Вивільнення працівників: попередження про наступне звільнення

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: строк попередження працівника про наступне звільнення не може бути  пізніше ніж за два місяці. 

Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17 вказує на строк попередження працівника при наступному звільненні.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5¹ КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49² КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Між тим згідно зі статтею 49-4 КЗпП та статтею 22 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” роботодавець не пізніше як за 3 місяці до намічуваних звільнень з причин економічного,  технологічного, структурного чи аналогічного характеру  або  у  зв’язку з ліквідацією, реорганізацією,  зміною форми власності підприємства,  установи,  організації повинен надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо заходів по звільненню працівників та провести з ними консультації, включаючи  інформацію  про  причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників,  яких це може стосуватися,  про терміни  проведення  звільнень,  а  також  провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням  чи  зведенню їх  кількості  до мінімуму або пом’якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

ВАЖЛИВО: Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49² КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Дана правова позиція також викладена в постановах Верховного Суду України від 01.04.15 р. №6-40цс15, від 01.07.15 р.  № 6-491цс15 та від 09.12.15 р. № 6-2123цс15.

Оскільки обов’язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49² КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Крім того, суд, розглядаючи справу про поновлення на роботі, має належним чином з’ясувати чи не користувався позивач переважним правом на залишення на роботі.

ВИСНОВОК: При запланованому вивільненні працівника роботодавець повинен попереджати останнього не пізніше ніж за два місяці і одночасно з попередженням запропонувати іншу роботу, а також врахувати переважне право працівника на залишення на роботі.

Таким чином звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Теги: вивільнення працівників, роботодавець, попередження, звільнення, переважне право працівника, переведення, робота, вакантні посади, трудовий договір, судова практика, Адвокат Морозов 

Боргова розписка & договір позики: судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова природа, зміст та обов’язкові умови боргових розписок та договорів позики. 

18.10.2017 р. в контексті справи №6-1662цс17 Верховний суд України досліджував питання неоднакового застосування норм матеріального права в частині  дослідження правової природи, змісту та обов’язкових умов боргових розписок та договорів позики.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені  родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження  укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного суду України від 24.02.2016 р. по справі № 6-50цс16.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

ВАЖЛИВО: За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом України 18.01.2017 р. у справі №6-2789цс16.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки.

Такий же висновок зробив Верховний суд України 18.09.2013 р. у справі  № 6-63цс13, від 11.11.2015 р. у справі № 6-1967цс15 та 12.04.2017 р. у справі  № 6-487цс17.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

ВИСНОВОК: Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Крім усього вищевикладеного, в договорі позики необхідно чітко прописати всі реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації / проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту і.т.д.).

Слід також пам'ятати, що необхідно чітко (з розшифровкою) прописувати предмет позики - якщо це грошова валюта, то вказати якої країни, наприклад долари США, Канади або Австралії, тому що чітко не охарактеризувавши предмет договору можна недоотримати суму боргу, а якщо це річ - вказати її характеристики, стан, грошову вартість (можна її сфотографувати).

P.s. Потрібно наголосити, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій (постанова ВСУ від 09.11.2016 р. у справі за № 6-1457цс16), а часткова сплата боргу в межах строку позовної давності, в свою чергу, веде до його переривання (постанова ВСУ від 01.11.2017 р. у справі за № 6-1611цс17).

P.s. Верховний суд України 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 в черговий раз вказав, що  досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.

Теги: боргова розписка, строк позовної давності, позика, займ, відсотки, індекс інфляції, боржник, повернення позики, договір, кошти, долар США, проценти, судова практика, Адвокат Морозов

Договір фінансового лізингу автомобіля: недійсність правочину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недійсність договору фінансового лізингу автомобіля в контексті захисту прав споживачів. 

22.11.2017 р. судова палата у цивільних правах Верховного Суду України в контексті справи №6-428цс17 досліджувала питання щодо неоднакового застосування норм матеріального права, а саме Закону України «Про захист прав споживачів».

Необхідно вказати, що суд врахував правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15, ЄДРСРУ 54513238) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16, ЄДРСРУ № 57787457) щодо несправедливості умов укладеного договору в рамках захисту прав споживачів.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

(!!!) Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнане недійсним або змінене, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

ВАЖЛИВО: Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, вони порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: 1) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); 2) встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2 – 4); 3) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); 4) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Аналогічна Правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі №6-330цс16 від 08.06.2016 р. (№ в ЄДРСРУ 58275279).

За змістом частини п’ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

ВАЖЛИВО: Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.

За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).

(!!!) Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, установлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Окрім цього, 18.01.2017 р. Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-648цс16 та усуваючи розбіжності щодо відповідності умовам діючого законодавства договорів фінансового лізингу автомобіля, висловив правову позицію, суть якої полягає в тому, що по-перше: 1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; по-друге: договір фінансового лізингу із споживачем повинен виключати несправедливими умови і не допускати істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу; по-третє: договір фінансового лізингу зі споживачем, мають право укладати лише фінансові установи і лише після отримання відповідної ліцензії, а за недотримання вищевказаних умов - договір фінансового лізингу є нікчемним або може бути визнаний судом недійсним. 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Оподаткування операцій з торгівлі цінними паперами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оподаткування операцій з торгівлі цінними паперами

15 березня 2016 року Вищий адміністративний суд України у справі № К/800/905/15 (ЄДРСРУ № 56646058) вказав, що статтею 153 Податкового кодексу України запроваджено порядок оподаткування операцій особливого виду, зокрема, пунктом 153.8 цього Кодексу встановлено правила оподаткування операцій з торгівлі цінними паперами, деривативами та іншими, ніж цінні папери, корпоративними правами.

Згідно положень абз. 4 п. 153.8 ст. 153 ПК України платник податку веде відокремлений облік фінансових результатів операцій з цінними паперами в розрізі окремих видів цінних паперів та інших, ніж цінні папери, корпоративних прав.

Абз. 2, 3 п. 153.8 зазначеного Кодексу для цілей ведення такого відокремленого обліку фінансових результатів зазначених операцій визначає терміни «доходи» та «витрати».

Відповідно до абз. 5 п. 153.8 цього Кодексу якщо протягом звітного періоду витрати на придбання кожного з окремих видів цінних паперів, та інших, ніж цінні папери, корпоративних прав, понесені (нараховані) платником податку, перевищують доходи, отримані (нараховані) від продажу (відчуження) цінних паперів або інших, ніж цінні папери, корпоративних прав цього ж виду протягом такого звітного періоду, від'ємний фінансовий результат переноситься на зменшення фінансових результатів від операцій з цінними паперами або іншими, ніж цінні папери, корпоративними правами цього ж виду наступних звітних періодів у порядку, визначеному статтею 150 цього розділу.

В свою чергу, стаття 150 ПК України визначає порядок урахування від'ємного значення об'єкта оподаткування в результатах наступних податкових періодів, зокрема п. 150.1 - порядок перенесення від'ємного значення об'єкта оподаткування, що не враховує витрат на придбання цінних паперів, а пункт 3 підрозділу 4 «Особливості справляння податку на прибуток підприємств» розділу ХХ «Перехідні положення» визначає умови застосування пункту 150.1 статті 150 Кодексу.

Пунктом 3 підрозділу 4 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України не передбачено застосування обмежень, встановлених статтею 150 ПК України, для від'ємного фінансового результату від операцій з торгівлі цінними паперами, оскільки вказаним підрозділом Податкового кодексу України визначено особливості справляння податку на прибуток підприємств та вказана норма стосується виключно від'ємного значення об'єкту оподаткування цим податком.

Відповідно до пп. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 ПК України об'єктом оподаткування податком на прибуток є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135 - 137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138 - 143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

(!!!) Таким чином, оскільки від'ємний фінансовий результат операцій з цінними паперами не є тотожним від'ємному значенню об'єкта оподаткування податком на прибуток, то застосування положень пункту 3 підрозділу 4 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України до обліку фінансових результатів операцій з торгівлі цінними паперами та іншими, ніж цінні папери, корпоративними правами є безпідставним.

ВИСНОВОК: 18 жовтня 2017 року колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в контексті справи № 21-2427а16 підтримала вищевказану позицію та зазначила, що пунктом 3 підрозділу 4 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК встановлено 25-відсоткове обмеження при відображенні від’ємного значення об’єкта оподаткування податку на прибуток, що має відмінну правову природу від юридичної сутності від’ємного фінансового результату платника від операцій з цінними паперами, а відтак зазначене правило не підлягає застосуванню при оцінці правомірності відображення платником збитку від операцій з цінними паперами, одержаного за попередні звітні періоди.

Строки звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обмеження процесуальних строків звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати. Судова практика. 

06.12.2017 р. Верховний суд України в контексті справи №6-331цс17 досліджував неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України в частині строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що за змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Більше того, правова позиція Верховного суду України у справі № 6-2912цс16 від 18.01.2017 р. передбачає, що відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Окремо необхідно вказати, що після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові ВСУ від 29.01.2014 року по справі № 6-144цс13 (№ в ЄДРСРУ 37007895).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 428/7002/14-ц (№ в ЄДРСРУ 63749527)).

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».

ВАЖЛИВО: Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

ВИСНОВОК: Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16.

І на останок, сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності (Постанова ВСУ від 03.07.2013 року по справі № 6-60цс133 (№ в ЄДРСРУ 32532907)).

Теги: заробітна плата заборгованість, задолженность по зароботной плате, стягнення заборгованості по заробітній платі в судовому порядку, невиплата заробітної плати при звільненні, трудові спори, розрахунок при звільненні, середній заробіток, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов     

Захист честі та репутації: фактична інформація чи оціночні судження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позови про захист честі, гідності та ділової репутації: проблеми розмежування між інформацією фактичного характеру й оціночними судженнями. Презумпція невинуватості.

29.11.2017 р. у справі № 6-639цс17 Верховний суд України досліджував питання щодо неоднакового застосування статті 62 Конституції України, статті 277 ЦК України та статті 30 Закону України «Про інформацію» у позовах про захист честі, гідності та ділової репутації в частині розмежування між інформацією фактичного характеру, яка має бути доведена й оціночними судженнями.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно зі статтею 10 Конвенції і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

У статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб – підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред’явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Згідно із частиною другою статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на  характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

(!!!) Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб’єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).

Згідно із частинами четвертою та сьомою статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Крім того, у разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації, а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі – Резолюція).

У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв’язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

ВАЖЛИВО: Проте, ухвалюючи рішення в справі про захист гідності, честі чи ділової репутації публічної особи, суд також повинен дотримуватись основоположних принципів права, зокрема презумпції невинуватості.

Так, згідно з частиною другою статті 6 Конвенції кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

У частинах першій та другій статті 62 Конституції України закріплено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

При цьому Європейський суд з прав людини зазначає, що презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального злочину, відображає думку про її вину до того, як вона буде доведена відповідно до закону. Достатньо мати навіть за відсутності будь-якого формального висновку певні підстави припускати, що суд або посадова особа вважає обвинуваченого винним. Питання про те, чи порушує заява посадової особи державного органу принцип презумпції невинуватості, слід визначати в контексті конкретних обставин, за яких оспорювану заяву було зроблено ( пункт 42 рішення від 21 вересня 2006 року в справі «Грабчук проти України» (заява № 8599/02); пункт 48 рішення від 12 січня 2012 року в справі «Довженко проти України» (заява № 36650/03)).

Окрім цього необхідно враховувати що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.» Наведено також визначення публічної особи, зроблено посилання на міжнародні документи, що регулюють дане питання (Декларація про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації від 12 лютого 2004 року, Комітет Міністрів Ради Європи; Резолюція 1165 (1998).

Прецедентна судова практика ЄСПЛ, зокрема у  рішенні від 21.02.2012 року у справі «Тушалп проти Туреччини», вказує що, навіть, припускаючи, що висловлювання заявника могли були визнані провокативними, грубими та агресивними, вони становили оціночні судження. При цьому, Європейський суд підкреслив, що використання, навіть, «вульгарних фраз» само по собі не є визначальним в оцінці агресивного висловлювання, адже це може слугувати просто «стилістичним цілям», оскільки «стиль є частиною комунікації як форми вираження та як такий захищений разом зі змістом вираження».

Більше того позиція ВССУ у справі №569/568/15-ц від 15.03.2017 року передбачає, що позов про захист честі, гідності та ділової репутації може бути не задоволений з огляду на те, що дії і твердження відповідача мали характер оціночних суджень і вчинялись стосовно публічної особи.

ВИСНОВОК: Отже, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з'ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

У законодавстві при цьому робиться чітке розмежування між інформацією фактичного характеру, яка має бути доведена й оціночними судженнями, які не підлягають доведенню і спростуванню.

Теги: захист честі, гідності, ділової репутації, інформація фактичного характеру, оціночні судження, докази, позов про захист ділової репутації, публічні особи, презумпція невинуватості, судова практика, Адвокат Морозов