Неперсоналізоване судове рішення про знесення самочинного будівництва не підлягає виконанню

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неконкретизоване (неперсоналізоване)  судове рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника 

04 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/17588/23, адміністративне провадження № К/990/44237/23 (ЄДРСРУ № 118145410) досліджував питання щодо неконкретизованість (неперсоналізованість)  судового рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника. 

Обставини справи: резолютивною частиною рішення суду та постановою про відкриття виконавчого провадження боржника не зобов`язано особисто знести самочинне будівництво, а лише указано про знесення самочинного будівництва за його рахунок, отже є необхідність у формуванні висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 15 у взаємозв`язку зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження». 

За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон України «Про виконавче провадження») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Засади виконавчого провадження визначені частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень. 

За визначеннями, наведеними у частині другій статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ, а боржником - визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. 

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Процедура виконання рішень немайнового характеру визначена Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження». 

За правилами частини першої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення  строку, визначеного  частиною шостою  статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. 

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність (частина друга статті 63 Закону України «Про виконавче провадження». 

За умовами частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. 

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. 

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. 

Статтею 75 Закону України «Про виконавче провадження» установлено відповідальність за невиконання рішення, що зобов`язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. 

Зокрема, частиною першою указаної норми передбачено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем  строк  рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий  строк  виконання. 

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що гарантії щодо обов`язковості виконання судових рішень, встановлені Конституцією України, реалізуються як у добровільному порядку так і через механізм застосування примусу, який забезпечують органи виконавчої служби. Норми Закону України «Про виконавче провадження» спрямовані саме на забезпечення безумовного виконання судового рішення і винятки з цього правила також регламентовані цим законом. Це означає, що у кожному конкретному випадку суди мають надати оцінку діям державного виконавця щодо застосування до боржника заходів впливу, виходячи із оцінки наявності або відсутності обставин, які об`єктивно перешкоджали або унеможливлювали виконання ним судового рішення. 

Зміст наведених норм указує, що правовий підхід щодо застосування положень частини другої статті 15 у взаємозв`язку зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження» у правовідносинах, що стосуються застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу необхідно формувати через призму оцінки змісту зобов`язальної частини виконавчого документа, яка повинна відповідати резолютивній частині судового рішення, та аналізу причин, з якими боржник пов`язує неможливість виконати судове рішення. 

Це означає, що у разі, якщо резолютивна частина судового рішення є нечіткою за змістом, тобто коли вона є незрозумілою як для осіб, стосовно яких його ухвалено, так і для тих, хто здійснює його виконання, через що рішення суду неможливо виконати примусово або є імовірність неправильного його виконання, рішення державного виконавця про застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу (у зв`язку з невиконанням ним цього рішення) у таких випадках є передчасним. 

(!!!) Водночас норми процесуального закону надають учасникам виконавчого провадження право звернутися до суду із заявою про роз`яснення такого рішення. 

Відповідаючи на поставлене в касаційній скарзі питання Верховний Суд висновує, що боржником у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення зобов`язального характеру є особа, визначена у такому судовому рішенні, на яку покладено обов`язок особисто вчинити таку дію чи утриматися від її виконання. 

ВИСНОВОК: Виходячи з зворотного вбачається, що неконкретизоване (неперсоналізоване)  судове рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника у виконавчому проваджені.

 

 

Матеріал по темі: «Способи захисту прав власника від самочинногобудівництва на земельній ділянці»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі скасованого рішення суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого

21 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 203/806/21, провадження № 61-10748св22 (ЄДРСРУ № 115821996) досліджував питання щодо витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого.

Статтею 41 Конституції України установлено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Також частинами першою та другою статті 321 ЦК України вказано на те, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до положень статей 316 та 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Так, пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України викладеному у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, з яким погодилася і Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Витребування спірного майна на користь позивача у цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки позивача, з порушенням вимог закону, було позбавлено права власності на майно.

Позивач діє з легітимною метою для задоволення власних інтересів, передбачених нормами матеріального права з метою відновлення свого порушеного права на належне йому нерухоме майно.

Разом з цим у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення (Постанова Верховного суду України від 29.03.2017 р. у справі  № 6-866цс16)

ВИСНОВОК: Верховний Суд, враховуючи інтереси позивача як власника нерухомого майна, який здійснює захист свого порушеного права власності та надаючи їм оцінку з урахуванням балансу разом із правами та інтересами відповідача, як добросовісного набувача, вважає, що права та інтереси першого , як власника спірного майна, який був позбавлений права володіння та вільного користування ним внаслідок протиправних дій третіх осіб, на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, за обставинами цієї справи, перевищують інтереси добросовісного набувача.

Водночас «набувач» не позбавлений можливості захистити свої права шляхом звернення до суду із позовом до продавця спірного майна щодо відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, зокрема, з вимогою про стягнення з продавця, який не мав відповідних повноважень на укладення договору купівлі-продажу, витрачених ним коштів на придбання спірної нерухомості, а також вартості проведених ремонтних робіт.

 

 

Матеріал по темі: «Державна реєстрація права власності на підставі рішення суду»

 

 

 

Теги: право власності, нерухоме майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно/кошти відповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови для прийняття судом рішення щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти відповідача

15 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/453/23 (ЄДРСРУ № 113484982) досліджував питання щодо умов для прийняття судом рішення щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти відповідача.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19.

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити, передбачених статтею 137 цього Кодексу, заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до статті 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) виключено; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 7) виключено; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 137 ГПК України).

Зі змісту вказаної норми вбачається, що під час розгляду, зокрема заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно та/або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами та/або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.

Під забезпеченням позову у даному випадку слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. При цьому забезпечення позову має бути спрямоване проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити.

(!!!) Покликання позивача про імовірне утруднення виконання судового рішення у справі є необґрунтованим/недоведеним та базуються лише на припущеннях, адже позивачем не надано будь-яких доказів, які б свідчили про дійсний фінансовий стан відповідача, а також доказів, якими б підтверджувалась реальна загроза неможливості виконання судового рішення в зв`язку з відсутністю у відповідача грошових коштів; доводи заявника ґрунтуються виключно на його сумнівах щодо можливої недобросовісної поведінки відповідача та не доведені доказами на підтвердження реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду.

Верховний Суд відзначає, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

ВАЖЛИВО: Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

За змістом статті 136 ГПК України обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, заявник повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника. Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі №910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі №922/2163/17.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.

Отже, у кожному конкретному випадку розглядаючи заяву про забезпечення позову суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів наявні підстави вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків від заборони відповідачу вчиняти певні дії.

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. (Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 922/2928/17 та у постанові Верховного Суду від 05.08.2019 у справі № 922/599/19).

Крім того, під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами. Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні блокуватися господарська діяльність юридичної особи, порушуватися права осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

ВИСНОВОК: Суд може прийняти рішення про забезпечення позову шляхом накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти відповідача:

• лише у справі де заявлено майнову вимогу до відповідача;
• за відсутністю у відповідача грошових коштів:
• наявності достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду за умови дій відповідача щодо:
• реалізації майна чи підготовчі дій до його реалізації;
• витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем;
• укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання, тощо;
• дотриманням принципу співмірності із заявленими позивачем вимогами.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа та заборони звернення стягнення у процедурі виконавчого провадження

26 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/731/18 (ЄДРСРУ № 111833181) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа.

Відповідно до частини 2 статті 136 Господарського процесуального кодексу України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

За змістом пункту 5 частини 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час звернення із заявою про забезпечення у справі) позов забезпечується, зокрема, зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Згідно з частиною 11 статті 137 Господарського процесуального кодексу України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Крім того, недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.08.2021 у справі № 908/309/21, від 04.11.2021 у справі №  907/416/21, від 24.06.2021 у справі № 310/9167/20, від 12.01.2023 у справі № 334/9179/21).

Крім того, недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).

Відповідно до статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

За змістом статті 327 Господарського процесуального кодексу України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Верховний Суд звертає увагу на те, що при виконанні судових рішень слід керуватися інтересами стягувача, оскільки стягувач вправі очікувати від держави вчинення всіх дій, які б наближали його до виконання судового рішення. У цьому сенсі наявність невиконаного судового рішення не вселятиме стягувачеві надію, що Україна як держава робить усе, аби наблизити стягувача до бажаної ним законної мети - виконання судового рішення як стадії реалізації права стягувача на справедливий суд у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 905/3773/14-908/5138/14).

Виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейським судом з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" (рішення від 19.03.1997) зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не можуть вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.

У рішенні від 18.05.2004 Європейський суд з прав людини у справі "Продан проти Молдови" також наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов`язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній із сторін.

За таких обставин, вжиття заходів забезпечення заяви відповідача про перегляд рішення за нововиявленими обставинами шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа (судового наказу) та заборони звернення стягнення в процедурі виконавчого провадження фактично спрямовані на зупинення виконання судового рішення в цій справі, що свідчить про порушення прав позивача, як стягувача у виконавчому провадженні.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вбачається, що заходи забезпечення шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа фактично спрямовані на зупинення виконання судового рішення, що свідчить про порушення прав стягувача у виконавчому провадженні, а тому заява про їх застосування не підлягає задоволенню.

 

Матеріал по темі: «Зупинення примусових торгів шляхом забезпечення позову про їх недійсність»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення загальних зборів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення загальних зборів та заборони державним реєстраторам проводити реєстраційні дії

Заборона вчинення реєстраційних дій є одним із визначених законом способів забезпечення позову, який передбачений, зокрема, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», проте в межах заяви про забезпечення позову до подання позову. Така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12.03.2020 у справі № 916/3479/19, від 24.06.2020 у справі № 902/1051/19; від 07.09.2020 у справі № 904/1766/20.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема у постановах від 12.09.2022 у справі №911/172/22 та від 12.09.2022 у справі №911/231/22 заходи забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення загальних зборів рішення відповідають процесуальним нормам, що регулюють корпоративні правовідносини, зокрема вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовних вимог, доведеності обставин щодо ймовірності ускладнення ефективного захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів заявника в разі невжиття таких заходів.

Відповідно до практики Верховного Суду заходи забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення спірних позачергових загальних зборів та заборони державним реєстраторам проводити реєстраційні дії на підставі оскарженого рішення відповідають процесуальним нормам, що регулюють корпоративні правовідносини, зокрема вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовних вимог, доведеності обставин щодо ймовірності ускладнення ефективного захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів заявника в разі невжиття таких заходів (постанова Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 911/3616/21 (911/184/22), від 23.06.2021 у справі № 920/26/21, від 25.11.2019 у справі № 922/1992/19).

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 23.06.2021 у справі № 920/26/21 зазначив, що заходи забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення загальних зборів не є тотожними майбутнім позовним вимогам. Вжиття заявлених заходів забезпечення позову не зумовлює жодним чином фактичного вирішення спору по суті, оскільки спрямоване виключно на збереження існуючого становища до прийняття рішення у справі, зупинення носить тимчасовий характер, не скасовує його, а спрямоване виключно на ефективний захист порушених прав та інтересів заявника у випадку задоволення позову.

Оскільки предметом позову є визнання недійсними рішень загальних зборів, скасування державної реєстрації, то в цьому випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (наведену правову позицію викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18, постановах Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 915/1912/19, від 11.02.2021 у справі № 915/1185/20).

При цьому, забезпечуючи позов, судом має бути враховано баланс можливого (допустимого) заходу забезпечення позову та необхідного заходу забезпечення позову.

За таких умов вжиття відповідних заходів забезпечення позову спрямоване виключно на збереження існуючого становища до прийняття рішення у справі, заходи носять тимчасовий характер та спрямовані виключно на ефективний захист порушених прав та інтересів заявника у випадку задоволення позову. Тому немає підстав вважати, що права відповідача будуть порушені. У випадку, якщо під час розгляду справи по суті суд дійде висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, відповідач зможе продовжити виконання рішення органу управління.

ВИСНОВОК: Забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення загальних зборів та заборони державним реєстраторам проводити реєстраційні дії на підставі оскарженого рішення відповідають процесуальним нормам, що регулюють корпоративні правовідносини.

 

Матеріал по темі: «Майнові та немайнові заходи забезпечення позову»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Різниця між об`єктом незавершеного будівництва та самочинно збудованим

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавчі обмеження щодо визнання право власності на об`єкт незавершеного будівництва

28 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 466/6895/19, провадження № 61-15844св21 (ЄДРСРУ № 109273544) досліджував питання щодо законодавчих обмежень щодо визнання право власності на об`єкт незавершеного будівництва.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документів, який засвідчує його право власності.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У частині четвертій статті 373 ЦК України зазначено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Нормативно регламентованим є право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частинами третьою, п`ятою, сьомою статті 376 ЦК України передбачено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

(!!!) У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

За загальними правилами кожна особа має право на захист свого цивільного права лише у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У зв`язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити усі обставини справи, зокрема:

• чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки;
• чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації;
• чи є законною відмова у такому прийнятті;
• чи є порушення будівельних норм та істотних правил.

На підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК України).

Відповідно до статті 8 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачених статтями 27, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону).

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частина п`ята стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Частиною восьмою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності» передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію забороняється.

Аналогічна норма закріплена пунктом 12 Порядку № 461.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 461 прийняття в експлуатацію об`єктів, що належать до I-III категорії складності, та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації органами державного архітектурно-будівельного контролю поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Відповідно до 19-21 Порядку № 461 у разі подання чи оформлення декларації з порушенням установлених вимог орган державного архітектурно-будівельного контролю повертає її замовнику (його уповноваженій особі) у спосіб, відповідно до якого були подані документи, з письмовим обґрунтуванням причин повернення у строк, передбачений для її реєстрації.

Після усунення недоліків, що спричинили повернення декларації, замовник (уповноважена ним особа) може повторно звернутися до органу державного архітектурно-будівельного контролю для реєстрації декларації.

Рішення про реєстрацію або повернення декларації може бути розглянуто у порядку нагляду (без права реєстрації декларації) Держархбудінспекцією або оскаржено до суду.

Втім поняття «об`єкт незавершеного будівництва» (частина 3 статті 331 ЦК України) та «самочинно збудований об`єкт» (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання.

Чинне законодавство передбачає можливість набуття особою за певних умов права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна за рішенням суду.

У той же час об`єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов`язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно (15 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 235/5915/20-ц, провадження № 61-19448св21 (ЄДРСРУ № 109363923).

ВИСНОВОК: Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами Цивільного кодексу України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Аналогічні висновки, викладені у постанові Верховного суду від 25 серпня 2020 року у справі № 760/21223/17-ц.

 

Матеріал по темі: «Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою»

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов