Адвокат Морозов (судовий захист)
Обмеження процесуальних
строків звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати. Судова
практика.
06.12.2017 р. Верховний суд України в контексті справи №6-331цс17 досліджував неоднакове застосування судом касаційної
інстанції статті 233 КЗпП України в частині строків
звернення до суду за вирішенням трудових спорів.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала,
що за змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини
працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють
за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні
працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи,
організації, провадиться в день звільнення.
Більше того, правова позиція Верховного суду України у справі №
6-2912цс16 від 18.01.2017 р. передбачає, що
відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини
власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у
строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх
розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його
середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Окремо необхідно вказати, що після ухвалення судового рішення про
стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від
відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати
середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь
період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові
при звільненні сум.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові ВСУ від
29.01.2014 року по справі № 6-144цс13 (№ в
ЄДРСРУ 37007895).
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що
невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або
уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може
визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого
правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (Постанова ВСУ від
14.12.2016 року по справі № 428/7002/14-ц (№ в
ЄДРСРУ 63749527)).
Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата –
це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або
уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1
Закону України «Про оплату праці».
ВАЖЛИВО: Стаття 2
Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру
заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу
відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування,
посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і
відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;
додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за
трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає
доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним
законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі
винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і
положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і
матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які
провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна
плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час
тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день
його звільнення.
Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію
обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі
суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або
уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України
відповідальність.
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до
районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням
трудових спорів.
Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник
може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до
районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний
строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого
права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії
наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі
порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду
з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким
строком.
ВИСНОВОК: Проаналізувавши
зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що
в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має
право без обмежень
будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати,
яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з
умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених
законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких
виплат.
Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду
України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16.
І на останок, сама по собі відсутність коштів у роботодавця не
виключає його відповідальності (Постанова ВСУ від 03.07.2013 року по
справі № 6-60цс133 (№ в
ЄДРСРУ 32532907)).
Теги: заробітна плата заборгованість, задолженность по зароботной
плате, стягнення заборгованості по заробітній платі в судовому порядку,
невиплата заробітної плати при звільненні, трудові спори, розрахунок при
звільненні, середній заробіток, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов
