Особливості повернення депозитів відкритих на окупованих територіях

Адвокат Морозов (судебная защита)

16 листопада 2016 року Верховний суд України вирішуючи справи № 6-1286цс16 та 6-1655цс16 зробив дуже цікаві правові висновки стосовно повернення депозитів (вкладів) з банківських установ (ПриватБанк) розташованих в Автономній Республіці Крим.

Так, відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

ВАЖЛИВО: За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі.

Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.

З огляду за такі висновки, суд касаційної інстанції та Верховний Суд України в судових рішеннях, постановлених за результатами розгляду судових справ, зазначали про необхідність перевірки судами нижчих інстанцій у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, доводів і доказів сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні.

ВАЖЛИВО: Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

Суд вказує, що висновки про застосування норм матеріального права можуть застосовуватися також і до подібних правовідносин, які виникли після втрати чинності Інструкцією про касові операції в банках України 2003 року, оскільки прийнята на її заміну Інструкція про ведення касових операцій банками в Україні 2011 року так само регулює питання щодо визначення обов’язкових ознак для документів, які підтверджують внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника.

Як зазначалось вище, предметом судового розгляду було стягнення з банку  суми вкладу (депозиту) та інших виплат, а в противагу цьому представник банківської установи стверджував, що банк має обґрунтовані сумніви як щодо самого факту укладення і дійсності договорів, так і щодо розмірів вкладів, належних до видачі.

ВАЖЛИВО: Суд вказав, що загальновідомим є факт окупації з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією частини території України, а саме  Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

З приводу цього банк зазначив, що останній втратив свої активи на цій території, не має доступу до свого майна, призначеного для діяльності банківської установи на території Автономної Республіки Крим, а також не має доступу до створених у відповідних відділеннях банку на цій території документів – договорів з клієнтами на паперових носіях, платіжних документів, документів каси тощо.

З огляду на це банк вказав, що у нього відсутня будь-яка інформація стосовно договорів, укладених позивачем в Автономній республіці Крим  чи платежів, здійснених за цими договорами.

Таким чином банк піддавав сумніву як факт укладення договорів, так і внесення позивачем грошових коштів як вкладів у заявлених сумах, справжність наданих квитанцій, дійсність підписів представника банку на договорах, дійсність проставлених на квитанціях штампів, а тому просив суд з огляду на положення статті 10 ЦПК України сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, зокрема призначити експертизу для перевірки наведених сумнівів.

Суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, цих заперечень не перевірив і в достатньому обсязі не виконав процесуального обов’язку зі сприяння відповідачу в усебічному і повному з’ясуванню обставин справи з огляду на їх особливість – необхідність доказування обставин і фактів, що мали місце на тій території України, яка на час розгляду спору судом окупована Російською Федерацією і не контролюється українською владою.

З урахуванням зазначеного Верховний суд зазначив, що факт укладання депозитного договору та внесення готівки позивачем судами  встановлено на підставі наданих позивачем копій документів, без їх перевірки на предмет належності та допустимості як доказів з огляду на обов’язкові реквізити, передбачені профільними нормативними актами Національного банку України для документів, що підтверджують приймання банком готівки.

Тобто, у судових рішеннях попередніх інстанцій не відображено результатів оцінки  наданих позивачем копій документів (стаття 212 ЦПК України), а отже неможливо встановити додержання письмової форми договорів банківського вкладу згідно з вимогами статті 1059 ЦК України та сум, які дійсно внесено в банк. 

Крім того, суд вказав, що відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України  від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами.

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93).

При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.

Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, Клієнт має цілком законні підстави звертатися з позовною заявою до Банківської установи стосовно компенсації за знецінення коштів внаслідок інфляції  (ст. 625 ЦК України).

Викладені обставини, стосовно стягнення інфляційних витрат, цілком узгоджуються із судовою практикою, зокрема Правовим висновком  зробленим Верховним судом України при розгляді справи № 6-352цс16 від 06 квітня 2016 року (№ в ЄДРСРУ 57035431).

Треба також пам’ятати, що 28 вересня 2016 року Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1699цс16 (№ в ЄДРСРУ 61784699) підтвердив правову позицію висловлену  у постанові Верховного суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16 (№ в ЄДРСРУ 57678639).

Суть її полягає в тому, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Окремо необхідно наголосити, що раніше Верховний суд України, який розглядаючи справу № 6-2861цс15 (№ в ЄДРСРУ 56309772) сформулював відповідну Правову позицію в Постанові від 02 березня 2016 року, якою відповів на питання відносно продовження нараховування процентів за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору.

Зокрема Верховний суд України зазначив наступне: «Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом».

Тобто в разі неналежного виконання договору банківського вкладу (депозиту), а саме за безпідставністю його неповернення та/або затримки в повернені, Банк повинен нараховувати та виплатити Клієнту проценти у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу, а Клієнт (вкладник), для найефективнішого вирішення цієї справи, користуючись своїми процесуальними правами за допомогою суду та/або адвоката,  повинен витребувати відповідні документи, які встановлюють розмір процентів за вкладом на вимогу у відповідної банківської установи.

P.s. І на останок – практика Європейського суду з прав людини:  «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди.

Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки.

Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом. (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)».

ВИСНОВКИ:

1. Верховний суд України вказав, що факт окупації з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією частини території України, а саме  Автономної Республіки Крим та м. Севастополя є загальновідомим;
2. У ПриватБанка відсутня будь-яка інформація стосовно договорів (кредитних, депозитних) укладених клієнтами в Автономній республіці Крим чи платежів, здійснених за цими договорами;
3. Банківській вклад (депозит), відкритий в Автономній Республіці Крим, можливо стягнути (читай – повернути) лише за умови дослідження в судовому засіданні оригіналів документів (договорів, чеків, квитанцій, ордерів, тощо) з «можливим» проведенням відповідних почеркознавчих експертиз на предмет їх відповідності.
4. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93);
5. Сума трьох процентів річних (ч. 1 ст. 625 ЦК України) повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Теги: Банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, повернення депозиту, невидача депозиту, обмеження, національний банк України, судебная практика, Верховний суд України, юрист, Адвокат Морозов

Верховний суд України: позовна давність у кредитно–фінансових спорах

Адвокат Морозов (судебная защита)

Позовна давність: початок відліку, обчислення, обізнаність, переривання та правова можливість стягнення заборгованості у кредитно – фінансових спорах в межах законодавчо відведеного процесуального строку.

Перед усім необхідно вказати, що 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736523) Верховний суд України висловився стосовно стягнення заборгованості, в тому числі пені та штрафів у кредитно – фінансових спорах, яке  можливе лише в межах строків позовної давності.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Разом з цим, положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину (!!!), тобто діє так званий принцип направленості щодо застосування строків позовної давності (Постанова ВСУ від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 (№ в ЄДРСРУ 55609690).

Відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 (№ в ЄДРСРУ 35667396) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу (Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 6-154цс15 (№ в ЄДРСРУ 51998200).

Тобто,  у зв’язку з порушенням  графіку платежів за  кредитним договором,  умови якого передбачають дострокове повернення споживачем коштів в разі прострочення зобов’язання,  термін повернення кредиту змінюється, і саме з цього моменту починається відлік строків позовної давності.

Так, 02.11.2016 року Верховний суд України у справі № 6-1174цс16 вказав, що у разі узгодження між сторонами кредитно – фінансових послуг зміни строку виконання основного зобов’язання (дострокового погашення кредитного договору у разі наявної заборгованості), то усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позивач повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати.

Необхідно пам’ятати, що згідно правовою позицією Верховного суду України від 09.11.2016 р. у справі № 6-1457цс16 перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. 

ВАЖЛИВО: До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не  свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така дія не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Окремо необхідно вказати на Постанову ВСУ від 09.11.2016 року по справі № 6-1457цс16, яка передбачає, що вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі  № 6-152цс14(№ в ЄДРСРУ 41384789).

Однак, Верховний суд України 16.11.2016 р. у справі за № 6-2469цс16 зробив дуже цікавий правовий висновок посилаючись на практику Європейського суду з прав людини.

Зокрема суд вказав, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

ВАЖЛИВО: Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою   у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Суд констатує, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

ВИСНОВОК: Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Однак цей принцип не новий… так вищевказаною Постановою Верховного суду України  від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15 (№ в ЄДРСРУ 55609690) передбачено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Таким чином, в кожному конкретному випадку підлягають застосуванню ті чи інші норми права, які разом з відповідною судовою практикою, дають можливість досягти відповідний результат на який розраховує споживач кредитно – фінансових (кредит, депозит, банківський рахунок, тощо) послуг та захиститися від необґрунтованих нападок з боку банківських установ.

Теги: кредит, депозит, позовна давність, обчислення, переривання строку, проценты, відсотки, пеня, штраф, кредитный договор, исковая давность, недействительная сделка, гривна, доллар США, ипотека, залог, суд, иски, защита, права потребителя, споживач, судебный сбор, юрист, Адвокат Морозов

Податкові спори: заперечення участі у діяльності контрагента

Адвокат Морозов (судебная защита)

Заперечення посадовою особою контрагента факту підписання первинних бухгалтерських документів та покази свідків в рамках кримінального провадження, як доказ фіктивності та безтоварності господарських операцій.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.11.2016 року по справі № 826/7459/13-а (№ в ЄДРСРУ 62797106) вкотре підтверджено правову позицію Верховного суду України виловлену у постановах від 5 березня 2012 року, 1, 2 грудня 2015 року, 22 березня,  22 вересня 2015 року, 12 квітня 2016 року та від 14 червня 2016 року (№№ 21-421а11, 21-1661а16, 21-3849а15, 21-170а16, 810/5645/14, 21-3270а15 № 21-1318а16 відповідно) стосовно того, що первинні документи, які стали підставою для формування Товариством податкового кредиту та витрат, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, видані контрагентом, діяльність якого мала ознаки фіктивного підприємництва, та підписані від імені особи, яка заперечила свою участь у його діяльності, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум до податкового кредиту та визначених пунктом 138.1 статті 138 ПК витрат є безпідставними.

Окрім цього, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України ще у 2015 році вказала, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку (Постанова ВСУ від 01.12.2015 року по справі № 21-3788а15).

Більше того, «факт того, що на момент розгляду справи щодо офіційних осіб контрагентів не було постановлено вироків, не може спростовувати достовірність їх пояснень відносно характеру укладених угод і фактичного здійснення за цими угодами операцій» (Постанова ВСУ від 03.11.2015 року по справі № 826/3477/13-а (№ в ЄДРСРУ 54004960).

Разом з тим, судова практика йде не зовсім проти платника податків, зокрема у своєму рішенні від 5 липня 2016 року по справі № 21-1793а16 Верховний суд України вказав, що сам факт заперечення директором контрагента своєї участі у діяльності товариства та у підписанні товариством від його імені первинних облікових та бухгалтерських документів, за умови, що  на час встановлення фактичних взаємовідносин сторін керівником цього товариства в Єдиному реєстрі підприємств і організацій України значився саме цей директор, не може бути, на думку суду, свідченням безтоварності спірних операцій, за умови скасування  щодо нього постанови про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною другою  статті 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво»).

Так. національне законодавство, а саме ч. 2 ст. 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10 (№ в ЄДРСРУ 14222198), відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

ВАЖЛИВО: згідно чинного законодавства, контрагент належним чином повинен бути зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що доводить достатній об'єм правоздатності останнього для укладення спірної угоди (Ухвала ВАСУ від 19.07.2016 р. у справі №  К/800/50811/15 (№ в ЄДРСРУ 59082021), а в силу приписів ч. 1 ст. 16 та ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відомості, які внесені до ЄДР вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Ч. 4 ст. 72 КАС України передбачає, що вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Листом ВАСУ від 14.11.2012 р. за № 2379/12/13-12 преюдицівність вищевказаної норми права конкретизовано:

1. Судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб».

2.    Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Таким чином, в такого роду спорах, посилання фіскального органу на протоколи допиту свідків у кримінальній справі,  де ще немає вироку по справі - не є належним доказом.

В підтвердження зазначеному у своїй ухвалі ВАСУ від 30 жовтня 2013 р. у справі №  К/9991/72665/12 вказав: «...протоколи допиту свідків не є допустимими доказами в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а тому дана обставина судами обґрунтовано не взята до уваги як доказ порушення позивачем податкового законодавства.

Більше того, ВАСУ йде далі і в рішенні від 26.08.2015 р. по справі № К/800/60969/14 (№ в ЄДРСРУ 49164230) вказує наступне: «Обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду».

Зокрема Верховний суд  України вказує наступне: «При розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати» (Постанова ВСУ від 04.10.2016 року по справі № 810/7161/14 (№ в ЄДРСРУ 62126197), Постанова ВСУ від 26.04.2016 року по справі № 2а-4201/11/2670 (№ в ЄДРСРУ 58408742).

Вищий адміністративний суд України зазначає, що результати оперативно-розшукових заходів в рамках кримінальної справи є не доказами, а лише відомостями про джерело тих фактів, які можуть стати доказами у податковому спорі після їх закріплення належним процесуальним шляхом. А відтак, отримана у ході досудового слідства про кримінальній справі інформація, на яку посилається податковий орган, на обґрунтування своїх доводів про недобросовісність учасників спірних правочинів, не може слугувати належним підтвердженням фактів, зафіксованих в акті перевірки (Ухвала ВАСУ від 27.07.2015 року по справі № 821/2809/13-а (№ в ЄДРСРУ 47869989).

«…судами попередніх інстанцій правомірно не прийняті до уваги (посилання відповідача на вирок суду по кримінальній справі), оскільки обставини щодо діяння фізичних осіб, встановлені вироком суду по кримінальній справі відносно цих фізичних осіб, не можна вважати обов'язковими при оцінці адміністративним судом правомірності дій юридичної особи-контрагента, якщо йдеться про відповідальність за порушення податкового законодавства цією юридичною особою» (Ухвала ВАСУ від 04.08.2015 року по справі № 804/14600/13-а (№ в ЄДРСРУ 48189246).

Закінчити матеріал хочеться стандартною фразою Верховного суду України у такого роду відносинах: «Аналіз викладених у вищезгаданих судових рішеннях висновків суду касаційної інстанції та Верховного Суду України свідчить про те, що кожен із них ґрунтується на конкретних фактичних обставинах справи, які залежно від їх повноти, характеру, об'єктивності, юридичного значення в одному випадку були визнані як такі, що підтверджують ненадання податковим органом належних доказів вчинення позивачем дій, спрямованих на необґрунтоване одержання податкової вигоди, а в інших - як такі, що доводять факт порушення податкового законодавства».

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, первинні документи, судебная практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи, податкові органи, Адвокат Морозов, юридическая консультация, судебная защита

Обов’язок сплати земельного податку з власників нежитлових приміщень

Адвокат Морозов (судебная защита)

Законність нарахування податковим органом «земельного податку з фізичних осіб» на власників нежитлових приміщень, які здійснюють свою діяльність за організаційно – правовою формою юридичної особи або іншого суб’єкта господарювання.

Предметом судового розгляду Вищим адміністративним судом України була справа щодо оскарження суми податкового зобов'язання за платежем: «земельний податок з фізичних осіб» нарахований  суб’єкту господарювання на підставі володіння останнім  нежитловими приміщеннями, які розташовані на відповідній земельній ділянці.

Скасовуючи рішення судів першої та другої інстанцій ВАСУ вказав, що не можна погодитися з висновками судів попередніх інстанцій, які вказували що Скаржнику  право володіння землею, на якій розташовані такі нежитлові приміщення,  ніколи не надавалось виходячи з нижчевказаного. 

За визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів; землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Підпунктами 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України  об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

ВАЖЛИВО: Відповідно до абзацу 1 пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За приписами пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України, у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 статті 287 Податкового кодексу України) власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України  встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти.

До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України  право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. У статті 126 Земельного кодексу України визначено перелік документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

За статтею 378 Цивільного кодексу України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

ВАЖЛИВО: Зокрема, в розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Разом з тим  спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 1 частини 1 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності.

Тобто, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку, а надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване (Постанова ВАСУ від 02.11.2016 р. у справі №  К/800/37263/13, №  в ЄДРСРУ 62561231).

Більше того, у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати земельного податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права (Постанова ВАСУ від 02.11.2016 р. у справі №  К/800/8344/14, №  в ЄДРСРУ 62561179).

Необхідно вказати, що 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену позицію (постанова ВСУ від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573) та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором («Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»).

Між тим треба розуміти, що ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати,  що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти нерухомості (Правова позиція закріплена у Постанові Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2099цс16 (№ в ЄДРСРУ 62058413).

Отже, підсумовуючи зазначене вбачається, що усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 287 ПК,  Верховний Суд України дійшов висновку про те, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов'язок зі сплати земельного податку виникає у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (постанова ВСУ від 7 липня 2015 року  № 21-775а15).

Теги: земельний податок з фізичних осіб, налог на землю,  податок на нерухомість, перехід право власності на земельну ділянку, земельний податок з власників нежитлових приміщень, оренда, кадастровий номер, користувач земельної ділянки, несплата земельного податку, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов