Позика: форма договору, порядок передачі коштів, виплати процентів

Адвокат Морозов (судебная защита)

Судова практика Верховного суду України стосовно оформлення договору позики, порядку передачі грошей (предметів), виплати процентів та відповідальності боржників у разі неповернення (не своєчасного повернення) предмету позики. 

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені  родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року суд виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Аналогічна правова позиція підтверджена Постановою Верховного суду України від 24.02.2016 року по справі № 6-50цс16.

ВАЖЛИВО: За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки (правова позиція Верховного суду України від 12.04.2017 р. у справі № 6-487цс17)

Між тим статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2129цс16 підвів підсумок відповідальності боржника перед кредитором, в разі несвоєчасного повернення позики та конкретизував складові його боргу.

Так частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625  цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме:

1. суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання;

2. проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами (правова позиція Верховного суду України від 07 вересня 2016 р. у справі за № 6-1412цс16);

3. три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу.

Разом з цим, відповідно до правової позиції  Верховного суду України висловленій у постанові від 30 травня 2012 року  справа № 6-48цс12 в разі якщо спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною особою, ні суб’єктом підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється ст. ст. 1046–1048 ЦК України, а не вказаним вище Законом.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного потрібно наголосити, що при передачі грошових коштів в борг можна піти двома шляхами:

1) Укласти ПИСЬМОВИЙ договір позики, вказавши у ньому, що підставою для його підписання є факт передачі обумовлених коштів у позику;

2) Скласти розписку про виконання умов договору позики, в частині передачі позичальнику грошових коштів за договором позики на конкретно визначений термін.

Крім усього вищевикладеного, в договорі позики необхідно чітко прописати всі реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації / проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту і.т.д.).

Слід також пам'ятати, що необхідно чітко (з розшифровкою) прописувати предмет позики - якщо це грошова валюта, то вказати якої країни, наприклад долари США, Канади або Австралії, тому що чітко не охарактеризувавши предмет договору можна недоотримати суму боргу, а якщо це річ - вказати її характеристики, стан, грошову вартість (можна її сфотографувати).

В противному випадку, доведеться отримувати від боржника належні та допустимі докази, які можуть бути використані у суді: листи, розписки, e-mail повідомлення, висновки та/або витяги по кримінальному провадженню (належним чином оформлені) і.т.і.

P.s. висновок працівника правоохоронного органу, зроблений на підставі відповідних пояснень боржника і відібраних в рамках кримінального провадження про отримання грошей в борг, не завжди є належним та допустимим доказом у суді (постанова Верховного суду України від 08 червня 2016 р. у справі № 6-1103цс16)

Теги: позика, займ, форма договору, проценты по займу, відповідальність, неповернення позики, відсотки, пеня, боржник, кредитор, 3% річних, індекс інфляції, судова практика, Адвокат Морозов

Витребування майна у набувача в наслідок неправомірних дій міськради

Адвокат Морозов (судебная защита)

Витребування майна у добросовісного набувача в наслідок неправомірних дій міської ради направлених на відчуження майна територіальної громади не у спосіб передбачений діючим законодавством. 

15.03.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 3-1515гс16 зважувала на вагах правосуддя сталу судову практику Європейського суду з прав людини та наявну практику Верховного суду України.

Предметом провадження було з’ясування наявності волі та ділової мети територіальної громади міста при відчуженні майна у наслідок незаконності дій міської ради.

У справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) за аналогічним позовом Верховний Суд України погодився з висновком Вищого господарського суду України про задоволення позовних вимог про витребування майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК і зазначив, що незаконність дій міської ради при прийнятті рішення цієї  ради, на підставі якого було укладено договір купівлі-продажу, не є вираженням волі територіальної громади міста як власника спірного об’єкта нерухомості на вибуття майна із його володіння.

Між тим закон пов'язує можливість витребування майна від добросовісного набувача, однак зважаючи на положення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року та висновки рішень Європейського суду з прав людини щодо обов’язку державних органів запровадити внутрішні процедури для сприяння юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України»), щодо пропорційного втручання у право нового власника на мирне володіння своїм майном за наявності порушень з боку публічного органу і відсутності протиправної поведінки самого нового власника (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства»), щодо принципу «належного урядування», коли  потреба виправити минулу помилку державного органу не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» та інших).

ВАЖЛИВО: Суд зазначив, що власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК), та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати (частина третя статті 388 ЦК).

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК.

У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договором права відчужувати це майно.

(!!!) Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна –відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.

Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. 

Матеріал по темі: «Витребування майна, яке вибуло з володіння власника за рішенням суду» 

 Відповідно до приписів частини п’ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною п’ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є міськрада.

При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста як власник спірного об’єкта нерухомості делегує міськраді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

ВИСНОВОК: Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, здійснення міськрадою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16.

Стосовно судової практики  Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Стретч проти Сполученого Королівства», «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трго проти Хорватії», «Федоренко проти України», «Беєлер проти Італії», «Онер'їлдіз проти Туреччини» «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі», «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії», Верховний суд України чітко вказав, що висновки Європейського суду з прав людини не повинні бути для суду безумовно обов’язковими без урахування конкретних обставин справи.

Матеріал по темі: «Захист права власності: витребування майна у добросовісного набувача» 

Теги: право собственности, собственник имущества, правочин, перепродажа, перепродаж, истребование имущества, витребування майна, віндикаційний позов, право власності на підставі судового рішення, добросовісний набувач, судовий захист, Адвокат Морозов

Стягнення коштів з банку в період введеної тимчасової адміністрації

Адвокат Морозов (судебная защита)

Введення тимчасової адміністрації в банк унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

12.04.2017р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-350цс17 виходила з нижчевикладеного.

Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку –  це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

ВАЖЛИВО: Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації, а саме під час тимчасової адміністрації не здійснюється:  задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами.

Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.

ВИСНОВОК: якщо Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення банку з ринку, то це  унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду України від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270) та від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382) .

P.s. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16 нівелює можливість в період здійснення ліквідаційної процедури банку зарахування зустрічних однорідних вимог (взаємозалік кредит / депозит).

Більше того, Верховний суд України постановою від 06.04.2016 року по справі № 3-174гс16 (№ в ЄДРСРУ 57227008) вказав: поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492, не передбачено.

Отже, виходячи із сталої судової практики вбачається, що припинення зобов'язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог, тобто взаємозалік депозиту на кредит  (ч. 1 ст. 601 ЦКУ) в умовах, коли Національним Банком України у відповідний банк введено тимчасову адміністрацію, є неможливим.

  

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, гарантування, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення збанку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов

ДТП: відлік строків позовної давності при регресному зобов’язанні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення моменту початку (відлік строку) позовної давності для регресної вимоги страховика в правовідносинах зі страхувальником та третьою особою. 

Аналіз судової практики передбачає дві можливості відшкодування шкоди:

-       за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди;

-       за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування.

Так, 05.04.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2806цс16 виходила з нижчевикладеного.

Необхідно наголосити, що 21 грудня 2016 р. Верховний суд України у справі № 6-2267цс16 вже досліджував питання щодо моменту настання права зворотньої вимоги (регресу) до винної особи.

Зокрема суд зазначив, що системний аналіз дає підстави для наступного висновку:

1. Право регресної вимоги до винної особи має третя особа після виконання нею зобов’язання перед потерпілим;

2. Регрес застосовується після припиненні зобов’язання з відшкодування шкоди (Постанова ВСУ від 16.11.2016 року по справі № 761/6313/14-ц (№ в ЄДРСРУ 62948871), Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 206/837/15-ц (№ в ЄДРСРУ 63472621).

Право зворотньої вимоги виникає лише після того, як відбулася виплата, а наявність судового рішення, за яким з потенційного регресанта ухвалено стягнути на користь потерпілого певну суму, не вважається достатньою підставою для пред’явлення регресного позову.

(!!!) Такий позов може бути пред’явлений лише після виконання зазначеного рішення, оскільки до моменту виконання в іншої особи, яка відшкодовує шкоду, немає витрат, які підлягають відшкодуванню.

Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.

Верховний суд України 23.12.2015 р. розглядаючи справу № 6-2587цс15 (№ в ЄДРСРУ 54688954) вказав що страховик, який виплатив страхове відшкодування  має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.

ВАЖЛИВО: Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повно­му обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’я­зання зазвичай виступають потерпілий (кре­дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда­ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако­ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав­дану іншою особою, має право зворотної вимо­ги (регресу) до винної особи у розмірі випла­ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкоду­вання потерпілому шкоди, завданої іншою осо­бою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’я­зання припиняється його належним виконан­ням (стаття 599 ЦК України).

Первісне (основне) деліктне зобов’язання та зобов’язання, що виникло з регресної вимо­ги, не можуть виникати та існувати одночасно.

Спеціальний Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»  регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований  на  забезпечення  відшкодування шкоди,   заподіяної   життю,  здоров'ю  та  майну  потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.

За змістом цього Закону стра­хове відшкодування, яке за дого­вором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідаль­ності страховик виплатив третій особі, а не своєму страхувальнику, є одночасно й від­шкодуванням шкоди третій особі (потер­пілому) в деліктному зобов’язанні, оскіль­ки страховик у договірних правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності є одночасно боржником у цьому деліктному зобов’язанні.

ВИСНОВОК: Отже, з урахуванням зазначеного та з огляду на положення частини шостої статті 261 ЦК України моментом початку позовної давності для регресної вимоги страховика в правовідносинах буде день виконання основного зобов’язання і фактично день припинення цього зобов’язання належним виконанням – день проведення страховиком виплати страхового відшкодування третій особі (потерпілому в деліктному зобов’язанні).

Аналогічна  правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-2598цс15 (№ в ЄДРСРУ 56973845).

  

P.s. окремо необхідно вказати, що 26.10.2016 р. Верховний суд України у справі № 6954цс16 зробив правовий висновок, яким підтвердив правову позицію Верховного суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15 (№ в ЄДРСРУ 55159571) відносно абсолютності право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем: суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.

Теги: зворотня вимога, регрес, відшкодування шкоди, позовна давність, боржник, потерпілий, кредитор, делікт, майнова шкода, суброгація, регрес ний позов, судове рішення, Адвокат Морозов