06/10/2017

Виконання судового рішення не припиняє іпотечних відносин


Виконання судового рішення  в примусовому порядку щодо стягнення заборгованості за кредитним договором не припиняє іпотечних відносин. 
27.09.2017 р. в рамках справи №6-2096цс16 Верховний суд України досліджував питання щодо припинення іпотеки з підстав виконання боржником на користь кредитора судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Суть справи: рішенням суду від 2012 року з боржника-іпотекодавця на користь банку було стягнуто всю заборгованість за кредитним договором. Однак суму боргу за рішенням суду боржник сплатив в повному обсязі під час виконавчого провадження у 2015 р. у зв’язку із чим виконавче провадження було закрито на підставі заяви банку, а належне позивачу майно звільнене з-під арешту.
Разом з тим банк відмовляється надати нотаріусу повідомлення про виконання кредитного зобов’язання та припинення іпотеки для зняття заборони відчуження майна.
Банк посилається на  постанови Верховного Суду України № 6-10206цс15 від 23.09.2015 року та № 6-157цс16 від 25.05.2016 року, які є обов'язковими щодо застосування норм права всіма судами загальної юрисдикції України і які постановлені у справах про стягнення заборгованості за кредитним договором та процентів, в яких міститься висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора не припиняє відносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання.
Крім того, згідно положень Постанови №5 від 30.03.2012 року Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" вбачається, що наявність судового рішення за відсутності його реального виконання боржником не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і штрафних санкцій, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту, які були нараховані після дати на яку утворилась заборгованість, що стягнута судовим рішенням.
Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 625, 1048 ЦК України у поєднанні зі статтею 17 Закону України «Про іпотеку» та статтями 598, 599 ЦК України.
Верховний суд України вказав, що згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою є вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Підстави припинення іпотеки визначено статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. 
У частині першій статті 598 ЦК України зазначено, що зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника належного виконання його обов’язку.
 За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається.
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
ВАЖЛИВО: Позика вважається повернутою в момент зарахування позикодавцеві грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів.
Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625  цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, його борг складатиме: решту суми позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки Національного банку України за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.
Окремо необхідно вказати, що зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється.
Аналогічне твердження міститься у постанові Верховного суду України  від 15.05.2017 р. по справі № 6-786цс17.
Більше того, якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки (22.02.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у справі  № 6-133цс17).
За змістом статей 625 та 1048 ЦК України інфляційні, 3% річних та проценти за позикою входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору (постанови ВСУ від 25 травня  2016 р. у справі №6-157цс16, від 30 березня 2016 р. у справі № 6-2168цс15). Таким чином, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України не є штрафними санкціями.
ВАЖЛИВО: Індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою,  визначені договором (стаття 1048 ЦК України), підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу в межах строку дії кредитного договору.
Окрім цього, в постанові ВСУ від 21 вересня 2016 року у справі № 6-2631цс15 суд дійшов правового висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про передбачене договором дострокове стягнення тіла кредиту та нарахованих процентів, яке ухвалене до спливу строку договору і не виконане боржником, не позбавляє кредитора права на отримання нарахувань та штрафних санкцій, передбачених умовами договору та цього кодексу.
Отже, усі нарахування за користування коштами та інші виплати, передбачені договором, підлягають стягненню до дати повернення позики, але в межах строку позовної давності. 
Системний аналіз зазначених норм ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення поточної заборгованості за кредитним договором, яке не виконано боржником належним чином, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не припиняє зобов’язання в цілому і не позбавляє кредитора права на стягнення інших передбачених договором платежів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
ВИСНОВОК: З урахуванням наведених положень чинного законодавства банк має право на нарахування процентів та інших платежів, передбачених у договорі, та/або сум, визначених статтею 625 ЦК України, за період невиконання рішення суду, а тому не можна вважати, що зобов’язання виконано в повному обсязі, адже припинилось у зв’язку з виконанням і, як наслідок, припинились зобов’язання, які виникають з договору іпотеки як похідного зобов’язання.
Поряд з цим постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : - припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; - реалізації предмета іпотеки; - набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; - визнання іпотечного договору недійсним; - знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.»
Таким чином, якщо договір іпотеки не припинено з визначених законом підстав, то усі права і обов’язки, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися і є діючими до його повного виконання.


Теги: кредит, іпотека, виконання судового рішення, виконавче провадження, проценти, 3% річних, тіло кредита, банк, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов


05/10/2017

«Економічний ефект» від господарської діяльності платника податку


Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори: економічний ефект або реальне настання правових наслідків від господарської діяльності платника податку.
Загальновідомо, що аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.
Відповідно до ст.  202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків. При цьому загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст.  203 цього Кодексу).
ВАЖЛИВО: Отже одним із юридичних елементів дійсності правочину є його спрямування на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.
З аналізу наведених норм вбачається, що правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту, а в подальшому і на його бюджетне відшкодування, наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), здійснюваних для провадження власної господарської діяльності платника податку, які відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, та мають підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.
При цьому слід зазначити, що господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності.
Аналогічна позиція фактично висловлена Верховним судом України від 28.02.2011 р. у справі № 21-13а11 (ЄДРСРУ №14405498) та   від 17.11.2015 р. у справі № 2а-5868/11/2070 (ЄДРСРУ 54039509).
(!!!) Поняття економічного ефекту не розкрито в Податкового кодексу України, не зважаючи на те, що вказане поняття використовується у визначенні «розумна економічна причина (ділова мета)» (пп. 14.1.231 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України). Однак із загального розуміння характеру економічної діяльності можна дійти висновку, що економічний ефект - це приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, і так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.
Не є обов'язковим, аби економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції. Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому. Також не виключено, що в результаті об'єктивних причин економічний ефект може не настати взагалі. Зокрема, операція може виявитися збитковою, і це є одним із варіантів нормального перебігу подій при здійсненні господарської діяльності.
Проте з визначеного Податкового кодексу України поняття ділової мети випливає, що обов'язково повинен бути намір платника податків отримати відповідний економічний ефект, тобто господарська операція принаймні теоретично (за умови досягнення поставлених завдань) має передбачати можливість приросту або збереження активів чи їх вартості. (Вищий адміністративний суд України від 27.09.2017 р. у справах №№К/800/31677/16, К/800/31436/16 (ЄДРСРУ № 69227309, 69227272)).
Між тим відповідно до ст.42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.  
Частиною 1 ст.43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд (ст.44 Господарського кодексу України).
Водночас податкові норми не містять обмежень стосовно формування собівартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг залежно від розміру доходу від їх реалізації. Також відсутня вимога коригувати витрати у випадку реалізації товарів (робіт, послуг) за ціною нижче собівартості. Тобто собівартість товарів (робіт, послуг) включають до витрат із метою визначення оподатковуваного прибутку в повному обсязі.
Однак, згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові №21-2430а16 від 22 листопада 2016 року, довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень. Разом з тим відповідно до принципу змагальності   суб’єкт господарювання має спростувати доводи суб’єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.
ВАЖЛИВО: Завідома для платника податків відсутність розумного (з точки зору загальноприйнятих, звичайних правил господарювання) обґрунтування витрат при здійсненні господарської операції, як правило, виключає підстави для збільшення у податковому обліку витрат та/або податкового кредиту, оскільки таке, у більшості своїй, свідчить про відсутність ділової мети при здійсненні господарської операції як притаманної риси господарської діяльності. При цьому не має значення, що фінансові показники такої господарської операції, які враховані в податковому обліку, підтверджені документами, вимога стосовно оформлення яких встановлена правовими нормами (Вищий адміністративний суд України від 06.09.2017 р. у справі № К/800/48314/14, ЄДРСРУ № 69169946)
У постанові від 9 червня 2015 року №817/2197/13-а колегія суддів ВСУ дійшла висновку, що при здійсненні платником податку господарської діяльності можливі збиткові операції. Віднесення таких операцій до господарських можливе у випадках обґрунтування економічних причин чи ділової мети (зважаючи на ризики підприємницької діяльності) укладення угод за ціною нижчою за виробничу собівартість.
Крім того, неотримання з об'єктивних причин суб'єктом господарювання позитивного економічного ефекту від здійсненої на власний ризик господарської операції не може бути фактом не здійснення такої господарської  операції.
Як вже було зазначено вище, податкове законодавство не використовує поняття економічної обґрунтованості і не регулює порядок та умови ведення фінансово-господарської діяльності, а тому підставність витрат, які зменшують в податковому обліку отримані доходи, не може оцінюватись з точки зору їх доцільності, раціональності, ефективності отриманого результату. Платник податків здійснює господарську діяльність самостійно на власний ризик і вправі самостійно і одноосібно оцінювати її ефективність, доцільність.
ВИСНОВОК: Судовий контроль не призначений перевіряти економічну доцільність рішень, що приймаються суб'єктами господарювання, які у сфері господарської діяльності наділені самостійністю та широкою дискрецією (зокрема, при виборі контрагентів, вирішенні питання щодо необхідності залучення третіх осіб до виконання своїх господарських зобов'язань тощо).
Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим презюмується, що дії платника, результатом яких є отримання податкової вигоди, вважаються економічно виправданими, а відомості, що містяться у податковій та бухгалтерській звітності платника, - достовірні. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством. (Житомирський апеляційний адміністративний суд від 01.09.2017 р. у справі № 806/1932/16 )





Теги: економічний ефект, приріст, бухгалтерська звітність, настання правових наслідків, господарська діяльність, прибуток, збитковість, господарська операція, угода, судова практика, Адвокат Морозов

04/10/2017

Відправлення процесуальних документів в суд засобами поштового зв’язку


Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість відправлення процесуальних документів через засоби поштового зв’язку у встановлений судом термін.
21.09.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1509цс17 в черговий раз досліджено питання щодо правової можливості направлення стороною процесуальних документів в суд через засоби поштового зв’язку.
Так, згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст. 69 ЦПК України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
ВАЖЛИВО: Згідно із ч. 3 ст. 70 ЦПК України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Відповідно до частини шостої статті 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку.
Оскільки товариство отримало ухвалу про залишення скарги без руху, якою було надано 5 денний строк з дня отримання копії ухвали для усунення її недоліків, а га протязі п’яти днів здало на пошту заяву про усунення недоліків разом з оригіналом платіжного доручення про сплату судового збору, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на описі вкладення цінного листа на адресу апеляційного суду, то вимоги вищевказаної ухвали суду апеляційної інстанції вважаються виконаними в межах встановленого п’ятиденного строку.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився й суд касаційної інстанції, про те, що товариство не виконало вимог ухвали та не усунуло вказаних недоліків апеляційної скарги, є передчасними.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року по справі № 6-2053цс15.
ВИСНОВОК: постановляючи рішення про повернення позовної заяви (скарги) суд має враховувати можливість здачі заявником документів на пошту в установлений ухвалою суду строк.




Теги: відправлення документів в суд поштою, повернення заяви, ухвала суду про повернення, залишення без руху, усунення недоліків, судова практика, Адвокат Морозов


03/10/2017

Податкові спори: списання банком за рахунок резерву безнадійного боргу


Адвокат Морозов (судовий захист)
Анулювання (прощення) боргу: відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості боржника не є підставою для припинення вимог банку.
27 вересня 2017 р. Вищий адміністративний суд України в рамках справи № К/800/18131/16 (ЄДРСРУ № 69227463)  досліджував питання щодо обов’язку боржника декларування доходу у вигляді додаткового блага у разі списання або прощення боргу.
Суд вказав, що  згідно до п.164.1 ст.164 Податкового кодексу України базою оподаткування податком на доходи фізичних осіб є загальний оподатковуваний дохід з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
У пп. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового Кодексу України визначено, що доходи - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.
Загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця (пп. 164.1.2 п. 164.1 ст. 164 ПК України).
Види доходів, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, визначені п. 164.2 ст. 164 ПК України.
Згідно з абз. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України встановлено, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається, зокрема, дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Якщо кредитор повідомляє платника податку - боржника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або шляхом надання повідомлення боржнику під підпис особисто про анулювання (прощеного) боргу та включає суму анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощеного), такий боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації.
Додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (пп. 14.1.47, пп. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового Кодексу України).
ВАЖЛИВО: Визначальною ознакою доходу платника податку, як об'єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є приріст показників фінансового та/або майнового стану платника податку.
Виходячи із системного аналізу вищезазначених норм законодавства, суд прийшов до висновку, що обов'язок щодо самостійної сплати податку з доходу у вигляді суми боргу, анульованого кредитором за його самостійним рішенням, отриманого як додаткове благо, виникає у платника податку за наявності таких умов: а) отримання платником податку доходу, у вигляді суми боргу такого платника податку, анульованого кредитором за його самостійним рішенням; б) надіслання платнику податку повідомлення про анулювання боргу; в) включення кредитором суми анульованого боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого на користь платника податку, за підсумками звітного періоду; г) відображення платником податків отриманого доходу у річній податковій декларації.
Більше того, 15 травня 2017 року   Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/1692/16, ЄДРСРУ № 66534769 вказав: «стосовно анулювання (прощення) кредитором суми боргу, то приріст фінансових показників платника податку - боржника виникає за рахунок суми, взятої в борг. Сама по собі  грошова сума, взята в борг, не збільшує доход, оскільки надається на умовах повернення. В разі коли відпадуть встановлені законом та/або договором підстави для витребування кредитором у боржника грошової суми, наданої на умовах повернення, ця сума збільшує доход боржника, зокрема і його оподатковуваний доход як платника податку.
Згідно з п.п.159.4.1 п. 159.4 ст. 159 ПК України за рахунок створеного страхового резерву банк відшкодовує заборгованість, яка визначена безнадійною відповідно до методики, встановленої Національним банком України. Порядок відшкодування безнадійної заборгованості за рахунок страхових резервів для банків встановлюється Національним банком України за погодженням із Міністерством фінансів України.
Постановою Правління Національного банку України від 01.06.2011 року №172 затверджено Порядок відшкодування банками України безнадійної заборгованості за рахунок резерву.
Згідно з п.7 вищезазначеного Порядку, відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості не є підставою для припинення вимог банку до позичальника/контрагента. Банк зобов'язаний продовжувати роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості.
Ст. 605 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Тобто обов'язковою ознакою анулювання кредитором заборгованості є прощення боргу внаслідок чого зобов'язання припиняється повністю.
Керуючись нормами підпункту 159.4.1 пункту 159.4 статті 159 ПКУ, банки згідно з Порядком мають право списувати за рахунок страхового резерву заборгованість, яка визначена безнадійною відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України, у тому числі і у разі її невідповідності визначеним у підпункті 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 Кодексу ознакам, без віднесення в подальшому цього страхового резерву на дохід платника податків.
ВИСНОВОК: Таким чином, цивільно-правове зобов'язання між клієнтом та банківською установою не припинено, оскільки відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості  боржника  не є підставою для припинення вимог банку до останнього та здійснення відповідної претензійно-позовної роботи по стягненню кредитної заборгованості, а відповідно не відбулося й анулювання боргу в розумінні податкового законодавства, що свідчить про відсутність законних підстав для включення суми списаної заборгованості до складу загального річного оподатковуваного доходу позивача.
Крім того, суд касаційної інстанції вважає, що наявність у ДПІ поданого банком податкового розрахунку (ф. 1-ДФ) у якому позивачу нарахований дохід за ознакою « 126 - додаткове благо» не є безумовною підставою для визначення позивачу грошових зобов'язань, оскільки відсутнє рішення банку про прощення позивачу боргу за кредитним договором.


Теги: прощенная банком часть кредита, списание кредита, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов


01/10/2017

Преюдиція у судовому провадженні: суб’єктивний склад учасників


Адвокат Морозов (судовий захист)

Тотожність суб’єктивного складу учасників судового провадження при встановленні преюдиціальних фактів.

Преюдиціальність   - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. 

Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

(!!!) Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.  (Вищий господарський суд України від 22 лютого 2017 року,  справа № 927/788/16, ЄДРСРУ № 64949472).

Між тим необхідно вказати, що преюдиційним може бути судове рішення, навіть для учасників провадження, де суб’єктний склад сторін не є повністю тотожнім, однак чітко стосується конкретного учасника або встановлює певну обставину (Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17).



Теги: преюдиція, судове рішення, тотожність суб’єктивного складу учасників, обов’язковість фактів, судова практика, Адвокат Морозов



25/09/2017

Іпотека без дозволу органу опіки: позов прокурора в інтересах дитини


Адвокат Морозов (судовий захист)


Позов прокуратури в інтересах неповнолітньої дитини, щодо укладання батьками договору іпотеки без згоди органу опіки та піклування.
13.09.2017 р. в контексті справи № 6-1414цс17 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядала справу прокуратури, яка подає позов в інтересах неповнолітньої дитини, щодо укладання батьками договору іпотеки без згоди органу опіки та піклування.
Цікавою, на погляд автора, робить цю справу те, що інтереси дитини так і залишились не захищеними…
Суд вказав, що статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 
Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 
ВАЖЛИВО: За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Аналогічна правова позиція висловлена у рішеннях Верховного суду України, зокрема від 20.01.2016 р. у справі № 6-2940цс15, від 11.05.2016 р. у справі за № 6-806цс16, від 06.04.2016 р. у справі № 6-589цс16, від 09.11.2016р. у справі № 6-930цс16 та від 10.07.2017р. №6-1002цс17.
При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:
1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;
2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;
3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.       
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
ВАЖЛИВО: Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
У судовому засіданні по даній справі встановлено, що сторонами у договорі іпотеки не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї.
Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Так, напередодні заочним рішенням суду в рахунок задоволення вимог заставодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодателя зі спірної квартири.
Тобто зазначеним рішенням, що має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки (???), відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно.
Більше того, Відповідач неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції дитині вже виповнилося 18 років.
Відтак, Верховний суд вказав, що при ухваленні судом першої інстанції рішення, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки «Дитина», в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів як дитини.
З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення суду яке набрало законної сили та яким звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним.
Отже, позиція ВСУ розроблена на підставі наступного:
  1. довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення іпотечного договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї;
  2. наявне судове рішення (заочне) про задоволення вимог іпотеко держателя шляхом звернення стягнення на спірне іпотечне майно, а саме визнання право власностіта виселення іпотекодателя зі спірної квартири;
  3. на момент прийняття вищевказаного заочно-судового рішення дитині виповнилося 18 років, тобто вона досягла повноліття;
  4. з прийняттям заочного рішення фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки.

Як на думку автора, то рішення ВСУ є дуже противоричівим:
по-перше: позов подає прокурор в інтересах дитини і не може розібратися чому це мати – іпотекодатель надає нотаріусу довідку, що у її квартирі дитина не зареєстрована та не проживає? Адже, згідно діючим законодавством місцем проживання (реєстрації) дитини є місце проживання її батьків\опікунів і, як же обслуговуюча організація видала таку довідку, де не зареєстрована дитина, якщо вона там проживає?
по-друге: Верховний суд та прокурора не засмутило, що законодавство не передбачає такого способу звернення стягнення на іпотечне майно, як «звернення стягнення на спірне іпотечне майно, шляхом визнання право власності на підставі судового рішення» (детальніше у матеріалі «Ефективний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки: поза законом»);
по-третє: стосовно того, що дитині виповнилося 18 років на момент прийняття заочного рішення, то це зовсім несимітниця, адже правочин іпотеки укладено матір’ю до моменту досягнення дитиною неповноліття… і 18-річному хлопцю, який залишився без помешкання, від цього зовсім….(промовчу);
по-четверте: стосовно того, що з прийняттям заочного рішення фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки теж визиває відповідний сумнів, адже є диспозитивність процесу, а так як на судові засідання ніхто не ходив (адже прийнято заочне рішення), зустрічного позову та доказів зворотного не подавав…тому і суд першої інстанції дослідив однобоко, тобто в межах заявлених вимог. Таким чином, це ніяк не підтверджує «дійсності оспорюваного правочину».





Теги: ипотека, припинення іпотеки, прекращение ипотечных обязательств, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.