16/04/2016

Визнання податковим органом (!!!) недійсності правочину: законно чи ні?

Адвокат Морозов:

Чи передбачена Законом можливість визнання фіскальним органом правочину нікчемним або фіктивним, на підставі припущень, що відповідні господарські операції платника податків,  були здійснені без наміру створення правових наслідків?

У відповідності до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України встановлено презумпцію правомірності рішень платника податку, яка полягає в тому, що в разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків, застосуванню підлягає закон, який трактується на користь платника податку.

Зазначена норма поширюється також і на кваліфікацію господарських операцій з метою формування платником податків витрат для визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та/або податкового кредиту з податку на додану вартість. За змістом указаної норми відповідні витрати і податковий кредит вважаються сформованими платником податків правомірно, однак контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам.

При цьому з урахуванням норм статей 61 та 44 Податкового кодексу України саме на контролюючі органи покладається обов'язок контролювати правильність формування даних податкового обліку платників податків, у тому числі щодо правильності складення та достовірності первинних документів.

Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Зокрема, слід установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.
Відповідна правова позиція відображена у Інформаційному листі Вищого адміністративного Суду України від 01.11.2011 № 1936/11/13-11.

Стаття 207 Господарського кодексу України встановлює, що господарське зобов'язання яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З аналізу змісту статті 20 Податкового кодексу України вбачається, що фіскальній службі  відповідно до покладених на неї функцій та повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльності суб'єкта господарювання.

У відповідності до положень ст. 55-1 Господарського кодексу України наявність перелічених у ній ознак фіктивності діяльності підприємства може бути лише підставою для звернення до Суду для визначення фіктивного характеру діяльності підприємства.

Тобто, законом не передбачена можливість визначення контролюючою установою правочину нікчемним або фіктивним характеру діяльності підприємства в цілому під час проведення перевірки суб’єкта господарювання на підставі припущень, що відповідні господарські операції проведені з певними контрагентами було здійснено без наміру створення правових наслідків.

Згідно інформаційного листа Вищого адміністративного Суду України №742/11/13-11 від 02.06.2011 року  при дослідженні факту здійснення господарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку. Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку.
При цьому, відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Як зазначено в Ухвалі Вищого Адміністративного Суду України від 19.11.2013 року у справі №  К/800/1821/13: «…податкове законодавство не ставить в залежнiсть податковий облiк (стан) певного платника податку вiд iнших осiб, вiд фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, вiд перебування постачальника за юридичною адресою, а також вiд його господарських та виробничих можливостей, оскiльки питання вiднесення певних сум податку на додану вартiсть до податкового кредиту поширюється виключно на окремо взятого платника та не залежить вiд розрахункiв з бюджетом третiх осiб».

Окрему увагу вважаю з акцентувати на рішенні Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року по справі № К/9991/50772/12 яким було встановлений факт перевищення своїх службових повноважень фіскальним органом - податковою інспекцією в частині визнання недійсності (фіктивності) угоди, тільки на підставі свого рішення.
 Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.
Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність».

Враховуючи зазначене суд чітко констатував, що інший підхід потенційно буде виключно зловживанням, тобто надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є неправильним виходячи з загальних засад судочинства. (детальніше в моєму матеріалі «Эра «никчем» закончилась или недействительность сделки по решению (акту) налоговой инспекции» ).   

Крім того, на недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення протиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, зокрема у рішенні від 9 січня 2007 року у рішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема у постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року.

Верховний Суд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності, не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тим більше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства на здійснення господарської діяльності.

Вищенаведений висновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від 18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п. 23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд, прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це не мало б.

Отже, Європейський суд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.


15/04/2016

Верховний суд України: електронні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оціночну вартість майна.

Адвокат Морозов Євген (Київ)



Верховний суд України підтвердив свою попередню правову позицію - електроні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оціночну вартість майна.


До цього висновку дійшов Верховний суд України у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16.
Зокрема суд вказав на те, що Порядок реалізації арештованого майна регулюється, зокрема, Законом № 606-XIV і Тимчасовим порядком.
Відповідно до статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що згідно з цим Законом підлягають примусовому виконанню.
Частиною 3 статті 62 Закону № 606-XIV передбачено, що майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.
Відповідно до пункту 1 розділу II Тимчасового поряду реалізація майна здійснюється після визначення його вартості (оцінки) відповідно до статті 58 Закону № 606-XIV.
Відповідно до частини 1 статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який провадить свою діяльність відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Частинами 2–4 статті 58 Закону № 606-XIV передбачено право сторін виконавчого провадження оскаржити результати оцінки майна та порядок їх оскарження до передачі майна на реалізацію.
У разі коли сторона виконавчого провадження не реалізувала своє право оскарження звіту суб’єкта оціночної діяльності у передбачений законом строк, цей звіт про оцінку майна набуває чинності та є підставою для реалізації майна з прилюдних торгів за початковою ціною, визначеною у звіті (частина 5 статті 58, частина 3 статті 62 Закону № 606-XIV, частина 2 статті 43 Закону України «Про іпотеку».  
Пунктом 1 Розділу V Тимчасового порядку визначено, що реалізація майна здійснюється шляхом проведення організатором електронних торгів. Передачею майна на реалізацію вважається момент внесення інформації про лот у систему електронних торгів. Вартість майна, переданого на реалізацію, є дійсною на період реалізації майна.
Разом із тим відповідно до частини 5 статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку звіт втрачає чинність і оцінка майна проводиться повторно.
Отже,  виходячи із системного аналізу наведених норм, звіт про оцінку майна є чинним, якщо від дня його підписання до дня проведення прилюдних торгів пройшло не більше шести місяців. Після збігу цього строку обов’язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна.
Проведення електронних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів.
Необхідно вказати, що вищевикладена постанова є аналогічною та відповідає судовій практиці прийнятій раніше.
Зокрема Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 1 жовтня 2014 року ухвалив постанову у справі № 6-147цс14, предметом якої був спір про визнання недійсними результатів прилюдних торгів та протоколу проведення прилюдних торгів із продажу нерухомого майна, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів.
В зазначеній постанові суд констатував, що проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який втратив чинність, є порушенням частини п’ятої статті 58 Закону України та підставою для визнання таких торгів недійсними.
До кінця 2012 року  правовою позицією Верховного суду України, як  касаційної інстанції,  вважалося те, що  в ЦПК, ГПК та ЗУ «Про виконавче провадження»  відсутні правові  норми, які б давали право боржнику звертатися з позовом про визнання публічних торгів недійсними, як і відсутні зазначення умов визнання їх такими.
У Тимчасовому положенні про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна  містяться лише норми визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися.
Згодом Верховний Суд України змінив своє бачення  вирішення  справ зазначеної категорії і висловив іншу правову позицію і вказав наступне.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у статтею 16 ЦК, згідно з пунктом 2 частини 2 якої одним із таких способів є визнання правочину недійсним.
Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами 1–3 та частинами 5, 6 статті 203 ЦК, зокрема, у зв’язку з невідповідністю змісту правочину ЦК та іншим актам цивільного законодавства (частина 1 статті 215 цього Кодексу).
Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити  чи мало місце порушення вимог Тимчасового порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.
Вказана вище правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12.


14/04/2016

Проценти за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії договору.


В продовження теми депозитних відносин Клієнта з банківською установою, а також розкриття питання, щодо неповернення в передбачені депозитним договором строки вкладених Клієнтом в Банк коштів, пропоную Вашій увазі матеріал, який розкриває нижчевикладене питання, а саме: «Чи повинен Банк продовжувати нараховувати проценти за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору в разі його несвоєчасного повернення Банком і якщо так, то в якому розмірі та чи можна стягнути з Банку інфляційні витрати в порядку ст. 625 ЦК України»?

1. Відносно продовження нараховування процентів за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору.

По-перше необхідно визначитись з поняттям «Банківський вклад» (депозит).
Отже, відповідно до п.п. 14.1.44. ст. 14 Податкового кодексу України ДЕПОЗИТ (ВКЛАД) - кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк або на вимогу та під процент на умовах видачі на першу вимогу або повернення зі спливом встановленого договором строку. Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів - Національним банком України відповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ - державним органом, визначеним законом;
БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД (ДЕПОЗИТ) (deposit) – угода, відповідно до якої одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що наді­йшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. слово «депозит» походить від лат. depositum – переданий на зберігання. (сайт Національного Банку України).
Таким чином, відповідаючи на вищевказане питання, необхідно звернутися до відповідної судової практики, що склалася в Україні по цим суспільно – значущим відносинам.
І  на допомогу в цьому питанні нам приходить Верховний суд України, який розглядаючи справу № 6-2861цс15 висловив відповідну Правову позицію в Постанові від 02 березня 2016 року.
Зокрема Верховний суд України зазначив наступне: «Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії.
Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії».
Отже, на думку вищої судової ланки України, до правовідносин щодо користування грошовим вкладом, у разі неналежного виконання зобов’язань за договором банківського вкладу (депозиту)  після закінчення його терміну дії, необхідно застосовувати ст. 1070 ЦК України, ч. 2 якої передбачає, що проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Тобто, в разі неналежного виконання договору банківського вкладу (депозиту), а саме за безпідставністю його неповернення та/або затримки в повернені, Банк повинен нараховувати та виплатити Клієнту проценти у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу, а Клієнт, для найефективнішого вирішення цієї справи, користуючись своїми процесуальними правами за допомогою суду та/або адвоката,  повинен витребувати відповідні документи, які встановлюють розмір процентів за вкладом на вимогу у відповідної банківської установи.


2. Відносно інфляційних витрати в порядку ст. 625 ЦК України.

Разом з тим, всім нам відомо, що «гроші повинні працювати», а отже якщо банк своєчасно не повертає вклад (депозит) Клієнта, то кошти знецінюються.
Згідно ч. 1 ст. 1060 ЦК України, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Таким чином, враховуючи вищевикладене, Клієнт має цілком законні підстави звертатися з позовною заявою до Банківської установи стосовно компенсації за знецінення коштів внаслідок інфляції  (ст. 625 ЦК України).
Адже, ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Викладені обставини цілком узгоджуються із судовою практикою, зокрема Правовим висновком  зробленим Верховним судом України при розгляді справи № 6-352цс16 від 06 квітня 2016 року.
І на останок – практика ЄСПЛ:  «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом. (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)».


13/04/2016

Окремий недолік податкової накладної, як доказ ДПІ.

   Позиція захисту: Як зазначено в Ухвалі Вищого Адміністративного Суду України від 06.10.2014 року у справі №  К/800/66564/13: «Відповідно до п. 16 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 21.12.2010 № 969, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.12.2010 за № 1401/18696, всі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати постачання товарів/послуг, та скріплюються печаткою такого платника податку – продавця. Податкова накладна не підписується покупцем товарів/послуг і не скріплюється його печаткою.

Отже, підписання первинних документів уповноваженою особою на підтвердження фактичного здійснення операції надає документу юридичну силу, робить його дійсним та, відповідно, є підставою для виникнення відповідних податкових наслідків за фактично здійсненою господарською операцією».

Разом з тим, Постанова Вищого Адміністративного Суду України від 24.10.2013 р. по справі  N/800/7300/13 проголошує: «Окремий недолік податкової накладної сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного податкового та одночасно розрахункового документа, а отже, позбавлення покупця права на формування податкового кредиту. Таким чином... тільки відсутність податкової накладної, а не окремий її недолік, безперечно позбавляє платника податків права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат».


****************************************************************

12/04/2016

Відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів та найманих працівників у контрагента при провадженні господарської діяльності.

Адвокат Морозов Євген

  Фіскальні (податкові) органи, у своїй практиці перевірки платників податків з питань дотримання податкового законодавства, використовують ряд засобів та методів, на підставі або за допомогою яких, встановлюють порушення останніми вимог діючого законодавства.

  У цьому матеріалі пропоную розглянути найпоширеніші з них, а також відповідну судову практику, як засіб контрзаходів щодо захисту порушених або оспорваних прав платника податку.

Позиція захисту: Ухвалою Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 04.03.2014 р. по справі  N/9991/27474/12 встановлено: «Наявність або відсутність матеріально-технічної бази у контрагента господарюючого суб'єкта не є передумовою для визначення господарської компетенції останнього і не має правового значення для вирішення питання про наявність наміри сторін про реальне настання правових наслідків, обумовлених угодами, або порушення позивачем  правил оподаткування».  
   Ухвала ВАСУ від 26.06.2013 р. по справі  N/9991/71450/12 передбачає: «Укладення трудового договору не є єдиним способом притягнення фізичних осіб до вчинення необхідних дій у процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника податку на податковий кредит у залежність від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється постачання товару постачальником».
   Постанова ВАСУ від 10.01.2012 р. по справі  N/9991/81953/11 вказує: «Судами безпідставно не взято до уваги доводи Позивача про те, що він не має права витребувати у контрагента документи з метою доказування, ким саме виконувалися прийняті ним роботи, або перевіряти кількість працюючих осіб у контрагента».


****************************************************************

11/04/2016

Привласнення депозитних коштів працівником банку: компенсація шкоди.

Фабула справи: В 2006 Клієнт відкриває в Банку депозит, вносить через касу банку грошові кошти на свій власний рахунок і отримує відповідний чек та відмітку у договорі, але працівник банку (касир) шляхом обману ці кошти привласнює, тобто на рахунок Клієнта вони не перераховуються.
В подальшому цей факт виявляється і в 2012 р. суд засуджує касира Банку за вчинений злочин.
Питання: Чи може Клієнт отримати від Банку компенсацію за шкоду, заподіяну діями працівника банку та моральну шкоду ?

Верховний суд України розглядаючи справу № 6-352цс16 Постановою від 06 квітня 2016 року вказав наступне.

1. «Відносно доведеності внесення Клієнтом коштів на депозит Банку»
Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, п. 1.4. Положення, п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

2. «Відносно правового режиму коштів внесених на депозит Банку»
З цього приводу ВСУ зазначив, що договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку.
Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з'являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов'язок.

Висновок: Виходячи з вищевикладеного ВСУ зазначив, що з договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов’язальні (договірні) правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).

Примітка Автора.
P.s.  Таким чином позиція ВСУ дуже вірна та корисна, але на мою думку, Клієнт, відкриваючи депозитний рахунок у банківській установі, передає свої заощадження не у власність Банку, а в оперативне відповідальне управління.
Вказане вбачається з нижчевикладеного.
Визначення депозиту:
1. п. 14.1.44. ст. 14 ПКУ  депозит (вклад) - кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк або на вимогу та під процент на умовах видачі на першу вимогу або повернення зі спливом встановленого договором строку. Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів - Національним банком України відповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ - державним органом, визначеним законом;
2. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД (ДЕПОЗИТ) (deposit) – угода, відповідно до якої одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що наді­йшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. слово «депозит» походить від лат. depositum переданий на зберігання. (сайт Національного Банку України)

І на останок – практика ЄСПЛ:  «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом. (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)».

P.s.s. Стосовно компенсації за знецінення коштів внаслідок інфляції  (ст. 625 ЦК України), то в цій частині ВСУ повернув справу на новий розгляд, так як на думку суду під час розгляду справи чітко не встановлено, коли Клієнт звернувся до банку з вимогою про повернення банківського вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти та індекс інфляції на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України.
На думку автора, можна було б вирішити це питання та зняти бремя додаткової  судової тяганини Клієнта з Банком.
Адже, ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
А згідно ч. 1 ст. 1060 ЦК України, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Отже, ВСУ міг стягнути інфляційні витрати з моменту закінчення строку депозитного договору Клієнта з урахуванням строків позовної давності.

07/04/2016

Верховний суд: спосіб виведення іпотечного майна із застави банку.

Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку»

До такого правового висновку дійшов Верховний суд України у постанові від 30 березня 2016 року по справі № 6-2684цс15.

Фабула справи: ФОП отримує кредит в Банку і в рамках забезпечення виконання зобов’язань, надає останньому квартиру в іпотеку.
Надалі, ФОП переходить в процедуру банкрутства (в рамках ліквідаційної процедури знімаються всі арешти та заборони), а заставна квартира реалізується і вже потім перепродається третім особам.
Наслідки: Таким чином, цілком легально, Банк втрачає заставне майно, а боржник (ФОП) звільнюється від іпотечних зобов’язань.

Правове обґрунтування ВСУ:
Згідно зі статтею 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна. Відповідно до статті 28 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» застава припиняється в разі примусового продажу заставленого майна.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII.

Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом.

Згідно зі статтею 5 Закону № 2343-XII  провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII.

При цьому згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство, положення Закону № 2343-XII  не передбачають.

За таких обставин особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону № 898-IV.

Окрему увагу необхідно звернути на те, що ВСУ вказує, що дії ліквідатора можуть бути оскаржені, а отже єдиним правомірним засобом захисту інтересів Банку було б оскарження дій ліквідатора (ліквідаційної комісії) щодо віднесення іпотечної квартири до ліквідаційної маси і це питання підлягало вирішенню в порядку, визначеному Законом № 2343-XII.

Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.