Юрисдикційна підсудність справ за участю Фонду гарантування вкладів

Адвокат Морозов (судебная защита)

Практичне застосування адміністративними судами Постанови Верховного суду України щодо виключної (господарської) підсудності судових справ за участю ФГВФС.

  

З першу необхідно вказати, що кредиторами банку є як юридичні, так і  фізичні особи, які мають документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань.

У випадку прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію неплатоспроможного банку, про що Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (надалі – «Фонд») повідомляє шляхом розміщення на сайті Фонду та опублікування в газеті «Голос України» або «Урядовий кур’єр» відповідного оголошення, вкладники, вклади яких не гарантуються Фондом, вклади яких перевищують 200 тисяч гривень, та інші кредитори неплатоспроможного банку мають право протягом 30 днів з дня опублікування Фондом зазначеного оголошення пред’явити свої кредиторські вимоги.

Кредиторські вимоги заявляються шляхом направлення письмової заяви із наданням копій відповідних документів до Фонду або уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів, за адресою вказаною в оголошенні.

Протягом 90 днів з дня опублікування відомостей про ліквідацію банку Фонд визначає суми заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення; відхиляє вимоги в разі їх не підтвердження фактичними даними, що містяться у розпорядженні Фонду, та, у разі потреби, заявляє в установленому законодавством порядку заперечення за заявленими до банку вимогами кредиторів;  складає реєстр акцептованих вимог кредиторів відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами.

Акце́пт (лат. acceptus — прийнятий) — згода на оплату або гарантування оплати документів.

ВАЖЛИВО: Вимоги, які не були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню не підлягають і вважаються погашеними.

Також вважаються погашеними вимоги, якщо майна банку недостатньо для їх задоволення.

Таким чином Фонд наділений правом відхиляти вимоги кредиторів в разі їх не підтвердження фактичними даними та не включати їх до реєстру грошових вимог кредиторів.

В цьому випадку, єдиним дієвим механізмом захисту порушених та / або оспорюваних прав кредитора є звернення до суду.

Однак після 16 лютого 2016 р. дуже гостро постає питання щодо юрисдикційної підсудності такого виду спору.

Так, в своїй Постанові Верховний суд України у складі Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України по справі № 826/2043/15 (провадження № 21-4846а15) зробили висновок: «Частиною третьою статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»            передбачено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

У свою чергу, статтею 1 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків.

У пункті шостому статті 2 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» зазначено, що ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Виходячи із системного аналізу вказаних норм законодавства та враховуючи положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів».

Отже, дві колегії найвищої судової ланки України висловилися, що ВСІ судові спори на стадії банкрутства Банка повинні розглядатися в межах господарського судопровадження і лише відповідним господарським судом.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеній у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Але аналізуючи реєстр судових рішень вбачаються «протиріччя»…, наприклад Ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 р. справа № 815/1999/16 та Київського апеляційного адміністративного суду від 13.07.2016 р. справа № 810/5747/15 скасовані ухвали суду першої інстанції, якими закрито провадження у справі про включення до реєстру вкладників, на підставі саме Постанови ВСУ від 16 лютого 2016 р. по справі  № 826/2043/15 та передані справи на новий розгляд.

В даних справах спір стосується оскарження фізичною особою, яка є вкладником, дій уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення до переліку владників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом.

Такі спірні правовідносини регулюються розділом V "Гарантії Фонду та відшкодування за вкладами" Закону № 4452-VI.

Згідно з ч. 1 статті 26 зазначеного Закону Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку.

Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

За правилами частин першої-третьої статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Суди апеляційної інстанції  також звернули увагу на те,  що спір про включення до реєстру вкладників, який має місце у даних справах не стосується процедури ліквідації банку, правовідносини, що виникли у даній справі є відмінними від тих, які мають місце у справі, за якою Верховний Суд України прийняв згадане рішення, а тому посилання на нього суду першої інстанції є необґрунтованим.

Так, розглядаючи вимоги, що стосуються включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, які мали місце у згаданій справі, яку розглянув Верховний Суд України, суд має встановити наявність відповідного боргу банку перед позивачем як підстави для включення відповідної суми до певної черги реєстру акцептованих вимог кредиторів.

 Тобто фактично підлягає перевірці правомірність майнових вимог особи до суб'єкта господарювання - банку, що не характерно для адміністративного суду. Подальше відшкодування цих коштів відбуватиметься за рахунок реалізації майна банку-боржника.

 З огляду на це, у даному випадку, уповноважена особа Фонду виступає як ліквідатор банку, особа, яка діє від імені банку, а тому такий спір, дійсно, не підсудний адміністративному суду.

Однак, у справі де мають місце інші відносини, які саме стосуються включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом і у даному випадку уповноважена особа Фонду, формуючи відповідний реєстр та передаючи його до Фонду, виконує процедурні, публічні функції держави, що стосуються гарантованої державою суми банківського вкладу, яка відшкодовуватиметься незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна) за рахунок наявних у державного органу - Фонду коштів. У даному випадку у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

За таких обставин, даний спір щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК:

1.      Адміністративна юрисдикція та підсудність:

а) спори щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу саме Фондом;

б) майнові вимоги фізичних осіб не до банку-боржника, що ліквідується, а до Держави в особі Фонду.

2.      Господарська юрисдикція та підсудність:

а) спори щодо включення до певної черги реєстру акцептованих (визнаних) або перевірка майнових вимог кредиторів;

б) майнові вимоги не до Держави, в особі Фонду, а саме до банку  і за рахунок реалізації майна останнього.

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, акцепт,  вклад, требования, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Доцільність в зупиненні судових справ з Фондом гарантування вкладів

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи потрібно зупиняти судові провадження з Фондом гарантування вкладів до моменту визначеності конституційності Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»?

  

Порядок ліквідації банків визначається Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»  та  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» .

Процедура ліквідації банку здійснюється Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (далі – «Фонд») після прийняття рішення Національним банком України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, крім випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.

Під час судових слухань обґрунтування будь-якої правової позиції вкладника банку щодо протиправності дій Уповноваженої особи Фонду та зобов'язання останньої вчинити певні дії, засноване переважно на положеннях Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі – «Закон»).

При цьому, стверджуючи про правомірність своїх дій, Відповідач - Фонд посилається на приписи цього ж Закону.

Однак, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 02.04.2015 року у справі № 826/9693/13-а прийнято рішення про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності Закону України від 23.02.2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

В свою чергу, постановою Пленуму Верховного Суду України від 03.07.2015 року № 13 оформлено рішення Верховного Суду України про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п'ятої статті 41 Конституції України.

Станом на 20.07.2016 р. на офіційному сайті Конституційного суду України у розділі «На розгляді у Конституційному суді України» за № 21 йде звернення Верховного Суду України «Щодо відповідності (конституційності) Закону України „Про систему гарантування вкладів фізичних осіб“ положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п’ятої статті 41 Конституції України».

Поточний результат: ухвалою колегії суддів КСУ відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі; ухвалою КСУ відкрито конституційне провадження у справі; справа розглядається Судом з 26.04.2016 р.

Зі змісту процесуального законодавства України вбачається, що право на звернення до Верховного Суду України в суду з'являється у випадку виникнення сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Тобто, факт звернення Вищого адміністративного суду України до Верховного Суду України, а останнім до Конституційного Суду України свідчить про наявність сумніву у суду щодо відповідності закону Конституції України.

Конституційний Суд України в пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини рішення від 29.06.2010 року №17-рп/2010 зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями.

Відповідно до ч. 2 ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині.

Частиною 2 ст. 152 Конституції України закріплено, що закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду України такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення.

При цьому згідно ч. 3 ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними.

Приписи статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначають, що рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Положеннями ч.ч. 2, 3 ст. 70 вказаного Закону передбачено, що у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку.

Конституційний Суд України має право зажадати від органів, зазначених у цій статті, письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України.

Частиною 6 пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14.12.2000 року у справі №1-31/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) передбачено, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Системний аналіз наведених норм в контексті зазначених положень рішень Конституційного Суду України свідчить про те, що у випадку визнання неконституційним Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в цілому або окремих його норм, останні втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення. Проте, як було зазначено вище, Конституційний Суд вправі визначити у своєму рішенні, порядок і строки його виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.

У випадку визнання неконституційними певних норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо відповідності їх Основному Закону може призвести до порушення його логіки і структури, спричинити виникнення прогалин у ньому. У зв'язку із цим, може виникнути необхідність вжиття додаткових заходів щодо забезпечення виконання прийнятого рішення. Додаткові заходи, у свою чергу, можуть стосуватися внесення змін до чинного Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 року у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Виходячи із зазначеного, за результатами розгляду конституційного подання щодо Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, в залежності від рішення Конституційного Суду може змінитися.

Вказане вище свідчить про істотність результатів розгляду судом конституційної юрисдикції подання Верховного Суду України для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справах, щодо суспільних відносин в рамках Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Отже, в переважній більшості суди задовільнять клопотання Уповноваженої особи Фонди та зупиняють провадження у судовій справі…

ІНШЕ ПИТАННЯ: ЧИ ПІЙДЕ ЦЕ НА КОРИСТЬ ВКЛАДНИКА, ЯКИЙ ЗАХИЩАЄ СВОЇ ІНВЕСТИЦІЇ?

Щодо конституційності Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Підставою для такого звернення Вищий адміністративний суд України визначив, зокрема, те, що попри встановлену Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мету - захист прав і законних інтересів вкладників банку, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України (стаття 2 Закону), його практичне застосування до неплатоспроможних банків ставить вкладників банку в нерівні умови при відшкодуванні депозитних коштів, допускає застосування різних підходів в зобов'язальних відносинах з кредиторами та позичальниками банку.

Правове обґрунтування звернення.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону N 4452-VI передбачено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Статтею 29 Закону N 4452-VI встановлено, що Фонд набуває право кредитора банку на всю суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до цього Закону на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а також на суму нарахованого, але не сплаченого регулярного збору до Фонду.

Згідно з абзацом другим статті 52 Закону N 4452-VI вимоги, не задоволені за недостатністю майна банку, вважаються погашеними.

Пунктом 7 статті 52 Закону N 4452-VI передбачено, що майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається Фонду.

Таким чином, Законом N 4452-VI створені умови для позбавлення конституційного права громадян України володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, що суперечить статті 41 Конституції України.

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, вклад, требования, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Орендна плата за землю не може бути нижчою аніж встановлено Законом

Адвокат Морозов (судебная защита)

Якщо розмір орендної плати за землю встановлений нижче законодавчо встановленої  межі, орендарю належить сплачувати орендну плату в розмірі, встановленому законодавством, а не договором.

Про зазначене йде мова в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02.06.2016 р. у справі № К/800/34406/15.

Суд вказав, що відповідно до п. 41.1. ст. 41 Податкового кодексу України контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи.

Згідно до п. 75.1 ст. 75 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до ст. 271 Податкового кодексу України базою оподаткування податком з плати за землю є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Згідно до ст. 277 Податкового кодексу України ставка податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, встановлюється у розмірі не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.

ВАЖЛИВО: відповідно до п.п. 286.1-286.4 ст. 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у сфері будівництва, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов'язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а надалі така довідка подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.

Платник плати за землю має право подавати щомісяця звітну податкову декларацію, що звільняє його від обов'язку подання податкової декларації не пізніше 20 лютого поточного року, протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

За нововідведені земельні ділянки або за новоукладеними договорами оренди землі платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

У разі зміни протягом року об'єкта та/або бази оподаткування платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися такі зміни.

Згідно до п.п. 288.1-288.5 ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.

Форма надання інформації затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державно податкової політики.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правова позиція Верховного Суду України щодо розгляду аналогічних справ викладена в постанові від 02.12.2014 р. та полягає в наступному: «законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним в договорі.».

Таким чином, суд прийшов до висновку, що оскільки умови договорів не можуть суперечити вимогам чинного законодавства, незважаючи на наявність змін в укладених договорах оренди, орендарю належить сплачувати орендну плату в розмірі, встановленому законодавством. При цьому, законодавством встановлена гранична межа річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним в договорі.

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Більше того, «…законодавча зміна граничного розміру плати за землю є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору» (ВСУ від 23.05.2011 р. справа № 7/105-10 (30/234-09)

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, ДФС, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

ДФС не зможе безпідставно тиснути на бізнес

До податкової міліції будуть передаватись матеріали податкових перевірок тільки після остаточного закінчення всіх адміністративних та судових процедур оскарження. Тобто кримінальні справи будут порушуватися при наявності реальних доказів вчинення кримінальних злочинів. 

Це означає, що ДФС не зможе упереджено та безпідставно тиснути на бізнес, якщо немає підтвердження складу злочину. Якщо підприємець не погоджується з рішенням ДФС стосовно своїх зобов’язань і подає оскарження до суду, то кримінальне провадження буде розпочато лише тоді, коли слідчий знайде реальні докази злочину.

http://www.minfin.gov.ua/news/view/minfin-ta-dfs-operatyvno-vyrishyly-odnu-z-kliuchovykh-problem-biznesu?category=organi-v-kompetencii-mfu&subcategory=derzhavna-fiskalna-sluzhba-ukraini-organi

Банкрутство – не варіант: захист іпотечного майна

Адвокат Морозов (судебная защита)

Девіз Володимира Кличка: «Поразка – не варіант!», так ось, при захисті та/або виведені  іпотечного майна з-під застави кредитора, банкрутство та ліквідація підприємства – не варіант, наголос Верховного суду України (!!!), але так чи насправді?

На жаль в нашій країні банківське лоббі зробило свою справу… у своєму матеріалі «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи» я зазначав, що, нажаль, рішення ВСУ це сукупність протирічь та невідповідностей не тільки Закону, а й своїй же судовій практиці, хоча ВСУ, як найвища ланка судової системи України,  покликаний забезпечити її єдність.

Приймаючи рішення у судовій справі Верховний суд України діє по «виборчому принципу» або (це лише моє припущення) на підставі недостатніх  доказів, які надали сторони та якими обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення.

У зазначеному вище матеріалі вказувалось,  що Правові позиції Верховного суду України висловлені в Постановах від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 та  від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13: «припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється» , суттєво протирічать Правовій позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: « сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішень Верховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справах при вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленій саме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки» (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року справа № 3-584гс16).

Однак, відповідно до частини 2 ст.4-1 ГПК України  та ч. 1 ст. 9 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей цього Закону.

Отже, спеціальні норми  Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет відносно загальних норм ГПК України у справах про банкрутство.

За приписами ч. 4 ст.10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – «Закон»), суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов’язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

ВАЖЛИВО: справи у вказаних вище спорах  належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Якщо поточні кредитори мають майнові претензії до боржника, то вказані справи розглядаються в межах позовного провадження, АЛЕ В РАМКАХ ПРОЦЕДУРИ БАНКРУТСТВА, тобто тим судом в якому провадженні перебуває справа про банкрутство.

Ч. 1 ст. 20 Закону передбачає, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора;

Ч. 1 ст. 23 Закону вказує, що конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство;

П. 4. ч. 8 ст. 23 Закону встановлює, що поточні кредитори з вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, можуть пред’явити такі вимоги… які вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до п. 2 ч. 1 Закону, банкрутство - визнання господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Тобто дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як спеціального у цих відносинах, покликана об’єднати  всі майнові та немайнові вимоги кредиторів в рамках однієї процедури і відносно конкретного боржника.

Тепер звернемося до аргументації Верховного суду України стосовно неможливості припинення договору іпотеки навіть при ліквідації боржника: «Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих на себе зобов'язань з погашення боргу».

Так як судове рішення у справі повинно бути гранично повним то вбачається, що кредитор - іпотекодержатель (до моменту порушення справи про банкрутство відносно боржника – іпотекодавця) звернувся до суду, АЛЕ РІШЕННЯ У СПРАВІ ЩЕ НЕ МАЄ, тому не можна вважати такого іпотекодержателя (кредитора) з безспірними вимогами, адже згідно п. 2. ч. 3 ст. 10 Закону безспірними вимогами кредиторів визнаються - грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження.

Отже, іпотекодержатель (банк або інший кредитор) є забезпеченим кредитором, тобто вимоги якого забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя) (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону).

В свою чергу ч. 15 ст. 16 Закону встановлює, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство пред’явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство.

Окремо необхідно вказати, якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінчення тридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову (ч. 3 ст.17 Закону).

Більше того, задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, допускається лише в межах провадження у справі про банкрутство (п. 2. ч. 6 ст. 19 Закону).

П. 2. ч. 2 ст. 23 Закону передбачає, що забезпечені кредитори зобов’язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

Майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує (ч. 4 ст. 42 Закону).

І на останнє, згідно п. 9 ст. 45 Закону погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Отже, з урахуванням всього вищевказаного, вбачається наступне:

1.    Іпотека, як похідне або акцесорне зобов’язання, припиняє своє існування у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди);  з інших підстав, передбачених Законом (ст. 17 Закону України «Про іпотеку»);

2.    Задоволення вимог забезпечених кредиторів повинно відбуватися виключно в межах провадження у справі про банкрутство.

3.   Суд, який розглядає справу боржника і кредитора, поза межами справи по банкрутство,  не може задовольнити вимоги останнього оскільки діє мораторій, а на підставі ст. 17 Закону, через 30 днів після порушення провадження у справі про банкрутство,  зовсім закриває це провадження.

Тоді виникає питання на яке так і  не надав відповідь Верховний суд України, а саме: як може задовольнити свої вимоги іпотекодержатель, якщо судитися вже немає з ким (боржник ліквідований – справа закрита), а задоволення його вимог, як забезпечувального кредитора, повинно відбуватися лише в межах провадження у справі про банкрутство, яке закрито судом у зв’язку з ліквідацією боржника?

Отже, на мій погляд, все ж таки правильними є позиції Верховного суду України, які передбачають, що іпотека припиняється в наслідок припинення основного зобов’язання або ліквідації боржника.

Таким чином, під час розгляду подібних справ не потрібно  забувати  про  ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів, однак і сам боржник повинен провести всі необхідні дії та надати відповідні докази відносно припинення іпотечного зобов’язання.

Теги: обеспечительные обязательства, акцессорные, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Припинення іпотечних зобов’язань шляхом реконструкції предмету іпотеки

Адвокат Морозов (судебная защита)

Припинення іпотечних зобов’язань шляхом реконструкції предмету іпотеки: перебудування, добудування та  новоутворення нерухомості.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України, однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори та інші правочини.

За приписами частини 1 статті 575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст.3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення та реєстації.

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.

В свою чергу відповідно до  ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Таким чином, з аналізу вищевказаної норми випливає, що іпотека на майно без реєстрації права власності на нього неможлива.

Згідно з частинами 1, 4 статті 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

Однак за приписами частини 3 статті 5 Закону України "Про іпотеку" частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом.

В свою чергу, іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Відповідно до п. 1.2. Наказу Міністерства з питань житлово – комунального господарства України від 18.06.2007  N 55 «Про затвердження Інструкції  щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна» (надалі – «Інструкція») поділ  та  виділ частки в натурі здійснюється відповідно до законодавства з наданням  Висновку  щодо  технічної  можливості поділу  об'єкта  нерухомого  майна   або Висновку щодо технічної можливості виділу в натурі частки з  об'єкта  нерухомого майна.

Згідно п. 2.2. Інструкції поділ на самостійні об'єкти нерухомого майна провадиться відповідно до законодавства з наданням  кожному  об'єкту  поштової адреси.

Не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані,  переплановані) об'єкти нерухомого майна (п. 2.3. Інструкції).

Разом з тим, за положеннями статті 9 Закону України «Про іпотеку», при користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу).

Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя відчужувати предмет іпотеки.

А за вимогами статті 10 Закону України «Про іпотеку», якщо інше не встановлено законом чи іпотечним договором, іпотекодавець зобов'язаний вживати за власний кошт всі необхідні заходи для належного збереження предмета іпотеки, включаючи своєчасне проведення поточного ремонту, відновлення незначних пошкоджень, раціональну експлуатацію та захист предмета іпотеки від незаконних посягань та вимог інших осіб.

Іпотекодавець повинен своєчасно повідомляти іпотекодержателя про будь-яку загрозу знищення, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета іпотеки, а також про будь-які обставини, що можуть негативно вплинути на права іпотекодержателя за іпотечним договором.

Згідно з ч. 2 ст. 590 ЦК України, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк якщо інше не передбачено договором або законом.

В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателю на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Разом із тим ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі: 1) рішення суду, 2) виконавчого напису нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (тобто шляхом позасудового врегулювання). При цьому правовою підставою для передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання є договір про задоволення вимог іпотекодержателя (або застереження в іпотечному договорі).

Таким чином в разі встановлення такого способу звернення стягнення у договорі іпотекодержатель на підставі ч.2 ст.16 ЦК України має право вимагати застосування його судом.

Отже, враховуючи вищевикладене, судова практика налічує безліч судових рішень щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем.

Однак, захищаючи свої інтереси іпотекодавці шукають шляхи виведення іпотечного майна із застави іпотекодержателя, одним з них є знищення (втрата) переданої в іпотеку будівлі (споруди) шляхом перебудування, добудування, новоутворення, реконструкції предмету іпотеки  на підставі ст. 17 Закону України «Про іпотеку».

Наслідком такої «реконструкції» предмету іпотеки, навіть у разі визнання права власності за Іпотекодержателем,  може бути неможливість або дуже серйозне ускладнення щодо реалізації такого об’єкту нерухомості, а в подальшому реєстрації право власності за покупцем без отримання додаткових судових рішень.

Відносно судової практики, то необхідно вказати, що у своїх ухвалах від 24.04.2013р. по справі № 6-51828св12,  від 25.12.2013 р. по справі № 6-47128св13, від 08.10.2014 р. по справі № 6-19140св14 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ наголошує, що, незалежно від того, чи перейшло право власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи та чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв'язку перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки чи ні, іпотека є дійсною для нового власника майна та поширюється й на таку реконструкцію.

При цьому новоствореним об'єктом нерухомості може вважатись виключно такий, що був створений без прив'язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, неможливо визнати новоствореним нерухомим майном об'єкт нерухомого майна, що являє собою вже існуючий об'єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

Більше того, Верховний суд України розглядаючи справу № 61213цс16 від  6 липня 2016 року висловив наступну правову позицію з цього приводу: «Частиною 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі статтею 12 цього Закону в разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Спірна квартира не є новоствореним об’єктом нерухомого майна, оскільки створена з прив’язкою до вже існуючої заставленої нерухомості, з використанням її функціональних елементів, тому висновок судів про те, що спірна квартира не є іпотечним майном, а іншим об’єктом нерухомості, передчасний.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 23 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи».

Разом з цим, враховуючи все вищезазначене, існує декілька але…

Існуюча іпотека НЕ ПОШИРЮЄТЬСЯ на реконструйований об’єкт нерухомості за наступних умов:

1. Якщо перебудування, добудування, реконструкція об’єкту іпотеки було зроблене з отриманням відповідних дозволів контролюючих органів;

2. Об’єкт нерухомості виділений в натурі;

3. Реєстрація право власності на  нерухомість відбулась як на окремий та/або самостійний об’єкт (з присвоєнням окремої поштової адреси) .

P.s. В підтвердження вказаного, хочу акцентувати увагу на справі № 914/4006/13 розглянутої Господарським судом Львівської області 24.02.2016 (хоч і рішення поки не набрало законної сили, але робота юристів заслуговує на найвищу юридичну оцінку на мій суб’єктивний погляд).

Суд у цій справі встановив: «Необґрунтованим є також посилання позивача (банку) на законне набуття ним прав власності на четвертий та мансардний поверхи, а також сходові клітки в нежитловій будівлі, що розташована за адресою: … з огляду на наступне.

Відповідно до іпотечного договору №ХХХ від ХХХ. в іпотеку передано окремі нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: ХХХ.

 На кожне з них окремо видано реєстраційні посвідчення та витяги про реєстрацію права власності: побутові приміщення площею 508,35 кв.м. НРПВН3464641, нежитлові приміщення площею 322,3 кв.м. НРПВН 2055678; нежитлове приміщення площею 47,7 кв.м. НРПВН 15301717; нежитлові приміщення підвалу площею 258,9 кв.м., приміщення першого поверху площею 464,6 кв.м., загальною площею 723,5 кв.м. НРПВН 3464938; нежитлові приміщення площею 286,7 кв.м. НРПВВН 3465117.

На момент передачі вказаних приміщень в іпотеку банку, окремих приміщень четвертого та мансардного поверхів із сходовими клітками не існували, що виключає можливість передання їх банку в іпотеку.

Враховуючи виділення в натурі об’єкта нерухомості (четвертого, мансардного поверхів та сходові клітки в будівлі під літ.А-4 за адресою: ХХХ) як окремої цілої частини, реєстрацію права власності на об’єкт нерухомості як окремий об’єкт, іпотека, встановлена для ТзОВ ХХХ згідно іпотечного договору, на приміщення четвертого, мансардного поверхів та сходових кліток, не поширюється».

Теги: перебудування, добудування, реконструкція предмету іпотеки, припинення іпотеки, знищення об’єкту іпотеки, застава, забезпечення зобов’язань, кредитний договір, іпотека, визнання право власності, реєстрація, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи забезпечується Верховним судом України єдність судової практики у кредитно – іпотечних справах?

Для того щоб розібратися у судовій системі України і відповісти на питання: «Навіщо функціонує Верховний суд України?» необхідно звернутися до першоджерела.

Так, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Надалі, згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Одночасно з цим,  і згідно процесуального законодавства України, а саме статей 111-16 ГПК, ст. 355 ЦПК та 237 КАС України,  існують виключні  підстави  для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним судом України, зокрема у зв’язку із :

1) неоднаковим застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності;

3) встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

4) порушенням норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення вищими судами України незаконного судового рішення;

5) невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Таким чином, функція Верховного суду України – це забезпечення єдності судової практики згідно з вимогами діючого законодавства.

Оскільки тема статті визначена у межах кредитно – фінансових відносин суб’єктів господарювання та заставного (забезпечувального) майна - застави, іпотеки та поруки, то і у матеріалі будуть використанні лише ті рішення, які стосуються цих суспільно – правових відносин.

Але спочатку необхідно вказати, що частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За загальним правилом, яке випливає з призначення акцесорних (читай додаткових/похідних) зобов’язань, і порука, і іпотека припиняються із припиненням забезпеченого ними зобов’язання (ч. 1 ст. 559 ЦК, п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК).

В свою чергу Законом України «Про іпотеку» встановлено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди);  з інших підстав, передбачених Законом (стаття 17).

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 653 ЦК України якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішення суду про зміну або розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Правова позиція судді Верховного суду України висловлена Верховним Судом України в Постанові від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.:  « Згідно із ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Згідно із ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати.

Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає чинність договір поруки.

Висновок: Зі змісту зазначеної норми вбачається, що порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання, отже припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення поруки, тому що зобов’язання за кредитним договором припинилося».

2. Правова позиція Верховного суду України висловлена в Постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.: « Відповідно до                 ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов’язання, забезпеченого заставою.

Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Висновок: Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі ліквідації боржника – сторони основного зобов’язання - право застави, що забезпечувало його виконання, також є припиненим. При цьому, ураховуючи імперативний характер норми п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України, зазначення в договорі застави інших умов, за яких право застави у разі припинення основного зобов’язання залишається дійсним, слід вважати нікчемним.

Таким чином, виходячи з однорідної юридичної природи поруки та застави як засобів забезпечення виконання зобов’язань, а також того факту, що як порука, так і застава припиняються у разі припинення основного зобов’язання відповідно до  ч. 1 ст. 575,   п. 1 ч. 1 ст. 593,    ч. 1 ст. 609  ЦК  України,    ч. 1     ст. 17 Закону України "Про іпотеку", іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється.

Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним».

3. Правова позиція Верховного суду України висловлена в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.: «Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилось невиконаним.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.

Висновок: Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.».

З вищевикладеного вбачається неоднорідність судової практики найвищої судової інстанції, а отже необхідно вказати, що відповідно до статей 104 Цивільного кодексу України та 59 Господарського кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

П. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вказує, що  Банкрут - боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом.

В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

·         господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу за виключенням укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані, договорів оренди майна, яке тимчасово не використовується, на період до його продажу в процедурі ліквідації тощо;

·         строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що настав;

·         у банкрута не виникає жодних додаткових зобов’язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)), крім витрат, безпосередньо пов’язаних із здійсненням ліквідаційної процедури;

·         припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;

·         відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

·         продаж майна банкрута допускається в порядку, передбаченому цим Законом;

·         скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

·         вимоги за зобов’язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. Кредитори, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в ліквідаційній процедурі;

·         виконання зобов’язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбачених цим розділом.

Більше того, «Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (висновок Верховний суд України у постанові від 30 березня 2016 року по справі № 6-2684цс15).

Окремо необхідно наголосити, що внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців про державну реєстрацію припинення юридичної особи є останнім етапом ліквідаційного процесу.

Після здійснення всіх заходів ліквідаційного процесу юридична особа позбавляється статусу юридичної особи.

Отже, за логікою Верховного суду України, виходячи із останньої Правової позиції висловленій в Постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14, навіть коли вже не існує юридичної особи, а суд в рамках Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» забезпечив всі передбачені законом дії для виявлення кредиторів, «боржник» все одно відповідає по своїм зобов’язанням і ніколи не хвилює, що відповідно до ст. 38  Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» всі зобов’язання боржника вважаються виконаними,  а нові зобов’язання не виникають апріорі!!!

Таким чином, Верховний суд України (причому під головуванням одного і того ж судді)  в різні проміжки часу, виносить зовсім протилежні рішення, які зовсім не забезпечують однорідність правозастосовної практики, але навіть навпаки… (наприклад постанова ВСУ від  06 липня 2016 року у справі № 3-578гс16, де суд застосував правову позицію висловлену в Постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13 ).

P.s. Під час судових баталій необхідно пам’ятати про  ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів… або все ж таки необхідні кардинальні зміни у підході формування відповідної судової практики.

Теги: обеспечительные обязательства, акцессорные, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов