Оскарження постанови про адміністративне правопорушення: судовий збір

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ставка судового збору  за подання скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення. 

31 січня 2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-1493а16 зробила правовий висновок та підтвердила раніше висловлену правову позицію стосовно ставок судового збору, що підлягають сплаті при оскарженні рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення.

Верховний суд України вказав, що за статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до статті 87 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Зокрема, Закон № 3674-VI (Закон України «Про судовий збір») визначає правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору (преамбула Закону).

За статтями 1, 2 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат.

ВАЖЛИВО: Платниками цього платежу є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи–підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Частина друга статті 3 цього ж Закону містить перелік об’єктів, за які не справляється судовий збір, а його стаття 5 – перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг <…>, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб.

У контексті наведених вище законодавчих норм Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 зазначив, що «гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду.  Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14 травня 1981 року № R (81) 7: «У тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати» (підпункт 12 пункту D).

ВАЖЛИВО: Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України».

(!!!) Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 3674-VI судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Зокрема, за підпунктом 2 пункту 3 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду <…> встановлена ставка у відсотковому відношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Відповідно до цієї ж статті за подання, зокрема, до адміністративного суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано за характером спору (майновий/немайновий), а також правовим статусом платника судового збору (фізична особа/фізична особа–підприємець/юридична особа/суб’єкт владних повноважень).

Відповідно до статті 287 КпАП постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п’ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 288 КпАП постанову уповноваженого органу державної влади чи його посадової особи [так само як постанову адміністративної комісії чи рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради (пункти 1, 2 цієї частини статті)] про накладення адміністративного стягнення <…> може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

ВАЖЛИВО: Наведеним вище нормам статті 288 КпАП кореспондують положення підпункту 2 частини першої статті 18 КАС щодо предметної підсудності адміністративних справ, а також статті 1712 КАС, що встановлюють особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

У частині четвертій статті 288 КпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Визначальним у цій нормі є припис (веління) про те, що у разі незгоди і оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення особа, яка її оскаржила, не обтяжується обов’язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до положень статей 287 КпАП у поєднанні із частиною четвертою статті 288 цього Кодексу у разі прийняття уповноваженим органом державної влади чи його посадовою особою постанови про накладення адміністративного стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (проступку), передбаченого КпАП, суб’єкти, яким цим Кодексом надано право оскарження, можуть її оскаржити і звільняються від сплати платежу, який має справлятися за подання позовної заяви, скарги у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) чи до суду.

У частині четвертій статті 288 КпАП видом платежу, від якого звільняються особи, що оскаржують постанову про накладення адміністративного стягнення, встановлено державне мито. На час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за звернення до суду у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління сплачують інший вид платежу – судовий збір, правові засади справляння якого, платники, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, як зазначено вище, встановлені Законом № 3674-VI.

Відповідно до положень статей 3, 4, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають сплачувати судовий збір або мають пільги щодо його сплати, та об’єктів справляння судового збору немає таких, які би мали його сплачувати за подання заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення та які би постанову про адміністративне правопорушення відносили до об’єктів справляння судового збору. У взаємозв’язку зі статтею 288 КпАП цей Закон не встановлює підстав, умов, вимог, пільг щодо сплати судового збору чи державного мита органом (посадовою особою), який наклав адміністративне стягнення і який з огляду на своє процесуальне становище відповідача не підпадає і не може підпадати під категорію суб’єктів, що можуть оскаржити своє ж рішення про накладення адміністративного стягнення.

Ретроспективний аналіз встановленого статтею 288 КпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення показує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження та підстави звільнення від сплати державного мита встановлені і діють в редакції Закону України від 24 вересня 2008 року № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху». Положення зазначеної статті у цій редакції з урахуванням окремих змін та доповнень, що в основному не зачіпають положень щодо порядку оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, є чинними й діють з 16 листопада 2008 року.

За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 3674-VI) державне мито справлялося із: 1) позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, <...>, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, <...>. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову.

(!!!) З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон № 3674-VI, який із цієї дати не припинив дію законодавчих актів, які передбачали пільгу щодо сплати судового збору за подання заяви про розгляд в порядку адміністративного судочинства окремих видів рішень органів державної влади, як-от правила частини четвертої статті 288 КпАП, або обмежив можливість прийняття таких актів у майбутньому, наприклад частини другої статті 2391 КАС в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІI «Про забезпечення права на справедливий суд», згідно з якою за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при  оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, судовий збір не сплачується, тоді як у Законі № 3674-VI такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає.

ВАЖЛИВО: За частиною другою статті 1712 КАС рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності раніше було остаточним і оскарженню не підлягало. Положення цієї частини втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 1712 КАС. У пункті 3 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно врегулювати питання щодо оскарження судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

У цьому Рішенні зазначено також, що у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів.

Визнання неконституційними положень частини другої статті 1712 КАС дає підстави вважати, що до і після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 Закон № 3674-VI не визначав і не визначає об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ: Отже, за системного, цільового та нормативного підходу до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов’язаних зі сплатою судового збору, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права сформулювала такий правовий висновок: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2-4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об’єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв’язку з цим за подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає».

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 13.12.2016 року по справі № 306/17/16-а (№ в ЄДРСРУ 63749411).

ПРИМІТКА: Однак, п. 5 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції від 01.01.2017 р. передбачає, що у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення судовий збір сплачується у розмірі 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 320 грн.

P.s. Нагадаю, що Вищий адміністративний суд України зробив узагальнений науково – правовий висновок стосовно правомірності винесення уповноваженими законом особами розглядати справу про адміністративне правопорушення постанов про притягнення до адміністративної відповідальності одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення.

Суть якого полягає в тому, що винесення постанов у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 122 КУпАП, уповноваженими на те особами одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення є неправомірним, а розгляд справ про адміністративні правопорушення за місцем вчинення правопорушення в контексті частини першої статті 276 КУпАП необхідно розуміти як розгляд справ за місцем знаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення, юрисдикція якого поширюється на відповідну адміністративно-територіальну одиницю.

Тобто, постанова про накладення адміністративного стягнення є незаконною та підлягає скасуванню з підстав того, що справа була розглянута на місці зупинки транспортного засобу, а не за місцезнаходженням органу, який уповноважив розглядати такі справи (ВАСУ справа № К/800/37207/15 від 26 жовтня 2016 року (№ в ЄДРСРУ 62469310).

P.s.s. Більш детально читай у матеріалі: «Постанова поліції на місці вчинення правопорушення: аспект законності».

Теги: постанова про накладення адміністративного стягнення, адміністративне правопорушення, поліція, протокол, оскарження постанови, транспортний засіб, звільнення від сплати судового збору, закон, судовий збір, судовий захист, Адвокат Морозов

Процесуальні строки розгляду судової справи: межі розумного

Адвокат Морозов (судебная защита)

Перевищення процесуальних строків під час розгляду судового провадження. Критерій оцінки розумності процесуального строку. Межі строку зупинення провадження у справі. Судова практика Верховного суду України та ЄСПЛ.

01 лютого 2017 року Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1957цс16 дослідив питання щодо процесуальних, а також «розумних» строків розгляду справ.

Однак з першу необхідно вказати, що Верховний Суд України Листом від 25.01.2006 № 1-5/45 «Щодо перевищення розумних строків розгляду справ» визначив критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, які є спільними для  всіх  категорій  справ  (цивільних,  господарських, адміністративних   чи   кримінальних): 1) складність  справи; 2) поведінка  заявника;   3) поведінка   органів   державної   влади (насамперед   суду).  

Відповідальність   держави  за  затягування провадження у справі,  як правило,  настає  в  разі  нерегулярного призначення  судових засідань,  призначення  судових  засідань  з великими інтервалами,  затягування при переданні  або  пересиланні справи   з  одного  суду  в  інший,  невжиття  судом  заходів  для дисциплінування сторін у справі,  свідків,  експертів,  повторного направлення  справи  на  додаткове  розслідування чи новий судовий розгляд.

ВАЖЛИВО: У цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особі (справа "Скопелліті проти Італії" від 23 листопада 1993 року), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25 березня 1999 року).

У постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» від 17.10.2014 р. за № 11 передбачено нижчезазначене.

1. Оцінюючи правову та фактичну складність справи, слід враховувати, зокрема, наявність обставин, що утруднюють розгляд справи; кількість співпозивачів, співвідповідачів та інших учасників процесу; необхідність проведення експертиз та їх складність; необхідність допиту значної кількості свідків; участь у справі іноземного елемента та необхідність з'ясування і застосування норм іноземного права.

ВАЖЛИВО:  судам слід виходити з того, що така обставина, як розгляд цивільної справи судами різних інстанцій, не може сама по собі свідчити про її складність.

2. Оцінюючи поведінку заявника, а також осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу, слід звернути увагу на те, що не можна покладати відповідальність за тривалий розгляд справи використання ними процесуальних засобів, передбачених законодавством, для здійснення свого захисту, зокрема, у зв'язку зі зміною позовних вимог, вивченням матеріалів справи, заявленням клопотань, оскарженням ухвалених судових рішень. Разом із тим слід взяти до уваги факти невиконання ними процесуальних обов'язків, наприклад, ненадання чи надання з порушенням строку, передбаченого ЦПК, доказів у справі; неодноразові неявки в судове засідання без поважних причин, якщо це призвело до порушення розумного строку судового розгляду.

3. Оцінюючи поведінку органів державної влади (насамперед суду), слід враховувати своєчасність призначення справи до судового розгляду; проведення судових засідань у призначений час; строки виготовлення суддею мотивованого судового рішення та направлення його особам, які брали участь у справі; повноту здійснення суддею контролю за виконанням працівниками апарату суду своїх службових обов'язків, у тому числі щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про дату та місце судового засідання; своєчасне виготовлення журналу судового засідання та протоколу про окремі процесуальні дії; повноту і своєчасність прийняття суддею заходів щодо учасників процесу та інших осіб у сфері здійснення правосуддя, направлених на недопущення їх процесуальної недобросовісності і процесуальної тяганини у справі, зокрема, щодо контролю за строками проведення експертизи; своєчасну видачу виконавчого документа та направлення його до органу, уповноваженого виконати судове рішення.

4. Оцінюючи характер процесу та його значення для заявника, слід враховувати важливість предмета розгляду та ступінь ризику для заявника, наприклад, якщо йдеться про справи, що потребують оперативного прийняття рішення; трудові справи; справи, що пов'язані зі станом здоров'я заявника; справи щодо опіки над дітьми тощо.

Відносно зупинення провадження у справі Верховний суд України вказав, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов’язаний зупинити провадження у цій справі.

Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов’язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

Згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі.

ВАЖЛИВО: Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.

Відповідно до ст.8 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року , суд  при вирішенні справи керується принципом верховенства права,  відповідно до якого зокрема людина,  її права  та  свободи визнаються    найвищими   цінностями   та   визначають   зміст   і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип  з  урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвненції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 

ВАЖЛИВО: Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Отже, аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства»  він роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.

ВАЖЛИВО: Точкою відліку переважно є момент звернення до національного суду з позовом, хоча цей момент може настати і раніше, наприклад, якщо судовому розгляду має передувати попередній обов'язковий розгляд справи адміністративним (виконавчим) органом (рішення у справі «Еркнер і Гофауер проти Австрії»).

Висновком вказаного є наступне:

1. Складність справи, а отже й розумність тривалості судового розгляду, має визначатися з урахуванням наступних критеріїв: а)складності  справи; б) поведінки  заявника;   в) поведінки   органів   державної   влади (насамперед суду); г)важливістю предмета позову для заявника у справі;
2. Розгляд будь – якої справи судами різних інстанцій, не може сам по собі свідчити про її складність;
3. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи;
4. Розгляд справи повинен відбуватися в межах строків передбачених діючим процесуальним законодавством, однак строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ в конкретному цифровому виразі.

P.s.  див. також матеріал «ГДЕ ЖЕ «ВАША ЧЕСТЬ»? ИЛИ РАЗУМНЫЕ СРОКИ СУДЕБНОГО ДЕЛА». 

Теги: розумні строки, процесуальні строки, порушення строків розгляду, зупинення провадження у справі, розгляд цивільної, адміністративної, господарської справи, судове провадження, практика Європейського суду, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Правомірність визначення грошового зобов’язання в іноземній валюті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті. Здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти (курсова різниця) .

Положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа № 924/1968/15 та Верховного суду  України від 08.02.2017 р. у справі № 6-1905цс16.

Суд вказав, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

ВАЖЛИВО: Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.

Разом з тим статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених боржником на вимогу про дострокове повернення ці зобов’язання вважаються припиненими (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року  справа № 6-118цс16).

Тобто, підстави припинення зобов’язань зазначені в стст.599, 600, 601, 604—609 ЦК та не передбачають можливості припинення зобов’язання у зв’язку з ухваленням судом рішення про задоволення вимог кредитора. За відсутності інших підстав припинення зобов’язання, передбачених договором або законом, зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином .

Належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

ВАЖЛИВО: Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України (Постанова Верховного суду України від 23 вересня 2015 року, справа № 6-1206цс15 ).

Аналогічне положення міститься у Постанові Верховного суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 6-157цс16.

Між тим, ВГСУ вважає, що одночасне стягнення з боржника курсової різниці та інфляційних втрат є правомірним.

Так, Колегія суддів, при прийняті рішення врахувала, що правової позиції про правомірність одночасного стягнення з боржника курсової різниці та інфляційних втрат дотримується Вищий господарський суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень в аналогічних справах (постанови ВГСУ від 25.11.2014 у справі №906/519/14 та від 21.01.2015 у справі №924/489/14). (постанова ВГСУ від 26 квітня 2016 року, справа № 920/1621/15).

Однак Верховний суд України дійшов протилежного висновку: «офіційний індекс інфляції це знецінення – зниження купівельної спроможності грошової одиниці України - гривні, а не іноземної валюти, тому долар США у борговому зобов‘язанні індексації не підлягає» (Постанова ВСУ від 27 січня 2016р. у справі № 6-771цс15).

Підводячи підсумок зазначеному вбачається, що іноземна валюта може використовуватися у зобов’язаннях, однак у разі виникнення заборгованості в іноземній валюті - виникає складність щодо її стягнення в примусовому (судовому) порядку, оскільки якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті визначається за офіційним курсом національної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом, а зважаючи на знецінення грошової одиниці України – гривні та нерозторопності судової системи в цілому, єдиним обґрунтованим правовим механізмом є стягнення з боржника збитків та відповідної курсової різниці, які виникають після ухвалення і до моменту остаточного виконання судового рішення.

P.s. для більш детального аналізу див. статтю «СТЯГНЕННЯ КУРСОВОЇ РІЗНИЦІ: ПОРЯДОК, СТРОКИ ТА СУДОВА ПРАКТИКА» .

Теги: долар США, курсова різниця, іноземна валюта, гривна, платіжний засіб, грошові зобов'язання в іноземній валюті, припинення зобов’язання, судове рішення, стягнення заборгованості, примусовий порядок, судовий захист, Адвокат Морозов

Право податкового органу оскаржувати ухвали у справі про банкрутство

Адвокат Морозов (судовий захист)

СУД: податковий (фіскальний) орган є «учасником» у справі про банкрутство і має право оскаржувати ухвали місцевого господарського суду, навіть якщо не звернувся з грошовими вимогами до боржника у порядку та в межах строку передбаченим Законом.

Необхідно вказати, що спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачають перелік судових рішень,  що підлягають апеляційному та  касаційному оскарженню і який є вичерпним, а тому подання скарг на інші судові рішення (тобто не зазначені у цьому переліку) виключають можливість здійснення провадження за такими скаргами.

Такі ж правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 916/2019/13, від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12, від 25 травня 2016 року у справі № 17-7/355-10-3625 та від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 903/623/13 (№ 62192009) та приймаючи постанову від 19.10.2016 р. виходила із такого.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Стаття 129 Основного Закону серед основних засад судочинства визначає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Zand v. Austria» висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів […]».

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

ВАЖЛИВО: Між тим, фундаментальним аспектом також є те, що  згідно з ч. 6 ст. 106 ГПК України апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені у цьому Кодексі та Законі про банкрутство. Відтак, в силу особливостей справи про банкрутство (ст. 41 ГПК), коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, діючим законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства (Постанова Вищого господарського суду України від 11.05.2016 року у справі № 927/84/16).

Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 41 ГПК України, якою встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Так, ст. 1 Закону вказує, що сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут); учасники у справі про банкрутство - сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.

В свою чергу, 07.02.2017 р.  Вищий господарський суд України розглядаючи справу № 904/7202/16, ЄДРСРУ № 64621144 розширив коло учасників, які мають право оскаржити ухвали місцевого господарського суду.

Зокрема, ВГСУ вказав, що відповідно до ч. 1 ст. 91 ГПК України, сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого господарського суду оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення господарського суду лише у випадках, передбачених статтею 106 цього Кодексу.

За п. 10. ч. 1 ст. 106 ГПК України, окремо від рішення місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали місцевого господарського суду, зокрема, у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Провадження по даній справі щодо банкрутство  ТОВ "ХХХ" здійснюється за Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом", в редакції чинній після 19.01.2013.

Відповідно до ч. 1 ст. 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", якщо вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому цим Законом. У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.

ВАЖЛИВО: Обов'язковою умовою звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство є дотримання боржником порядку ліквідації юридичної особи відповідно до законодавства України.

Відповідно до ч.7 ст.111 ЦК України для проведення перевірок та визначення наявності або відсутності заборгованості із сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування ліквідаційна комісія (ліквідатор) забезпечує своєчасне надання органам доходів і зборів та Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування документів юридичної особи (її філій, представництв), у тому числі первинних документів, регістрів бухгалтерського та податкового обліку.

До моменту затвердження ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія (ліквідатор) складає та подає органам доходів і зборів, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування звітність за останній звітний період.

Статтею 78 Податкового Кодексу України, передбачено порядок проведення документальних позапланових перевірок, зокрема, відповідно до п.п.78.1.7 документальна позапланова перевірка здійснюється якщо розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків.

ВИСНОВОК СУДУ: Відтак, враховуючи положення наведених вище  норм та з урахуванням  особливостей процедури банкрутства  в порядку ст. 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Державна податкова інспекція має також правовий статус контролюючого органу, і є учасником даної справи про банкрутство, незважаючи на те, що не зверталась з грошовими вимогами до боржника.

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова інспекція, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, судовий захист, Адвокат Морозов