юридична особа повідомляє про це в десятиденний строк з дня прийняття такого рішення фіскальний орган за місцезнаходженням відокремленого підрозділу. У зазначеному випадку на підставі такого повідомлення юридичної особи відокремлений підрозділ обліковується як платник єдиного внеску;

- якщо юридичною особою прийнято рішення про реорганізацію відокремленого підрозділу - страхувальника в такий підрозділ, який не має обов'язків чи повноважень щодо ведення окремого балансу та самостійного ведення ним розрахунків із застрахованими особами, юридична особа повідомляє про це в десятиденний строк з дня прийняття такого рішення фіскальний орган за місцезнаходженням такого відокремленого підрозділу. У цьому випадку за умови відсутності заборгованості на підставі такого повідомлення юридичної особи відокремлений підрозділ обліковується з приміткою "Неплатник";

- наявність у відокремленого підрозділу окремого балансу, самостійного ведення розрахунків з оплати праці із застрахованими особами може бути встановлена фіскальним органом під час проведення перевірки платника єдиного внеску, при опрацюванні його звітності.

Аналізуючи склад адміністративного правопорушення суди попередніх інстанцій здійснили системний аналіз статей 9, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, зазначили, що відсутність складу правопорушення, унеможливлює притягнення особи до відповідальності

Так, судами попередніх інстанцій підтверджено, що фінансова залежність філії, доводить обмеженість право дієздатності цього відокремленого підрозділу, внаслідок чого її начальник може бути відповідальним за невиплату обов`язкових платежів лише за умови наявності достатніх коштів на рахунку філії, отриманих від головного підприємства, а тому в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (За частиною п'ятою статті 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення відповідальність настає за дії, передбачені частиною третьою або четвертою цієї статті, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі ж порушення, тобто за несплату або несвоєчасну сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, у тому числі авансових платежів, у сумі, що не перевищує трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (частина 3) та у сумі більше трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (частина 4)).

Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, вказуючи на те, що Філія не є суб'єктом господарювання за положеннями Господарського кодексу України, організаційно-правовий статус Філії обмежений виключно повноваженнями структурного підрозділу.

У межах спірних правовідносин Філія має статус платника єдиного внеску за певних умов, проте має місце невідповідність між господарською компетенцією Філії (її відсутності) та обов'язків платника єдиного внеску, що унеможливлює притягнення до адміністративної відповідальності начальника Філії за загальними правилами, а потребує врахування наявних особливостей (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 526/2698/15-а, адміністративне провадження №К/9901/14522/18 (ЄДРСРУ № 78329848).

Визнання права власності в порядку набувальної давності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та судова практика щодо визнання права власності в порядку набувальної давності.

03 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 153/608/17, провадження № 61-2689св18 (ЄДРСРУ № 78297347) досліджував питання визнання право власності в порядку набувальної давності.

Тлумачення статті 344 ЦК України свідчить, що для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю необхідні такі умови: річ, що опинилася у володінні особи, є об'єктивно чужою; володілець суб'єктивно вважає майно своїм; володілець майна має бути добросовісним; володіння здійснювалось протягом усього строку відкрито; володіння майном продовжувалось безперервно.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 922/1574/17 суд зазначив, що суттєвим для виникнення права власності за набувальною давністю є встановлення моменту виникнення права власності за набувальною власністю та строк володіння; характер володіння (добросовісне, недобросовісне, відкрите, безперервне); обставини, за яких виникло володіння спірним майном та чи відповідає це володіння ознакам безтитульного володіння; юридичний статус спірного майна.

ВАЖЛИВО: Тобто, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

Володіння без правової підстави це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.

Аналізуючи поняття добросовісності володіння як підставу для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Таким чином, набувальна давність поширюється на випадки фактичного, без правової підстави володіння чужим майном.

У постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 3-87гс15 зроблено висновок, що норми статті 334 ЦК України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов'язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

P.s. Верховний Суд України в ухвалі від 10 червня 2009 року зазначив, що враховуючи положення ст.5 ЦК України про дію законів у часі та п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно до якого правила ст.344 ЦК України про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном розпочалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та приймаючи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст.344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р.

Теги : набуття право власності, набувальна давність, набувальна давність на нерухоме майно, 344ЦК, визнання право власності, відкрите володіння, 10 років, нерухоме майно, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості «видачі» ліцензії на випуск та проведення лотерей

Адвокат Морозов (судовий захист)

8 листопада 2018 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9729/16, адміністративне провадження №К/9901/62731/18 (ЄДРСРУ № 78159503) досліджував питання щодо особливостей видачі ліцензії на випуск та проведення лотерей.

Суд вказує, що суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності регулює Закон України "Про ліцензування видів господарської діяльності" від 02.03.2015 № 222-VIII (далі - Закон № 222), який набрав чинності 28.06.2015.

До набрання чинності Законом № 222 діяли Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України від 12.12.2002 № 128/1037 (надалі - Ліцензійні умови), які були розроблені на виконання Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 № 1775-ІІІ, який втратив чинність на підставі Закону № 222.

ВАЖЛИВО: На теперішній час Ліцензійні умови не визнані такими, що втратили чинність. Водночас, на виконання Закону № 222 нові Ліцензійні умови відповідною постановою Кабінету Міністрів України не затверджені.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пп. 61 п.4 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого Указом Президента України від 08.04.2011 № 446/2011 Мінфін України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законодавством. Також, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 №609 "Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України", Мінфін визначено органом ліцензування господарської діяльності з випуску та проведення лотерей.

Відповідно до вимог чинного законодавства Мінфін, як орган державної влади, зобов'язаний був діяти лише у порядку, встановленому законом, а саме, отримавши заяву позивача разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом, розглянути їх та прийняти одне з трьох передбачених законом рішень: 1) рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, 2) відмови у видачі ліцензії чи 3) про видачу ліцензії.

Оскільки відповідач не розглянув заяви позивача та не прийняв жодного рішення, він допустив протиправну бездіяльність. У зв'язку з наведеним, правильними є висновки судів про визнання вказаної бездіяльності протиправною.

Доводи Відповідача щодо неприйняття Урядом рішення про розмір плати за видачу ліцензії відповідно до ст. 7 Закону України "Про державні лотереї в Україні" не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, адже, як вже неодноразово було зазначено, суб'єкти господарювання не можуть бути позбавлені права на звернення до органу державної влади із заявою про видачу ліцензії та отримати її належний розгляд через незабезпечення державою впровадження певних процедур для реалізації закріпленого законом права на отримання ліцензії. Відповідач у зв'язку з неприйняттям Кабінетом Міністрів України нових ліцензійних умов та не встановлення розміру плати за ліцензії не повинен мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.

ВАЖЛИВО: Отже, відсутність ліцензійних умов, затверджених Кабінетом Міністрів України на виконання нового Закону № 222, та не встановлення розміру плати за ліцензії не звільняє відповідача від обов'язку, встановленого Конституцією України, діяти лише у встановленому законом порядку та здійснити належний розгляд заяви позивача про видачу ліцензії.

Щодо доводів Позивача про неправомірність відмови судів у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання Міністерства фінансів України прийняти рішення про видачу Позивачу ліцензії на випуск і проведення лотерей, Суд вказує наступне.

Кожному гарантується право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт неправомірних дій.

Повноваження адміністративного суду визначені у ст. 245 КАС України. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (п. 4 ч. 2);

Відповідно до ч. 4 цієї статті у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

(!!!) Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України, свідчить про те, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

В цій справі Позивач звернувся до Відповідача із заявою про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей, тобто з метою реалізації права на підприємницьку діяльність, що гарантовано Конституцією України. Порушеному праву позивача на підприємницьку діяльність, яка ліцензується, кореспондує обов'язок відповідача надати Позивачу відповідну ліцензію за умов, передбачених Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності".

Положеннями п. 1 ч. 2 статті 6 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" визначено чіткий алгоритм дій органу ліцензування, а саме орган ліцензування: 1) отримує заяву; 2) розглядає заяву разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом; 3) за результатом розгляду заяви та доданих документів приймає рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії, оформлення, переоформлення та видачу інших документів, що стосуються сфери повноважень органу ліцензування.

ВИСНОВОК:   За підсумками цього рішення вбачається, наступне: 1) відсутність ліцензійних умов, не звільняє Мінфін від обов'язку здійснити розгляд заяви про видачу ліцензії; 2)  Без розгляду заяви по суті підстави для зобов'язання Мінфін прийняти конкретне рішення про видачу ліцензії відсутні.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.09.2018 у справі № 826/9727/16 (ЄДРСРУ № 76248096).

Матеріал по темі: «Зобов’язати Мінфін видати ліцензію на проведення лотерей: позиція ВАСУ»

Теги:  видати ліцензію, випуск та проведення лотерей, оскарження рішення, ліцензія, лотерея, власність, майно, охоронюваний законом інтерес, матеріальні блага, протиправні рішення, зобовязати мінфін,  судова практика,  Адвокат Морозов

Передача в оренду державного майна без погодження з Фондом держмайна України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки передачі державного майна в оренду без погодження з Фондом державного майна України.

30 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/946/17 (ЄДРСРУ № 78214882) досліджував питання правових наслідків передачі державного майна в оренду без погодження з Фондом державного майна України.

Обставини справи: Державне підприємство звернулося з позовом до ФОП про застосування наслідків недійсності правочину (договір зберігання/оренди державного майна) та стягнення коштів за фактичне користування державним нерухомим майном, однак передача спірного майна відбулась без дозволу Фонду державного майна України.

Верховний суд вказує, що згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

(!!!) Між тим, вимога про виконання зобов'язання за недійсним договором не ґрунтується на законі. Належним способом захисту у такому випадку є звернення з вимогою про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування (правова позиція, викладена Верховним Судом України в постанові від 19.10.2016 зі справи № 18/122-12/2).

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Статтею 283 ГК України встановлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю, крім об'єктів оренди державної та комунальної власності, оцінка яких здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі, якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря (частини перша та друга статті 284 ГК України) (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 квітня 2018 року у справі №  923/485/17 (ЄДРСРУ № 73410780)).

(!!!) Визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 14.03.2018 №911/1391/17)

Врахувавши зазначене положення,  а також приписи ст.235 ЦК України та 283 ГК України, суд дійшов висновку, що правом вимоги про відшкодування вартості того, що одержано за недійсним правочином, який містить ознаки удаваного правочину оренди, наділений  орендодавець такого майна.

Приписами п. 1 ч. 1 ст. 287 ГК України та абз. 1 ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що єдиними орендодавцями державного майна - майна цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва.

Зважаючи на викладене ДП не мало права передавати нерухоме майно у користування іншим особам та не могло бути належним орендодавцем за договором, укладеним з відповідачем, тобто позивач не наділений правом вимоги про застосування наслідків недійсності правочину у вигляді відшкодування плати за використання відповідачем державного майна.

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що передача спірного державного майна відбулась без дозволу Фонду державного майна України, який і є правомочною особою на укладення договору оренди державного майна, тобто фактично між сторонами договору не могло бути укладено договору оренди, оскільки це майно є власністю не позивача, а держави, то ДП немало права на передачу державного майна у користування іншим особам без відповідного дозволу Фонду державного майна України.

Теги: оренда державного майна, дозвіл фонду державного майна, договір оренди, орендодавець, аренда, переважне право, пролонгація, судова практика, Адвокат Морозов

«Купівля – продаж» автомобіля на підставі «генеральної» довіреності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «купівля – продаж» автомобіля на підставі «генеральної» довіреності.

28 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 662/397/17, провадження № 61-24913св18 (ЄДРСРУ № 78165911) в черговий раз досліджував питання «купівлі – продажу» автомобіля на підставі «генеральної» довіреності.

Спершу необхідно вказати, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-688цс15, а також підтверджена постановою Верховного Суду від 15.02.2018 року по справі № 640/7052/16-ц.).

Сам порядок укладення договорів будь-якими учасниками цивільних відносин визначено у главі 53 ЦК України.

До принципово важливих складових цієї процедури належать зміст та форма договору, спосіб, місце укладення.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі положень ЦК України з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Порядку № 1388, які визначають певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів.

Пунктом 8 Порядку № 1388 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення транспортних засобів, оцінку їх вартості (проводиться спеціалістом, що пройшов необхідну підготовку в порядку, встановленому МВС, Мін'юстом, Мінпромполітики, Держмитслужбою та Фондом державного майна, і має відповідні документи), відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Не допускаються до державної реєстрації транспортні засоби з правим розташуванням керма (за винятком транспортних засобів, які були зареєстровані в підрозділах Державтоінспекції до набрання чинності Законом України «Про дорожній рух», а також транспортні засоби, зібрані (складені) із складових частин серійних транспортних засобів без дотримання вимог зазначеного Закону.

(!!!) Документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є засвідчені підписом відповідної посадової особи, що скріплений печаткою: довідка-рахунок за формою згідно з додатком 1, видана суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери; договори та угоди, укладені на товарних біржах на зареєстрованих у Департаменті Державтоінспекції бланках, інші засвідчені в установленому порядку документи, що встановлюють право власності на транспортні засоби; копія рішення суду, засвідчена в установленому порядку, із зазначенням юридичних чи фізичних осіб, які визнаються власниками транспортних засобів, марки, моделі, року випуску таких засобів, а також ідентифікаційних номерів їх складових частин; довідка органу соціального захисту населення або управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що виділили автомобіль або мотоколяску; акт приймання-передачі транспортних засобів за формою згідно з додатком 6, виданий підприємством-виробником або підприємством, яке переобладнало чи встановило на транспортний засіб спеціальний пристрій згідно із свідоцтвом про погодження конструкції транспортного засобу щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, із зазначенням ідентифікаційних номерів такого транспортного засобу та конкретного одержувача; вантажна митна декларація або видане митним органом посвідчення про реєстрацію в підрозділах Державтоінспекції транспортних засобів чи їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери; договір фінансового лізингу.

Для державної реєстрації транспортних засобів, що перебували в експлуатації і зняті з обліку в підрозділах Державтоінспекції, крім зазначених у цьому пункті документів, що підтверджують правомірність їх придбання, подається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) та копія реєстраційної картки, що додається до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу на пластиковій основі, з відміткою підрозділу Державтоінспекції про зняття транспортного засобу з обліку. Перед відчуженням, передачею зазначені транспортні засоби повинні бути зняті з обліку в підрозділах Державтоінспекції. Переобладнання (крім переобладнання для роботи на газових паливах), відчуження, передача права користування і (або) розпорядження придбаних транспортних засобів, не зареєстрованих у підрозділах Державтоінспеції, не допускається.

ВАЖЛИВО: Отже, продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт).

Між тим сутність та правова природа цивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.

Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Результат аналізу зазначених норм матеріального права свідчить про те, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.

Разом з тим, позов про визнання права власності є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності.

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочності власника.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).

Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.

Суд чітко вказує, що доводи касаційної скарги про те, що факт укладення договору купівлі-продажу спірного автомобіля підтверджено довіреністю, не заслуговують на увагу, оскільки видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.

Крім того, довіреність може бути видана (чит. продана) на кількох осіб..

ВИСНОВОК: Видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала, а факт сплати коштів за автомобіль та передача автомобіля позивачу без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття позивачем права власності на транспортний засіб.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 24 вересня 2018 року у справі № 681/1517/15-ц, провадження № 61-23209св18 (ЄДРСРУ № 76889478), від 25 квітня 2018 року у справі № 359/11498/15-ц, провадження № 61-2542св18 (ЄДРСРУ № 74064486) та від 07 березня 2018 року у справі № 536/378/15-ц, провадження № 61-772св18 (ЄДРСРУ № 72819449#).

Теги: купівля авто по довіреності, продажа автомобиля,  генеральна довіреність, автомобіль по довіреності, оформлення автомобіля, набуття право власності, судова практика, Адвокат Морозов

Звільнення від оподаткування ПДВ імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсною та скасування індивідуальної податкової консультації з питань звільнення від оподаткування ПДВ імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів.

23 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/2145/15-а, адміністративне провадження №К/9901/8226/18 (ЄДРСРУ № 78077437) досліджував питання щодо визнання недійсною та скасування індивідуальної податкової консультації з питань звільнення від оподаткування ПДВ імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, коди та найменування яких містяться у Переліках, затверджених постановою №15.

Суд встановив, що вважаючи індивідуальну податкову консультацію такою, що не відповідає нормам законодавства, позивач звернувся до суду із цим позовом.

За визначенням підпункту 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) податкова консультація - допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Відповідно до положень статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

(!!!) Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію. За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі.

Згідно з пунктами 52.4, 52.5 статті 52 ПК України консультації надаються контролюючими органами. Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.

Як визначено пунктом 53.3 статті 53 ПК України, платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій або електронній формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору.

ВАЖЛИВО: Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Отже платник податків має право звертатись до суду про оскарження акту ненормативного характеру - податкової консультації.

Так, відповідно до пункту 23 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України (в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» від 07 липня 2011 року №3609-VI) тимчасово до 01 січня 2014 року від оподаткування ПДВ звільняються операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів та деревини товарних позицій 4401, 4403, 4404 згідно з УКТ ЗЕД (крім брикетів та гранул товарної підкатегорії УКТ ЗЕД 4401 30 90 00).

Постановою Кабінету Міністрів України № 15, з урахуванням змін і доповнень, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 11 січня 2012 року № 9, затверджено переліки відходів та брухту чорних і кольорових металів, операції з постачання яких тимчасово, до 01 січня 2014 року, звільняються від обкладення ПДВ.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо ставок окремих податків» від 19 грудня 2013 року №713-VІІ, який набрав чинності 01 січня 2014 року, внесено зміни до пункту 23 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, згідно з якими пролонговано пільговий режим оподаткування ПДВ, запроваджений щодо операцій з постачання окремих груп товарів, до 01 січня 2015 року.

Постановою Кабінету Міністрів України №43, що набрала чинності 18 лютого 2014 року, внесено зміни до постанови №15, зокрема у назві та пункті 1 цієї постанови цифри і слово « 1 січня 2014» замінено цифрами і словом « 1 січня 2015».

Законом №71-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, внесено зміни до пункту 23 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України та продовжено розглядуваний пільговий режим оподаткування до 01 січня 2017 року.

У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України постановою від 25 березня 2015 року №136 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2011 року №15», яка набрала чинності 31 березня 2015 року, продовжив дію останньої до 01 січня 2017 року.

Таким чином упродовж спірного періоду (з 01 січня 2015 року по 30 березня 2015 року) були чинними норми ПК України, згідно з якими операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, звільнялись від оподаткування ПДВ. Інших переліків зазначених відходів та брухту чорних металів, ніж ті, що містяться у додатках 1 та 2 до постанови №15, Кабінет Міністрів України не затверджував. Натомість постановою №136 внесено зміни до постанови №15, згідно з якими, зокрема, термін звільнення таких операцій від обкладення ПДВ продовжувався до 01 січня 2017 року.

ВИСНОВОК: Отже операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, коди та найменування яких містяться у Переліках, затверджених постановою №15, у вказаний вище період звільнялись від оподаткування ПДВ.

Аналогічна правова позиція вже висловлювалась Верховним Судом України у постановах від 20 жовтня 2015 року (справа №21-2792а15) та від 11 квітня 2017 року (справа №21-1709а16), а також Верховним Судом у постанові від 21 серпня 2018 року (справа №804/13003/15) та від 14 листопада 2018 року (справа №804/8845/15).