Строк пред’явлення вимоги до кредитного поручителя: позов & претензія?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України розглядаючи справу № 6-272цс16 постановою від 29.06.2016 р., ще раз підтвердив свою правову позицію викладену в постанові суду від 17.09.2014 р. по справі № 6-53цс14 відносно того, що строк пред’явлення вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Суд вказав, що зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

ВАЖЛИВО: умови договору поруки про його дію «до повного припинення зобов’язань боржника» не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 травня 2012 р.).

Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором.

Суд також зробив висновок, що, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору.

Таким чином, поряд з установленням строку дії договору сторони встановлюють й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання  цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, Верховний суд України дійшов висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання.

Суд зробив правовий висновок про те, що, регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки:

1) протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

2) протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

3)      протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, зокрема й застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Окремо необхідно наголосити, що Верховний суд України розглядаючи справу№ 6-125цс14 зробив важливий висновок: «…пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.».

Разом з цим існує і окрема думка судді ВСУ Сеніна Ю.Л. у цій же справі: «Судова палата дійшла висновку, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.

 Такий висновок вважаю помилковим, виходячи з наступного.

 Термін «вимога» є більш широким, ніж «позов», ці поняття не є тотожними.  Термін «вимога» вживається в різних нормах Цивільного кодексу по-різному й має різне значення залежно від контексту. Якщо порівняти частину четверту статті 559 ЦК України із частиною першою статті 555 цього Кодексу, то стає очевидним, що законодавець припускає як звернення з вимогою до поручителя, так і пред’явлення позову до нього. Саме тому стаття 555 ЦК України встановлює різні права та обов’язки поручителя  у разі пред’явлення до нього вимоги або позову.

 Вважаю, що в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України йдеться про вимогу до поручителя безпосередньо. Це преклюзивний строк, який не може бути перерваний заявленням вимог до суду, його закінчення свідчить про припинення зобов’язання поручителя і саме з таких підстав слід виходити при ухваленні рішення.

 ЦК України не передбачає скороченого строку позовної давності для пред’явлення вимог до поручителя у разі невиконання кредитного зобов’язання боржником, якщо у договорі поруки не встановлено строк його дії. А якщо погодитись з висновком про те, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову, то виключається можливість пред’явлення позову до суду після спливу шести місяців, встановлених частиною четвертою статті 559 ЦК України».

Теги: кредитный договор, прекращение поручительства, срок исковой давности, кредитор, должник, поручитель, банк, требование, претензия, иск, обжалование, юрист, адвокат, Евгений Морозов

Виконання податкових зобов’язань при арештованих рахунках підприємства.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Як уникнути податкової відповідальності (штрафів, пені, тощо) у зв’язку з неможливістю виконувати податкові  зобов’язання,  із-за арештів органами виконавчої служби розрахункових рахунків підприємства? Передача майна  платника податків, який має податковий борг у податкову заставу.

  

Пункт 5 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» (надалі – «Закон  № 606-XIV») встановлює, що державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Арешт на майно боржника може бути накладений як під час відкриття виконавчого провадження, так і в процесі здійснення інших виконавчих дій шляхом:

-    винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або в інших фінансових установах;

-   винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

-     винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

-          проведення опису майна боржника та накладення на нього арешту.

Статтею 32 Закону  № 606-XIV визначено, що заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Також  ст. 25 Закону  № 606-XIV передбачено, що за заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах (ч. 2 ст. 52 Закону  № 606-XIV).

Постанова про арешт коштів боржника передається державною виконавчою службою відповідному обслуговуючому банку, в якому відкриті рахунки боржника або які виявленні державним виконавцем, під час здійснення заходів примусового виконання рішення.

Згідно п. 10.1. лави 10 Постанови Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22 «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» (далі – «Постанова НБУ») обмеження прав  клієнта  щодо  розпоряджання  грошовими коштами, що   знаходяться   на   його  рахунку/ах,  відповідно  до статті 1074 Цивільного кодексу України не допускається, крім   випадків  обмеження  права  розпоряджання  рахунком/ами  за рішенням суду або в інших випадках,  установлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій,  які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів,  одержаних  злочинним  шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Виконання банком арешту коштів,  що зберігаються  на  рахунку клієнта,   здійснюється  за  постановою  державного  виконавця  чи рішенням суду  (у  тому  числі   ухвалою,   постановою,   наказом, виконавчим  листом  суду)  про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, установленому законом.

Банк  приймає  до  виконання  постанову  державного виконавця та/або  рішення суду, які доставлені до банку самостійно державним виконавцем,   слідчим,   представником   суду,   органу  державної податкової  служби  або  які  надійшли  рекомендованим  або цінним листом,  відправником  якого є суд, державний виконавець, слідчий, орган  державної  податкової  служби. 

Якщо на кошти накладено арешт і на  рахунку  арештована сума  коштів  менша,  ніж  та,  що зазначена в документі про арешт коштів, то банк не приймає до виконання платіжні доручення клієнта і  повертає  їх  згідно  з пунктом 2.15 глави 2  цієї  Інструкції. ( Пункт  10.7  Постанови НБУ).

Окремо необхідно зазначити, що відповідно до п. 10.9. Постанови НБУ кошти,  що арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати   до   надходження   платіжної   вимоги/інкасового доручення   (розпорядження)  за  тим  виконавчим  документом,  для виконання  якого  накладався  арешт, або до отримання передбачених законодавством  документів  про  зняття  арешту  з коштів.

Разом з тим, відповідно до пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим кодексом.

Згідно п. 36.1, 36.2 та 36.3 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним податком та збором. Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, якщо у боржника відсутня можливість погашення грошового зобов’язання у зв’язку із арештом розрахункових рахунків підприємства - боржника, то єдиним правовим механізмом захисту своїх інтересів, щодо уникнення необґрунтованої податкової відповідальності, є звернення до суду за захистом своїх порушених та/або оспорюваних прав.

Але перед цим, необхідно надати відповідні письмові пояснення контролюючому органу, які підтверджують підстави неможливості виконання податкових зобов’язань у зв’язку з заблокованими та/або арештованими розрахунковими рахунками підприємства  … та додати копії підтверджуючих документів (наприклад, постанов ВДВС: «Про відкриття виконавчого провадження», «Про арешт коштів боржника», Зведену інформацію по виконавчому провадженню, тощо).

Судова практика з цього приводу не однозначна, але ось приклад рішення Вищого адміністративного суду України від 31.05.07 р. по справі № 16/17 де судова інстанція вирішила питання на користь платника податків: «Причиною затримки сплати сум податкового зобов'язання, зазначених у поданих ним податкових деклараціях з податку на додану вартість було те, що товариство не мало можливості перерахувати на спеціальні рахунки відповідні кошти, так як банківський рахунок був арештований, згідно постанови державної виконавчої служби Мукачівського районного управління юстиції про арешт коштів боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.04.03 року у процесі примусового виконання наказу господарського суду Закарпатської області №14/224 від 01.04.2003 року.

Таким чином, позивач суми податкового зобов'язання, зазначені у поданих ним податкових деклараціях з податку на додану вартість самостійно сплатити, з незалежних від нього причин, можливості не мав».

Окремо необхідно наголосити, що згідно пп. 20.1.34 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу України передбачено право податкового органу звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

Пунктом 87.2 ст. 87 Податкового кодексу встановлено, що джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

У відповідності до п. 88.1 ст.88 Податкового кодексу України з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Пунктом 89.3 ст. 89 Податкового кодексу визначено, що майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу. Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника контролюючого органу, яке пред'являється платнику податків, що має податковий борг. Акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, складається податковим керуючим у порядку та за формою, що затверджені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Відмова платника податків від підписання акта опису майна, на яке поширюється право податкової застави, не звільняє такого платника податків від поширення права податкової застави на описане майно. У такому випадку опис здійснюється у присутності не менш як двох понятих.

Порядок продажу майна, що перебуває у податковій заставі, встановлено ст. 95 Податкового кодексу України.

Так, п. 95.1 ст. 95 Податкового кодексу України встановлено, що контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Відповідно до п. 95.2 Податкового кодексу України стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше, ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

Згідно п. 95.3 ст. 95 Податкового кодексу України стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Висновком зазначеного є те, що законодавець забезпечив можливість звернення контролюючого органу до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі, а отже не потрібно зволікати з оскарження податкових повідомлень – рішень контролюючих органів та звертатися до суду за захистом порушених та/або оспорюваних прав.

Теги: податкові спори, налоговые споры, налоговый залог, арест счетов, оплата налогов, контрагент, уступка, поступка, ТТН, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень в суд,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов, юридическая консультация, судебная защита

Початок відліку строків позовної давності у кредитно–фінансових спорах

Адвокат Морозов (судебная защита)

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14).

Перед усім необхідно вказати, що відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116 цс 13 початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів окремо (Постанова Верховного суду України від 06 квітня 2016 року по справі № 6-2420цс15).

Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 цього Кодексу).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Висновок: на суму кожного простроченого платежу нараховується неустойка, позовна давність якої в 1 рік починає свій перебіг з дати прострочення такого платежу.

Розраховується неустойка від суми кожного простроченого чергового платежу за період прострочення саме для цього платежу.

Між тим 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 Верховний суд України висловився стосовно стягнення заборгованості, в тому числі пені та штрафів у кредитно – фінансових спорах, яке  можливе лише в межах строків позовної давності.

Так суд вказав, що відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Визначення поняття «зобов’язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України.

Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п’ятої цієї статті за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності.

Справедливо буде зазначити, що судова практика передбачає в том числі і можливість зменшення розміру неустойки, яка значно перевищує розмір основної заборгованості, зокрема Верховний Суд України при розгляді справи № 6-100 цс 14 у постанові від 03 вересня 2014 року констатував: «Частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за  умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Установивши, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов’язання (разом із нарахованою індексацією та трьома процентами річних), суд,  на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не застосував до спірних правовідносин норму частини третьої статті 551 ЦК України, яка підлягала застосуванню».

Таким чином, в кожному конкретному випадку підлягають застосуванню ті чи інші норми права, які разом з відповідною судовою практикою, дають можливість досягти відповідний результат на який розраховує споживач кредитно – фінансових (кредит, депозит, банківський рахунок, тощо) послуг та захиститися від необґрунтованих нападок з боку банківських установ.

Теги: кредит, депозит, проценты, пеня, штраф, кредитный договор, исковая давность, недействительная сделка, гривна, доллар США, ипотека, залог, суд, иски, защита, права потребителя, судебный сбор, юрист, адвокат, Морозов Евгений

Публичные торги: последствия недействительности отчета об оценочной стоимости имущества.

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховный суд Украины правовыми позициями от 06.04.2016 г. и от 29.06.2016 г. подтвердил, что даже повторные публичные торги должны происходить в пределах действительности отчета об оценочной стоимости имущества. Несоблюдение этих правил является основанием для признания публичных торгов недействительными, при нарушении прав и законных интересов лица, которое их оспаривает.

К этому выводу пришел Верховный суд Украины в постановлениях от 6 апреля 2016 по делу № 3-242гс16 и от 29.06.2016 г. по делу № 6-547цс16.

В частности, суд указал на то, что Порядок реализации арестованного имущества регулируется, в частности, Законом № 606-XIV и Временным порядком.

В соответствии со статьей 1 Закона № 606-XIV исполнительное производство как завершающая стадия судебного производства и принудительное исполнение решений других органов (должностных лиц) - это совокупность действий органов и должностных лиц, определенных в настоящем Законе, направленных на принудительное исполнение решений судов и других органов (должностных лиц), которые производятся на основаниях, в пределах полномочий и способом, определенных этим Законом, другими нормативно-правовыми актами, принятыми в соответствии с настоящим Законом и другими законами, а также решениями, согласно этому Закону подлежат принудительному исполнению.

Частью 3 статьи 62 Закона № 606-XIV предусмотрено, что имущество передается на реализацию по цене и в порядке, определенным статьей 58 настоящего Закона.

В соответствии с пунктом 1 раздела II Временного порядка реализация имущества осуществляется после определения его стоимости (оценки) в соответствии со статьей 58 Закона № 606-XIV.

Согласно части 1 статьи 58 Закона № 606-XIV определения стоимости имущества должника проводится государственным исполнителем по рыночным ценам, действующим на день определения стоимости имущества. Для оценки по регулируемым ценам, оценки недвижимого имущества, транспортных средств, воздушных, морских и речных судов государственный исполнитель привлекает субъекта оценочной деятельности - субъекта хозяйствования, который осуществляет свою деятельность в соответствии с Законом Украины «Об оценке имущества, имущественных прав и профессиональной оценочной деятельности в Украине».

Частями 2-4 статьи 58 Закона № 606-XIV предусмотрено право сторон исполнительного производства обжаловать результаты оценки имущества и порядок их обжалования в передаче имущества на реализацию.

В случае, если сторона исполнительного производства не реализовала свое право обжалования отчета субъекта оценочной деятельности в предусмотренный законом срок, этот отчет об оценке имущества вступает в силу и является основанием для реализации имущества с публичных торгов по начальной цене, определенной в отчете (часть 5 статьи 58 часть 3 статьи 62 Закона № 606-XIV, часть 2 статьи 43 Закона Украины «Об ипотеке».

Пунктом 1 раздела V Временного порядка определено, что реализация имущества осуществляется путем проведения организатором электронных торгов. Передачей имущества на реализацию считается момент внесения информации о лоте в систему электронных торгов. Стоимость имущества, переданного на реализацию, является действительной на период реализации имущества.

Вместе с тем в соответствии с частью 5 статьи 58 Закона № 606-XIV отчет об оценке имущества в исполнительном производстве считается действующим в течение шести месяцев со дня его подписания субъектом оценочной деятельности - субъектом хозяйствования. По истечении этого срока отчет теряет силу и оценка имущества проводится повторно.

Таким образом, исходя из системного анализа приведенных норм, отчет об оценке имущества действует, если со дня его подписания до дня проведения публичных торгов прошло не более шести месяцев. После окончания этого срока обязательным условием назначения и проведения публичных торгов является получение нового отчета об оценке имущества.

Вывод: Проведение публичных торгов по реализации имущества по цене, определенной отчетом об оценке имущества, утратившим силу, является нарушением установленных законодательством правил о порядке реализации имущества на публичных торгах, а, следовательно, является основанием для признания этих торгов недействительными при нарушении прав и законных интересов лица, которое их оспаривает.

Необходимо указать, что вышеизложенная постановление аналогична и соответствует судебной практике принятой ранее.

В  частности Верховный Суд Украины на совместном заседании Судебной палаты по гражданским и хозяйственным делам 1 октября 2014 принял постановление по делу № 6-147цс14, предметом которой был спор о признании недействительными результатов публичных торгов и протокола проведения публичных торгов по продаже недвижимого имущества, признании недействительным свидетельства о приобретении имущества с публичных торгов.

В указанном постановлении суд констатировал, что проведение публичных торгов по реализации имущества по цене, определенной отчетом об оценке имущества, утратившего силу, является нарушением части пятой статьи 58 Закона Украины и основанием для признания таких торгов недействительными.

До конца 2012 года правовой позиции Верховного суда Украины, как кассационной инстанции, считалось, что в ГПК, ХПК и ЗУ «Об исполнительном производстве» отсутствуют правовые нормы, которые бы давали право должнику обращаться с иском о признании публичных торгов недействительными, как и отсутствуют указания условий признания их таковыми.

Во Временном положении о порядке проведения публичных торгов по реализации арестованного недвижимого имущества содержатся только нормы признания открытых торгов не состоявшимися.

Впоследствии Верховный Суд Украины изменил свое видение решения дел указанной категории и высказал иную правовую позицию и указал следующее.

Общий перечень способов защиты гражданских прав и интересов определен в статье 16 ГК, согласно пункту 2 части 2 которой одним из таких способов является признание сделки недействительной.

Учитывая то, что отчуждение имущества с электронных торгов относится к сделкам купли-продажи, такое соглашение может быть признан недействительным в судебном порядке по основаниям несоблюдение в момент ее совершения требований, установленных частями 1-3 и частями 5, 6 статьи 203 ГК, в частности, связи с несоответствием содержания сделки ГК и другим актам гражданского законодательства (часть 1 статьи 215 настоящего Кодекса).

Для применения последствий несоблюдения указанных требований, при разрешении спора о признании электронных торгов недействительными судам необходимо установить имело ли место нарушение требований Временного порядка и других норм законодательства при проведении электронных торгов; повлияли эти нарушения на результаты электронных торгов; имело ли место нарушение прав и законных интересов истцов, которые оспаривают результаты электронных торгов.

Указанная выше правовая позиция изложена в постановлении Верховного Суда Украины от 24 октября 2012 года по делу № 6-116цс12.

Вчинення правочину «представником»: аспект недійсності.

Адвокат Морозов (судебная защита)

Вчинення правочину представником з перевищенням повноважень або укладання угоди не уповноваженою особою.

Нещодавно, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 Постановою від 06 квітня 2016 року чітко констатував, що судова практика виходить з того, що відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

 Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.

Верховний суд наголошував, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що Позивач упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості і.т.і.).

За наявності таких фактів Верховний суд підкреслює, що судам нижчої ланки необхідно керуватися положеннями статті 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні частини першої цієї статті.

Разом з тим існує і оборотна  сторона медалі у вигляді іншого прикладу викладеному у  Постанові Верховного суду України від 25 травня 2016 року по справі № 62612цс15.

У цій справі суд зазначив, що згідно з положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Згідно з частиною третьої цієї ж статті представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

«Як установив суд, додаткову угоду  від 28 вересня 2010 року НОМЕР_4 до договору оренди землі від 9 січня 2008 року НОМЕР_3 було підписано від імені власника земельної ділянки (ОСОБА_3) її донькою – ОСОБА_2, яка на момент підписання такої цієї угоди не мала на це жодних повноважень».

Статтею 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Отже, стаття 241 ЦК України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. За таких обставин ця норма ЦК України не може бути застосована до правовідносин, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.

В даному випадку суд не взяв до уваги так зване «схвалення угоди» і не допомогло навіть те, що упродовж тривалого часу орендодавець (мати) вчиняла дії, спрямовані на виконання оспорюваного договору, оскільки була повідомлена представником (донькою) про укладення додаткової угоди та отримувала орендну плату за договором оренди після її укладення.

З урахуванням викладеного треба пам’ятати, що однією з найпоширеніших підстав позовної заяви недобросовісного контрагента є посилання на те, що підписант угоди (директор, генеральний директор та/або представник ) був не уповноважений та/або вийшов за межі своїх Статутних повноважень та уклав правочин поза межами своєї компетенції.

Правові підстави для  подання такого позову викладені у моєму матеріалі: «Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності».

Таким чином,  при укладанні господарських договорів, а саме для їх відповідності вимогам діючого законодавства України, необхідно врахувати (перевірити) нижчевикладене:

1. наявність зареєстрованого належним чином суб’єкта господарювання, що підтверджується відповідним документом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб;

2. наявність відповідних повноважень у представника на вчинення такого виду правочинів, засвідчених рішенням Загальних зборів та/або Наглядовою Радою господарського товариства;

3. дії особи (директора, генерального директора і.т.і.) повинні відбуватися в рамках Закону і Статуту для певного виду правочинів, зокрема значних (великих) угод.

Якщо ж вищевикладена ситуація трапилась і є деякі ознаки/побоювання, що суд може визнати такий оспорюваний правочин недійсним, то в першу чергу в судовому процесі необхідно скористатися правовою допомогою захисника, виробити спільну стратегію процесуального захисту та всіма можливими засобами доводити факт виконання (можливо часткового виконання) умов угоди не тільки з Вашого боку, а й з боку контрагента.

Теги: вчинення правочину представником, недійсність договору, угода, сделка неуполномоченным лицом, представитель, контрагент, превышение полномочий, уполномоченное лицо, доверенность, устав, полномочия, предприятие, юридическое лицо, суд, иск, юрист, адвокат, Евгений Морозов

Позовна заява до відокремленого підрозділу банку: підсудність спору.

Адвокат Морозов (Судебная защита)

Верховный суд Украины высказался относительно подсудности иска потребителя услуг к банковскому учреждению возникающих из финансово – кредитных (депозит, кредит, банковский договор и.т.д.) услуг.

  

29.06.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1334цс16 ще раз підтвердив свою правову позицію викладену в ухвалі Верховного Суду України від 25 травня 2011 року щодо підсудності спору, який виник з діяльності відокремленого підрозділу юридичної особи – банківської установи: філії та/або представництв.

Зокрема суд вказав, що відповідно до статті 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза межами її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Висновок: згідно частини сьомої статті 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.

Разом з тим, є декілька особливостей, які повинен враховувати споживач банківських послуг.

По-перше: кредитування банками громадян є споживчою послугою, що підтверджує рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22 , 23 ст. 1 , ст.. 11 , ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України ( справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено , що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення , так і виконання такого договору.

Зазначене також підтверджується і п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» де передбачено, до відносин, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» належать, зокрема, ті, що виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).

Необхідно також зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» - позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про захист прав споживачів.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК України, позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

По-друге: необхідно звернути увагу і на те, що відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (частина сьома статті 110 ЦПК), проте відповідачем у справі є банк чи інша фінансова установа як юридична особа.

Окремо необхідно вказати, що зазначене правило територіальної підсудності поширюється на позови позичальників (споживачів), а не на позови, що пред'являються банками чи іншими фінансовими установами щодо виконання кредитних зобов'язань, оскільки у цьому випадку діють правила статті 109 ЦПК.

Разом з тим, правила статті 114 ЦПК про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).

Висновком зазначеного є те, що фінансово – кредитні відносини (кредит, депозит, банківський рахунок, тощо) між громадянином та банківською установою є споживчими послугами, а отже споживач вправі звернутися за захистом свого порушеного права фактично самостійно обираючи територіальну підсудність спору:

1) за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача;

2) за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

3) за місцезнаходженням юридичної особи відповідача, її філії та/або представництва.

4) виключна підсудність: за місцем знаходження майна – позови, що виникають з приводу нерухомого майна.