Доцільність та правомірність розірвання договору після закінчення строку його дії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: можливості розірвання договору після закінчення строку його дії у разі, якщо зобов`язання за ним залишаються невиконаними обома сторонами

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/21315/21 (ЄДРСРУ № 116231435) досліджував питання про доцільність/правомірність розірвання договору після закінчення строку його дії.

Верховний Суд виходить з того, що договір є підставою виникнення і формою існування зобов`язань, які одночасно складають зміст договору, тобто ці поняття є взаємопов`язані, з однієї сторони, та не є тотожними, з іншої.

Зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

(!!!) Отже, строк дії договору (виконання зобов`язання) є істотною умовою договору і встановлюється за загальними правилами, визначеними у статтях 251-255, 530-531, 631 ЦК України та в статті 180 ГК України.

Разом з тим, із наведених норм слідує, що строк дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

У контексті наведеного, Верховний Суд звертається до постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №910/9072/17, де відзначено, що: "6.4. Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки згідно зі статтею 599 ЦК України, частиною першою статті 202 ГК України такою підставою є виконання, проведене належним чином.

6.5. З огляду на те, що закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що після закінчення строку дії укладеного між сторонами Договору є неможливим виконання відповідачем робіт за цим Договором та їх прийняття позивачем".

ВАЖЛИВО: Тобто, фактично договір вважається припиненим/закінченим з припиненням зобов`язань, котрі входять до змісту договору. Інакше кажучи, він припиняється саме внаслідок вичерпаності його умов.

До юридичних фактів, котрі тягнуть припинення зобов`язання, відносяться належне виконання, зарахування вимог, угода сторін тощо. Інші обставини, що ліквідовують зобов`язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання є: ліквідація юридичної особи, неможливість виконання договору тощо. Під припиненням цивільно-правових зобов`язань слід розуміти розірвання правового зв`язку між кредитором і боржником (замовником і підрядником) з втратою сторонами кореспондуючих один до одного прав і обов`язків. Тобто після такого припинення зобов`язання кредитор більше не вправі вимагати від боржника виконання обов`язку, а останній не зобов`язаний його виконувати.

Найбільш бажаним та доцільним способом припинення договору (зобов`язання) для його учасників є належне виконання, чим досягається мета правовідношення. У свою чергу, виконання зобов`язання - це правомірна дія, юридичний факт, що породжує взаємні права та обов`язки для сторін договору. Разом з тим, поняття припинення зобов`язання є набагато ширшим поняттям ніж його виконання, оскільки кореспондується з припиненням будь-яких правових зав`язків між сторонами.

Припинення строку договору не є наслідком припинення його зобов`язань, адже закінчення строку дії договору (визначеного у договорі) не припиняє взаємних прав і обов`язків, що регулюються спірним договором щодо повного виконання сторонами своїх зобов`язальних обов`язків, які у свою чергу  не обмежується таким строком.

Тому у даному випадку Верховний Суд виходить з того, що строк дії договору не може бути менший за строк виконання зобов`язання, адже на сторін розповсюджуються права і обов`язки, визначені таким договором. Водночас розірвання договору є підставою для припинення невиконаних або не припинених зобов`язань за договором.

Разом з тим, вирішуючи питання про доцільність/правомірність розірвання договору після закінчення строку його дії, судом має бути враховано не лише формальна сторона припинення матеріального права (закінчення строку дії договору, визначеного договором), а й суть неприпинених зобов`язальних правовідносин, що надалі продовжують існувати між сторонами, адже такі безпосередньо впливають на можливість у майбутньому припинити зобов`язання шляхом його виконання.

У контексті наведеного важливе значення мають обставини, чи виконанні/частково виконанні/невиконанні умови договору обома сторонами, чи тільки однією; чи можливе виконання договору (з огляду на конкретні обставини справи) у розумні строки для обох сторін; чи не ставить обов`язок виконання такого Договору у завідомо невигідне становище одну сторону по відношенню до іншої; чи є доцільним продовження дії зобов`язань за Договором, що фактично не може бути виконаним, тощо.

Тобто, важливим елементом правової визначеності є питання можливості розірвання договору на будь-якій стадії його виконання сторонами, зокрема як санкції, необхідною передумовою якої є неналежне виконання умов договору однією стороною, що позбавляє можливості виконати у належні строки свої зобов`язанні іншу сторону.

У зворотному випадку, закінчення строку договору за умови невиконання та відповідно неприпинення зобов`язань між сторонами, правовідносини між ними матимуть невизначений правовий характер, що необмежений ані у часі, ані будь-якими іншими чинниками, що, у свою чергу, порушує принцип правової визначеності.

Отже, оскільки Договір за своєю правовою суттю покладає права і обов`язки на обох сторін, що не припиняються до повного виконання зобов`язань за таким договором, а тому у даному випадку недоцільно розмежовувати строк виконання зобов`язання із строком дії договору, у контексті можливості оскарження порушеного права, за захистом якого звернулася особа.

ВИСНОВОК: З метою забезпечення правової визначеності та подолання сумнівів щодо тлумачення вимог чинного законодавства у контексті спірних правовідносин, які залишаються, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у постанові від 16.09.2022 у справі №913/703/20 шляхом його уточнення/конкретизації щодо імперативності/диспозитивності питання можливості розірвання договору після закінчення строку дії такого, у разі, якщо зобов`язання за ним залишаються невиконаними обома сторонами та передати справу №910/21315/21 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Право спадкоємця на розірвання договору купівлі-продажу укладеного спадкодавцем за життя»

 

 

 

Теги: розірвання договору, строк дії договору, закінчення строку дії договору, припинення договірних відносин, виконання договору, невиконані зобовязання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання та виконання рішення іноземного суду: участь у провадженні.

Адвокат Морозов Євген (сайт)

Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1151цс16 узагальнив судову практику щодо визнання та виконання рішення іноземного суду з підстав не(та/або)належного повідомлення сторін процесу про участь у провадженні.

Предметом дослідження було наступне питання: «Якщо сторона провадження повідомлена лише про процес, а не про дату та місце розгляду справи, то чи буде це підставою для відмови в виконанні рішення іноземного суду в Україні»?

Фабула справи: ТОВ звернулося до українського суду із клопотанням про визнання та виконання ухвали Арбітражного суду м. Москви.

В обґрунтування клопотання заявник посилався на те, що вказане рішення ухвалено відповідно до вимог законодавства Російської Федерації, набрало чинності, раніше не виконувалося, видано виконавчий лист, й на даний час боржником добровільно не виконується.

Відмовляючи у задоволенні клопотання суд першої інстанції виходив із того, що Боржник не був повідомлений про розгляд вищевказаної справи в арбітражному апеляційному суді.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення клопотання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ухвала Арбітражного суду м. Москви Російської Федерації оскаржувалася у Дев’ятому арбітражному апеляційному суді за апеляційною скаргою Боржника, що свідчить про обізнаність останнього про процес розгляду справи.

Наразі справа перебувала у Верховному суді України, де останній однозначно вирішив наступне.

За змістом частини другої статті 10 ЦК України та статті 3 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і статті 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»  у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення.

Згідно зі статтею 9 Угоди у виконанні рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентному суду за місцем, де виклопочується виконання рішення, докази того, що вона не була повідомлена про процес.

Стаття 6 Європейської конвенції про захист прав людини (далі -Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд. Вона закріплює принцип верховенства закону, на якому будується демократичне суспільство, і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини невід’ємними частинами «права на суд» слід розглядати, зокрема, наступні вимоги : вимога «змагальності» процесу відповідно до статті 6 Конвенції передбачає наявність можливості бути поінформованим і коментувати зауваження або докази, представлені протилежною стороною, в ході розгляду; право на «публічне слухання», що передбачає право на усне слухання і особисту присутність сторони в цивільному судовому процесі перед судом (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden, 26 травня 1988 р., номер заяви 10563/83, пп. 24-  33); право на ефективну участь (T. та V. проти Сполученого Королівства,16 грудня 1999 р., номер заяв 24724/94; 24888/94, пп. 83-89).

Стаття 6 Конвенції головним чином служить для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію і оскаржити докази, які він вважав недостовірними, а не для того, щоб оцінювати правильність або неправильність рішення, прийнятого національними судами (Каралевічус проти Литви (Karalevičius v. Lithuania), 6 червня 2002 р., номер заяви 53254/99).

Враховуючи вищезазначене у поєднанні зі статтею 9 Угоди, під «повідомленням про процес» слід розуміти саме сповіщення судом Сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення Сторін «правом на суд».

Таким чином, з огляду на зазначене вище вбачається, що обізнаність  сторони процесу про провадження, яке їй же ініційоване (в апеляційному порядку) не є достатньою підставою для легалізації та виконання рішення іноземного суду в Україні, оскільки її не було повідомлено про час та місце слухання (розгляду) справи.

Разом з тим, необхідно відмітити той факт, що у Російській Федерації діє система «Мій арбітр» та «Електронний вартовий» (аналогія «Судова влада в Україні») за допомогою якої будь-яка особа, яка має доступ до інтернету, має можливість відслідковувати та спостерігати хід розгляду судової справи, більше того, оперативно отримувати копії всіх судових актів та відслідковувати процесуальні документи, що подані до канцелярії відповідного суду.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до діючого законодавства Російської Федерації апеляційна скарга не буде прийнята до провадження до поки арбітражний суд не отримає докази того, що її копія направлена всім учасникам провадження (п. 3 ч. 4 ст. 260 Арбитражного – процесуального кодексу РФ) , а після відкриття провадження у справі,  в ухвалі про відкриття провадження, чітко зазначається електрона адреса за допомогою якої, сторони контролюють хід судового провадження (яка скоріше за все отримана Боржником).

Підсумовуючи зазначене вище вбачається дуже сумнівним факт того, що Боржник не знав про час та місце слухання справи… однак той факт, що Заявник не зміг це довести належними та допустимими доказами… то це вже – ЗМАГАЛЬНІСТЬ СТОРІН!!!