Податкові спори: стосовно первино – бухгалтерських документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика виходить з того, що первинний документ має містити дві обов'язкові ознаки: відомості про господарську операцію та підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Позиція захисту: Як зазначено в Ухвалі Вищого Адміністративного Суду України від 06.10.2014 року по справі № 810/1980/13-а  (№ в ЄДРСРУ 41150728): «Відповідно до п. 16 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 21.12.2010 № 969, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.12.2010 за № 1401/18696, всі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати постачання товарів/послуг, та скріплюються печаткою такого платника податку – продавця. Податкова накладна не підписується покупцем товарів/послуг і не скріплюється його печаткою.

Отже, підписання первинних документів уповноваженою особою на підтвердження фактичного здійснення операції надає документу юридичну силу, робить його дійсним та, відповідно, є підставою для виникнення відповідних податкових наслідків за фактично здійсненою господарською операцією».

Аналогічна позиція викладена в Ухвалі ВАСУ від 10.11.2016 року по справі № 804/14339/15 (№ в ЄДРСРУ 62726385),

Більше того, презумпція добросовісності платника податків означає, що подані платником контролюючому органу документи податкової звітності є дійсними, повно та об'єктивно відтворюють господарські операції, що є об'єктом оподаткування та/або фінансові показники яких впливають на податковий обов'язок платника податків, якщо інше не буде доведено контролюючим органом.

У площині процесуального регулювання презумпції добросовісності платника податків відповідає обов'язок доведення контролюючим органом правомірності прийнятого рішення в судовому процесі, порушеному за позовом платника податків про скасування рішення як неправомірного (частина 2 ст. 71 КАС України). У разі надання контролюючим органом доказів, які спростовують дійсність чи повноту даних поданої платником податків податкової звітності, платник податків відповідно до встановленого частиною 1 ст. 71 КАС України обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу), повинен довести наявність законних підстав, для врахування задекларованих в податковому обліку даних при визначені суми його податкового обов'язку. (Ухвала ВАСУ від 20.07.2016 року по справі № 814/2427/13-а (№ в ЄДРСРУ 59491530).

Разом з тим, Ухвала Вищого Адміністративного Суду України від 05.04.2016 року по справі № 813/5054/14 (№ в ЄДРСРУ 57065817) проголошує: «Окремий її недолік сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного документа».

Аналогічна позиція в Ухвалі ВАСУ від 17.02.2016 року по справі № 2а (№ в ЄДРСРУ 56094720), від 19.11.2015 року по справі № 822/1270/14 (№ в ЄДРСРУ 54018394), ВАСУ від 04.11.2015 року по справі № 2а-1970/2744/12 (№ в ЄДРСРУ 53244193), від 09.07.2015 року по справі № 812/10351/13-а (№ в ЄДРСРУ 48127510) та ін.

«Слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.

При цьому, ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені.

ВАЖЛИВО: Власне незаповнення у первинних облікових документах окремих позицій, які не впливають на зміст господарської операції, а також відсутність максимальної деталізації виду виконаних робіт/послуг не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій.

Посилання Інспекції в касаційній скарзі на акти про неможливість проведення зустрічної звірки контрагентів позивача, не є свідченням не здійснення робіт такими суб'єктами господарювання, оскільки по своїй суті вони лише засвідчують факт неможливості проведення зустрічної звірки. Слід зазначити й те, що жодних належних доказів (пояснень свідків, вироків та інших даних), які б підтвердили факт штучного формування даних бухгалтерського та податкового обліку) зазначеними підприємствами та свідчили б про те, що зазначені суб'єкти здійснювали фіктивне підприємництво, відповідачем під час судового розгляду, не надано.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

ВАЖЛИВО: Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.». (Ухвала ВАСУ від 30 листопада 2016 р. № К/800/32599/15, ЄДРСРУ № 63257825).

ВАЖЛИВО: «Первинний документ має містити дві обов'язкові ознаки, а саме: відомості про господарську операцію та підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Враховуючи наведене, визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами податкового законодавства.

Так, відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно п. 198.1 ст. 198 цього Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку (п. 198.3 ст. 198 ПК України).

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

За приписами п. п. 201.1 201.4, 201.6, 201.10 ст. 201 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну; податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг; податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця; податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Наведені норми свідчать про те, що господарські операції для визначення сум податку на додану вартість мають бути фактично здійснені та підтверджені належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність здійснення таких операцій та спричиняють реальні зміни майнового стану платника податків.

ВАЖЛИВО: Колегія зазначає, що сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце, що було встановлено судами попередніх інстанцій з підтвердженням матеріалів справи. (Ухвала ВАСУ від   23 листопада 2016 р., справа № К/800/31156/13, ЄДРСРУ № 62918453);

Більше того, Верховний суд України неодноразово наголошував, що при вирішенні даного виду спору суди повинні досліджувати первинні бухгалтерські документи та з’ясовувати інформацію щодо фактів здійснення господарських операцій між контрагентами, при цьому приймаючи до уваги лише Довідки, а не Акти про неможливість проведення зустрічних звірок у зв'язку з відсутністю платника податку за юридичною адресою (Постанова ВСУ від 27.01.2016 року по справі № 804/4663/15 (№ в ЄДРСРУ 55987739).

Теги: Податкові спори, судова практика ВССУ, захист адвоката, Європейський суд, оскарження податкових повідомлень – рішень,  фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, позовне провадження, адміністративний суд, налоговая инспекция, ДФС, фискальная служба, фіскальна служба, Адвокат Морозов, Юридическая консультация, защита в суде, представительство интересов, иски, апелляции

Відсутність у контрагента матеріальних чи інших ресурсів: практика ЄСПЛ

Адвокат Морозов (судебная практика)

Судова практика Національних та Європейських судових інституцій стосовно відсутності матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів/потужностей та найманих працівників  у контрагента при провадженні господарської діяльності.

Позиція захисту: Необхідно вказати, що судовий контроль не призначений перевіряти економічну доцільність рішень, що приймаються суб’єктами господарювання, які у сфері господарської діяльності наділені самостійністю та широкою дискрецією (зокрема, при виборі контрагентів, вирішенні питання щодо необхідності залучення третіх осіб до виконання своїх господарських зобов’язань тощо).

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

«Доводи відповідача про нікчемність укладеного договору між позивачем та його контрагентом судами першої та апеляційної інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність у суб'єкта господарювання (контрагента) достатніх матеріальних чи будь - яких інших ресурсів для здійснення господарської діяльності, як і відсутність останнього за юридичною адресою чи неможливість проведення у такого контрагента перевірки не має своїм наслідком недійсність укладеного ним правочину чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування. (Ухвала ВАСУ від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14 (ЄДРСРУ № 63134078).

«Як вбачається з акту перевірки, в якості доказу не підтвердження реальності вищевказаних господарських операцій, є твердження податкового органу про неможливість реального виконання укладених позивачем зі своїми контрагентами договорів, оскільки вказані  підприємства відсутні  за місцем  знаходження  та  не  мають  трудових  ресурсів. При  цьому  податковий  орган  посилався  на дані податкових перевірок вказаних суб'єктів господарювання.

Однак, зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит з податку на додану вартість у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого права та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту, оскільки податкове законодавство України не ставить право платника податку на додану вартість на податковий кредит в залежність від дій або бездіяльності його контрагентів чи відсутності у контрагентів основних фондів, кваліфікованого персоналу тощо. В разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність та негативні наслідки мають настати саме для цієї особи.

ВАЖЛИВО: Чинне законодавство не зобов'язує платника податків перевіряти безпосереднього контрагента на предмет виконання ним вимог податкового законодавства перед тим, як відносити відповідні суми витрат до валових витрат та суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

Неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії, у випадку за неправомірні дії іншої компанії підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейського суду з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності».

Отже, Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагентом. (Ухвала ВАСУ від "23" листопада 2016 р. справа № К/800/18675/16, ЄДРСРУ № 62961971).

Необхідно вказати, що в світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Зазначені вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  особі гарантоване право на вмотивованість судового рішення, яке є складовою права на справедливий суд.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29- 30). 

Як зазначив Європейський суд з прав людини в пункті 53 рішення по праві «Серявін та інші проти України», «…ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», « 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року)».

Аналогічну правову позицію викладено в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02 листопада 2016 року (К/800/31664/15) у справі № 826/93/15 та від  01 грудня 2016 року  у справі  № К/800/16672/16, ЄДРСРУ № 63134093).

ВАЖЛИВО: Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права та свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду від 09.01.2007р. у справі Інтерсплав проти України).

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного, судова практика виходить з того, що чинне податкове законодавство України не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від перебування постачальника за юридичною адресою, а також від його господарських та виробничих можливостей.

Теги: відсутність у контрагента матеріальних чи інших ресурсів, податкові спори, судова практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, фіскальні органи, контролюючі органи, податкові органи, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення права на частку у спільному майні: судова практика

Адвокат Морозов (судебная защита)

23.11.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1943цс16 в черговий раз підтвердив судову практику, що склалася відносно питання щодо припинення права на частку у спільному майні.

Відповідно до статті  365  ЦК України  право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

ВАЖЛИВО: Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.       

Аналіз положень статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1–3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Саме ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 16.01.2012 року по справі № 6-81кс11 (№ в ЄДРСРУ 21355285), від 15.05.2013 року по справі № 6-37цс13 (№ в ЄДРСРУ 31701323) та від 02.07.2014 року по справі № 6-68цс14 (№ в ЄДРСРУ 39783878).

Водночас при визначенні судом розміру грошової компенсації, яка підлягає стягненню з однієї сторони на користь іншої, необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в абз. 3 п. 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до яких розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди — судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи.

Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті  чи  місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. (абз. 4 п. 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок»).

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішенням Європейського суду з прав людини було встановлено порушення національними судами ст. 1 зазначеного протоколу: суди за вимогою інших співвласників позбавили особу права власності на належну їй частку квартири з порушенням правил щодо попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена ст. 365 ЦК України вимога про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди

Так, Європейський суд  у п. 36 справи "Андрій Руденко проти України" (Заява N 35041/05, Страсбург, 21 грудня 2010 року) зауважує, той факт, що не має значення чи було судом присуджено компенсацію за таку втрату (майна) для питання щодо наявності певного виду втручання.  Однак умови щодо компенсації є суттєвими для оцінки  того,  чи  дотримав оскаржуваний захід справедливий баланс відповідно до ст. 1 Першого протоколу  (див.,  наприклад,  рішення   у   справі "Україна-Тюмень"  проти  України" (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), N 22603/02, п. 57 від 22 листопада 2007 року).

Втручання у  право  на  мирне  володіння майном є сумісним з вимогами ст.  1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне (див.  рішення у справі  "Ятрідіс проти Греції"  (Iatridis  v.  Greece)  [ВП],  N 31107/96,  п.  58, ECHR 1999-II).  Зокрема,  друге речення  першого  пункту  дозволяє позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає,  що держави  мають  право  здійснювати  контроль  за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (див. згадане вище рішення у справі "Україна-Тюмень" проти України" п. 49).

ВИСНОВОК: З врахуванням закріплених в п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне:

– чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом;

–  чи користуються спільним майном інші співвласники – відповідачі по справі;

– чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України;

– чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар (Постанова ВСУ від 13.01.2016 року по справі № 6-2925цс15).

Теги: припинення права на частку у спільному майні, спільне майно, неподільне майно, виділення в натурі, співвласники, експертиза, поділ майна, шлюб, кошти, придбання майна, судова практика, набуття право власності, компенсація,  юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Підставою для прийняття ППР є проведення перевірки платника податку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень, у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, є обов’язкове здійснення перевірки платника податку.

Виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями.

За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена.

Суб’єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді.

ВАЖЛИВО: Здійснення перевірки є необхідною передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу відсутня компетенція на прийняття податкового повідомлення-рішення.

Така компетенція не виникає в силу самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для визначення контролюючим органом грошових зобов'язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення в зв'язку допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Водночас, у разі визнання перевірки протиправною з процедурних підстав, така перевірка відсутня як юридичний факт, а отже, контролюючий орган не позбавлений повноважень провести нову перевірку будь-якого виду, але вже за належною процедурою.

Такий підхід узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладений у постанові від 27.01.2015 року у справі № 21-425а14 (№ в ЄДРСРУ 43075087), Постанові ВСУ від 09.02.2016 року по справі № 826/5689/13-а (№ в ЄДРСРУ 56676702) та № 21-2749а15 від 16.02.2016 р. у якому, серед іншого, вказано що суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді і у такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування, а також, що  невиконання вимог пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 та п. 79.2 ст. 79 Податкового кодексу України щодо порядку призначення та власне процедури проведення перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. При цьому право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої перевірки.

Окрім того, незважаючи на проголошену підпунктом 79.3 статті 79 ПК необов’язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК (Ухвала ВАСУ від 29.11.2016 року по справі № 822/3599/15 (№ в ЄДРСРУ 63058658).

Більше того, фактичне проведення контролюючим органом невиїзної перевірки платника податку, при цьому оформлення результатів такої перевірки актом про результати проведення виїзної перевірки є правовою підставою для визнання результатів такої перевірки недійсними (Ухвала ВАСУ від 09.11.2016 року по справі № 814/4281/13-а (№ в ЄДРСРУ 62592890).

ВИСНОВОК: Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України одноголосно стверджує, що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку, а Вищий адміністративний суд України доповнюю вказану правову позицію тим, що за відсутності проведеної перевірки, як юридичного факту,  у контролюючого органу відсутня компетенція на прийняття податкового повідомлення-рішення.

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, неустойка, административный иск, обеспечение иска, юрист, судебная защита, Адвокат МорозовТекст скопирован с сайта https://alibi.dp.ua

Верховний суд: касаційне оскарження ухвал відносно виконавчого листа

Адвокат Морозов (судебная защита)

Передбачена законом правова можливість оскарження ухвал апеляційної інстанції про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Ухвали, які є перепонами в завершенні судового провадження та підлягають касаційному оскарженню.

23.11.2016 р., розглядаючи справу № 6-1954цс16,  Верховний суд України зробив ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК, який повністю підтверджує, як правову позицію (Постанова ВСУ від 24.06.2015 року по справі № 6-608цс15 (№ в ЄДРСРУ 45985244), так і правовий висновок (Постанова ВСУ від 13.04.2016 року по справі № 6-599цс16 (№ в ЄДРСРУ 57312236) щодо можливості касаційного оскарження  ухвали суду апеляційної інстанції, якою задоволено заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Верховний суд України вказує, що виконавче провадження згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» є завершальною стадією судового провадження.

З огляду на зазначене ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною в завершенні судового провадження, оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, тому перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі.

Обґрунтування:

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції.

Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України.

Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 

1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції»).

ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що ухвала суду апеляційної інстанції про задоволення заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, перешкоджає подальшому провадженню у справі та підлягає оскарженню в касаційному порядку відповідно до вимог частини першої статті 293, пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України.

Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:

1.    Ухвала суду апеляційної інстанції про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною в завершенні судового провадження і підлягає касаційному оскарженню (Постанова ВСУ від 24.06.2015 року по справі № 6-608цс15 (№ в ЄДРСРУ 45985244), від 23.11.2016 р. по справі  № 6-1954цс16 та від 13.04.2016 року по справі № 6-599цс16 (№ в ЄДРСРУ 57312236).

2.    Оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено (Постанова ВСУ від 06.07.2016 року по справі № 6-701цс16 (№ в ЄДРСРУ 58874786).

3. Ухвали суду першої інстанції щодо поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання після їх перегляду в апеляційному порядку касаційному оскарженню не підлягають» (Постанова ВСУ від 11.11.2015 року по справі № 6-1482цс15 (№ в ЄДРСРУ 53537501).

Необхідно також вказати, що згідно ч.1 та ч. 3 ст. 360-7 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення, підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня їх прийняття.

Отже існує три умови, щоб рішення та висновки ВСУ прийняли статус обов’язкових:
1. Це  повинен бути ВИСНОВОК, а не ПОЗИЦІЯ Верховного Суду України щодо застосування норми права;
2. ВИСНОВОК повинен бути прийнятий за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 ЦПК України;
3. Постанова ВСУ повинна бути опублікована на офіційному сайті.

Тепер, звернемося до мотивувальної частини досліджуємих судових рішень:

1. Постанова Верховного суду України у справі № 6-1482цс15 від 11 листопада 2015 р. де зазначена правова «ПОЗИЦІЯ», тобто лише у даній справі:

«Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися».

2. Постанова Верховного суду України у справі № 6-599цс16 від 13.04.2016 р. та у справі за № 6-1954цс16 від 23.11.2016 р. де зроблений правовий «ВИСНОВОК» :

«Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Укрсоцбанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу».

«За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2016 року підлягає скасуванню з передачею справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги».

ВИСНОВОК:

З урахуванням зазначеного вбачається, що Постанова Верховного суду України у справі № 6-599цс16 від 13.04.2016 р. та у справі за № 6-1954цс16 від 23.11.2016 р. де зроблений правовий «ВИСНОВОК», відповідає всім критеріям визначеним у ст. 360-7 ЦПК України і є обов’язковою для виконання всіма гілками влади та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, в той час, як посилання суду касаційної інстанції на Постанову Верховного суду України у справі № 6-1482цс15 від 11 листопада 2015 р., де зазначена лише «правова позиція», є безпідставним, оскільки дана постанова, згідно з нормами цивільно – процесуального закону, має лише «рекомендаційний характер» та відображає суть відносин у конкретно – визначеній судовій справі.

P.s. не потрібно також забувати, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів (ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України).

Теги: Верховний суд України, исполнительное производство, виконавче провадження, кассационное обжалование, виконавчий лист, оскарження, исполнительный лист, возобновление процессуальных сроков, правовое обоснование, жалоба, заявление, юрист, судова практика, Адвокат Морозов 

Комунальний тариф в переобладнаній «під офіс» квартирі

Адвокат Морозов (судебная защита)

Переобладнання квартири для зайняття підприємницькою, іншою самозайнятою та/або господарською діяльністю, навіть без виведення квартири із житлового фонду, є підставою для нарахування комунального тарифу за ставками не «для населення».

До вищевказаного висновку 23.11.2016 р. дійшов Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1926цс16.

Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з наступного.

В статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» наведені терміни вживаються в такому значенні житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил. Споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Пунктом 1 ч.1 ст.13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо);

Частинами 1, 2 ст. 19 даного Закону встановлено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник.

В силу ст. 627 ЦК України і відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1ст. 638 ЦК України). 

Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст. 630 ЦК України договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

Згідно з пунктом 21 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 21 липня 2005 року, у разі відсутності у квартирі та на вводах у багатоквартирний будинок засобів обліку води та теплової енергії плата за надані послуги справляється згідно із установленими нормативами (нормами) споживання.

Відповідач є приватним нотаріусом та використовує належне їй приміщення в житловому будинку для здійснення нотаріальної діяльності. Постачання теплової енергії до цього приміщення відбувається за допомогою системи централізованого опалення жилого будинку.

Пунктом 4 Правил користування тепловою енергією, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2007 року № 1198 передбачено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Згідно ст. 32 Закону України „Про житлово - комунальні послуги"  розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.

В укладеному між сторонами договорі про теплопостачання зазначено, що споживач зобов’язується оплатити енергію за встановленими тарифами, які затверджені міськими органами самоврядування.

Разом з цим, статтею 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 379 ЦК України визначено поняття житла фізичної особи, яким є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Таким чином, робоче місце приватного нотаріуса призначено виключно для здійснення нотаріальної діяльності по обслуговування населення, та в порівнянні в вищезазначеними статтями ЦК України не може бути житлом для постійного або тимчасового проживання фізичної особи.

ВИСНОВОК СУДУ: Оскільки приватний нотаріус отримує послугу з централізованого опалення не для задоволення власних житлово-побутових потреб, а для здійснення нотаріальної діяльності у приміщенні, яке фактично не є житловим, суди безпідставно відмовили в задоволенні позову комунального підприємства.

Аналогічна правова позиція узгоджується з правовими позиціями, висловленими Верховним Судом України у постановах від 26 вересня 2012 року у справах № № 6-43цс12, 6-72цс12 - послуги з теплопостачання такого приміщення повинні оплачуватися за тарифами на теплову енергію для потреб інших споживачів (крім населення) та не можуть оплачуватися за тарифами для населення.

Теги: житлово – комунальні послуги, комунальні послуги, тарифи, оплата послуг, переобладнання квартири, господарська діяльність, юридична адреса, самозайнята особа, договор, заборгованість, ЖКХ, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Презумпція спільної часткової власності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України дослідив питання щодо виділу часток (поділу) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, а також компенсації її вартості. 

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частина четверта статті 355 ЦК), тобто діє презумпція спільної часткової власності. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Отже, якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна (п. 17 Постанови Пленуму ВССУ від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

16.11.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1443цс16 зробив відповідний правовий висновок стосовно спільної часткової власності.

Так, поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Отже, право спільної часткової власності – це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

ВАЖЛИВО: Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

ВАЖЛИВО: Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

 Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України Верховний суд України дійшов висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.

Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

ВАЖЛИВО: Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.

Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 03.04.2013 року по справі № 6-12цс13 (№ в ЄДРСРУ 30604030).

P.s. Треба також враховувати, що що не підлягають поділу (виділу) об’єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об’єкти нерухомого майна (Постанова ВСУ від 04.12.2013 року по справі № 6-130цс13 (№ в ЄДРСРУ 36171775) ; Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 6-286цс15 (№ в ЄДРСРУ 52437333).

Теги: виділ часток, спільна сумісна власність, спільна часткова власність, поділ нерухомого майна, співвласник, ідеальні частки, грошова компенсація, технічний паспорт, судово – будівельна експертиза, юрист Днепр, судовий захист, Адвокат Морозов