понедельник, 29 мая 2017 г.

Переважне право на укладення (пролонгацію) договору оренди


Адвокат Морозов (судовий захист)
Неврахування судом переважного перед іншими особами права наймача на укладання договору найму на новий строк, свідчить про ігнорування національними судами практики Європейського суду з прав людини. 
17.05.2017 р. забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права у орендних відносинах комунального майна, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України  розглядаючи справу № 3-122гс17 виходила з нижчевикладеного.
Відповідно до частини 1 статті 283 ГК за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Частиною 4 статті 284 ГК передбачено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди також встановлено статтею 764 ЦК та опосередковано нормою частини 4 статті 291 ГК, згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК.
За змістом статті 764 ЦК якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Крім того, у справі, що розглядається, орендоване майно є комунальним, а тому на ці правовідносини поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (далі – Закон).
Між тим логіка Верховного суду України зводиться до того, якщо процедура передачі в оренду будь-якого комунального майна є відміною від процедури передбаченої в Законі України «Про оренду державного та комунального майна», то вказаний закон не може застосовуватися до цих відносин (постанова Верховного суду України від 26.04.2017 р. справа  № 3-176гс17 , ЄДРСРУ № 66515962).
Відповідно до частини 2 статті 17 Закону у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника (постанова Верховного суду України від 20.04.2016 року у справі № 3-266гс16).
Згідно зі статтею 27 Закону у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
Положеннями п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України  „Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна від 29 травня 2013 року N 12 (з наступними змінами і доповненнями)  визначено, що зі  змісту статей 759, 763 і 764 ЦК України, частини другої статті 291 ГК України, частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. Відтак якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.
У справі, що розглядається, суди усіх інстанцій, зосередившись на вирішенні питання пролонгації (припиненні) дії договору, не звернули уваги на положення статті 777 ЦК, статті 285 ГК, які регулюють переважне право наймача на укладання договору на новий строк.
Так, наведеними нормами передбачено, що орендар (наймач), який належно виконує свої обов’язки за договором оренди (найму), після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення цього договору на новий строк.
Частиною 3 статті 17 Закону встановлено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.
ВИСНОВОК: сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен повідомити наймодавця про своє переважне право у строк, визначений у договорі, або в розумний строк до закінчення строку договору найму.
У разі якщо наймач не надсилає повідомлення наймодавцю, він відмовляється від здійснення свого переважного права.
На виконання викладених вимог суд встановлює, з якою метою буде використовуватися нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з’ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених частиною 3 статті 17 Закону.
Аналогічне положення міститься у постанові Верховного суду України Постанова від 20 квітня 2016 року № 3-266гс16.
Неврахування судом переважного перед іншими особами права наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором найму, на укладання договору найму на новий строк, свідчить про ігнорування національними судами практики Європейського суду з прав людини у розрізі захисту права власності та є підставою для констатації порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у справі «Стрейтч проти Сполученого Королівства», суд дійшов висновку, що заявника слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження строку оренди, і – в цілях статті 1 Першого протоколу – таке законне сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих йому муніципалітетом Дорчестера за орендним договором (пункт 35).


Теги: оренда державного майна, аренда, комунального майна, строк, договір оренди, типовий, закінчення, розірвання, припинення, продовження, пролонгація, судова практика, Верховний суд України, Адвокат Морозов 


суббота, 27 мая 2017 г.

На поручителя не поширюється дія Закону «Про захист прав споживачів»


Адвокат Морозов (судебная защита)

Поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». 
27.04.2017 р. Верховний суд Украъни вирішуючи справу № 6-1153цс16 дослідив питання щодо неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» в частині поширення дії вказаних законодавчих актів на поручителя.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з нижчевикладеного.
У договорі поруки  сторонами було передбачено, що всі спори, які виникають за цим договором між сторонами, розглядаються в Постійно діючому третейському суді  згідно з його Регламентом.
(!!!) Відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейському суду, крім випадків, встановлених законом.
Згідно  зі статтею 1 Закону України «Про третейські суди»  до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (пункт 14 цієї статті доповнено згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Згідно з пунктом 22  цього Закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує, або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язку найманого працівника.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.  
ВАЖЛИВО: Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що третейські суди можуть розглядати будь-які спори, за винятком зокрема тих, які випливають з договору споживчого кредиту і за своїм змістом пов’язані із захистом прав споживачів банківських послуг.
Віднесення правовідносин до того чи іншого виду в теорії цивільного права відбувається за ознаками суб’єктів цих  правовідносин та змісту цих правовідносин.
Суб’єктами правовідносин споживчого кредитування є споживач послуг з надання кредиту та банк.
Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору.
Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача.
Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або як договір про намір здійснити такі дії.
ВИСНОВОК: Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного суду України від 19.01.2016 року у справі № 6-2767ц15 (ЄДРСРУ № 55283071).


Теги: поручитель, порука, поручитель не є споживачем, споживач послуг банку, про захист прав споживачів, споживчий кредит, кредит, поручительство, судебная практика, Адвокат Морозов


пятница, 26 мая 2017 г.

Строки давності при проведенні документальних перевірок органами ДФС


Адвокат Морозов (судебная защита)

Граничні строки давності для проведення перевірок органами державної фіскальної служби. Позиція Верховного суду України. 
При плануванні, організації та проведенні документальних перевірок слід враховувати, що з 1 січня 2017 року строки давності (відповідно до п. 102.1 ст. 102 Кодексу, контролюючий орган, крім випадків, визначених п. 102.2 ст. 102 Кодексу, має право провести перевірку  та самостійно визначити суму грошових зобов’язань платника податків у випадках, визначених Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до ст. 39 Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної  п. 133.4 ст. 133 Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов’язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше – за днем її фактичного подання) поширюються також на період, який може бути охоплений перевіркою (лист ДФС України від 05.05.2017 р. №11356/7/99-99-14-03-03-17).
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 09.02.2016 р. справа № 826/3285/15, ЄДРСРУ № 56280397: «податковий кодекс не містить граничних строків проведення перевірок …у свою чергу, таке обмеження випливає з положень статті 102 ПК зі строком у 1095 днів.»
ВАЖЛИВО: Отже, якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов’язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов’язання (у т.ч. від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.
Також необхідно наголосити, що у відповідності до листа ДФС від 17.01.2017 р. № 1005/7/99-99-14-03-03-17 «Про організацію перевірок у 2017 році» пунктом 8 розділу І Закону N 1797 доповнено Кодекс статтею 193 та викладено в новій редакції пп. 191.1.1 п. 191.1 ст. 191, якими визначено перелік функцій державних податкових інспекцій, а функцію контрольно-перевірочної роботи закріплено виключно за контролюючими органами обласного та центрального рівнів.
Отже, з 01.01.2017 р. організацію та проведення документальних і фактичних перевірок може бути здійснено (в т.ч. видано наказ про проведення, оформлено направлення (посвідчення), складено акт (довідку) та податкові повідомлення-рішення, вимоги (рішення) зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі - ЄСВ), за їх результатами) лише зазначеними вище органами.
Водночас уточнено, що документи з питань проведення перевірок (запити, накази, акти, повідомлення про місце і час проведення розгляду заперечень, податкові повідомлення-рішення) надсилаються платникам податків у порядку, встановленому п. 42.2 ст. 42 Кодексу.
ВАЖЛИВО: З 01.01.2017 р. змінено порядок подання та розгляду заперечень до актів (довідок) перевірок. Так, платники податків у разі незгоди з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, мають право подати свої заперечення та/або додаткові документи в порядку, визначеному п. 44.7 ст. 44 Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків (раніше зауваження подавались до контролюючого органу за основним місцем обліку).


Теги: ДФС, проведення перевірок, граничні строки проведення перевірок, строки давності, 1095 днів, судова практика, Верховний суд України, сума грошового зобов’язання, оскарження, контролюючий орган, Адвокат Морозов


среда, 24 мая 2017 г.

Чи є апріорі фіскальний орган учасником справи про банкрутство?


Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження фіскального (податкового) органу оскаржувати ухвали у справі про банкрутство, незважаючи на те, що податкове управління не зверталась з грошовими вимогами до боржника! 
Пункт 8 частини 3 статті 129 Конституції України визначає серед основних засад судочинства, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Вказана конституційна норма конкретизована законодавцем в статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Отже, реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.
Таким чином, випадки, в яких особа має право оскаржити рішення суду в апеляційному чи касаційному порядку, мають бути встановлені процесуальним законодавством.
Разом з тим: «відсутність у Господарському процесуальному кодексі України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників судового процесу, не може бути підставою для відмови у прийнятті апеляційної чи касаційної скарги, оформленої згідно з вимогами господарського процесуального законодавства, за відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження. Ця відмова розглядається як порушення конституційного права на судовий захист, яке за ст. 64 Конституції України не може бути обмежене» (ВГСУ від 29 листопада 2016 року  у  справі № 910/14968/14, ЄДРСРУ № 63086929).
Між тим, 16 травня 2017 року розглядаючи справу № 904/11218/16 (ЄДРСРУ № 66597693)  Вищий господарський суд України стверджує нижческазане.
За частиною 1 статті 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", провадження у справі про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", справи про банкрутство юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Відповідно ст. 20 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків в порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно з вимогами  ст.ст.75, 78 Податкового кодексу України  проведення документальних  позапланових  перевірок дотримання вимог  податкового законодавства знаходиться у виключної   компетенції  державної податкової служби, остання не позбавлена права здійснювати, в межах повноважень, свої функції та проводити перевірку дотримання вимог податкового законодавства платником податків, а у разі виявлення порушень норм податкового законодавства та встановленні заборгованості боржника по сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів) заявляти свої претензії до такого боржника шляхом подачі ліквідатору заяви з кредиторськими  вимогами.
Отже, чинним законодавством не обмежуються повноваження податкових органів на проведення перевірок своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) суб'єктів господарювання, які перебувають у процедурах банкрутства. В будь-якому випадку порушення провадження у справі про банкрутство боржника та винесення постанови судом про визнання боржника банкрутом і введення ліквідаційної процедури не може бути перешкодою податковому органу у здійсненні ним планової або позапланової перевірки боржника.
Орган податкової служби вправі звернутися з цього приводу до ліквідатора боржника та провести позапланову перевірку його господарської діяльності, а у випадку відмови ліквідатора, як керівника боржника, надати можливість проведення перевірки суб'єкта господарювання, орган податкової служби вправі оскаржити дії ліквідатора до суду.
Відповідно до вимог п. 11.1 Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09 грудня 2011 року N 1588 зі змінами, дані про прийняття рішення щодо припинення юридичних осіб, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, контролюючі органи отримують від державних реєстраторів у порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром та інформаційними системами Центрального контролюючого органу.
Згідно п. 11.5 вищевказаного Порядку, у зв'язку з ліквідацією або реорганізацією платника податків контролюючі органи розпочинають та проводять процедури, передбачені цим розділом.
Згідно п. 11.9 Порядку, якщо розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи, припинення (закриття) постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків, контролюючим органом приймається рішення про проведення (не проведення за підставами, встановленими пунктами 11.11 та 11.12 цього розділу) документальної позапланової перевірки платника податків, який перебуває на обліку в такому органі.
ВАЖЛИВО: Призначається перевірка у такі строки: не пізніше десяти робочих днів з дати отримання відомостей про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, у разі ліквідації юридичної особи за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу.
В рамках цієї справи судом встановлено, що ДПІ була завчасно та у встановленому  порядку повідомлена про прийняття загальними зборами учасників рішення про припинення ТОВ та необхідність зняття з обліку платника податків, а наказ про здійснення документальної позапланової перевірки ТОВ був виданий начальником інспекції вже після визнання боржника банкрутом постановою суду та введення щодо нього ліквідаційної  процедури.
Статтею 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участі у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
Відповідно до ч.6 ст.106 Господарського процесуального кодексу України, апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені у цьому Кодексі та Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Враховуючи те, що у справах про банкрутство виносяться судові рішення у формі ухвал, їх оскарження відбувається з урахуванням особливостей, передбачених Законом про банкрутство. 
Відтак, в силу особливостей справи про банкрутство, коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, діючим законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

  
Згідно статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" учасниками у справі про банкрутство є сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) суб'єкта підприємницької діяльності - боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.
Таким чином, право на оскарження судового рішення у справі про банкрутство надано особам, які мають процесуальний статус учасника провадження у справі про банкрутство.
Статтею 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також визначено, що сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут).
Кредитор - юридична або фізична особа, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).
ВАЖЛИВО: Таким чином, особа, яка має грошові вимоги до боржника, набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство, а саме - кредитора, лише у разі подання у встановленому порядку заяви з грошовими вимогами до боржника. Тільки після цього така особа має процесуальне право на оскарження процесуальних документів у справі про банкрутство.
При цьому, вищевказаний перелік учасників провадження у справі про банкрутство не є вичерпним, оскільки до учасників справи про банкрутство названа стаття відносить також інших осіб, які у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.
Отже, виходячи з вимог ст.1 спеціального Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" особи, які не набули статусу учасника провадження у справі про банкрутство, в даному випадку, статусу - сторони у справі, не мають права на оскарження судових рішень  в процедурах банкрутства.


Частиною 1 статті 210 ГК України встановлено, що кредиторами неплатоспроможних боржників є юридичні або фізичні особи, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань  до боржника.
Наведена правова норма не встановлює автоматичного визнання цих органів кредиторами у всіх справах про банкрутство. Статус кредитора щодо неплатоспроможного боржника набувається  через вказані вище процедури.
Податковий орган не позбавлений права оскаржувати у подальшому прийняті у даній справі судові акти, у разі визнання у встановленому законом порядку його кредиторських вимог до боржника.
ВИСНОВОК: Юридичні та фізичні особи, акціонери, учасники господарських товариств, що не мають статусу сторони чи учасника у справі про банкрутство, не мають права на оскарження судових рішень у справі про банкрутство, а помилково порушене апеляційне і касаційне провадження підлягають припиненню в порядку, передбаченому статтею 80 ГПК на підставі статей 91 та 107 ГПК як такі, що не підлягають вирішенню в господарських судах. В інших випадках такі скарги повертаються без розгляду. Це стосується і скарг зазначених осіб на такі ухвали.
Якщо апеляційну скаргу подано, зокрема, особою, яка не має права її подавати, то у таких випадках апеляційний господарський суд повинен відмовити у прийнятті апеляційної скарги і винести з цього приводу відповідну ухвалу з посиланням на статті 91 або 106 ГПК України. У разі помилкового порушення апеляційного провадження в зазначених випадках суд апеляційної інстанції припиняє таке провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України.


P.s. Разом з цим нещодавно, а саме 07.02.2017 р.  Вищий господарський суд України розглядаючи справу № 904/7202/16, (ЄДРСРУ № 64621144) прийняв прямо протилежну позицію та вказав, що з урахуванням  особливостей процедури банкрутства  в порядку ст. 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Державна податкова інспекція має також правовий статус контролюючого органу, і є учасником даної справи про банкрутство, незважаючи на те, що не зверталась з грошовими вимогами до боржника.




Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова інспекція, контролюючий орган, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, судовий захист, Адвокат Морозов


Стягнення штрафу, пені, неустойки та процентів в іноземній валюті


Адвокат Морозов (судовий захист)

Пеня штраф, неустойка, проценти та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України: валюта стягнення? 
Нещодавно Верховний суд України узагальнюючи судову практику виходив з того, що пеня штраф, неустойка, проценти та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України підлягають стягненню виключно в національній валюті України – гривні.
Норми ст. 99 Конституції України, ст. 192, 533 ЦК України дають підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов'язання) валютного платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і його виконання є національна валюта України - гривня.
Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України.
Дана правова позиція висловлена Верховним Судом України по справі № 6-79цс14 у постанові від 02.07.2014 і у відповідності до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для застосування судами.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України по справі  № 6-145цс14 у постанові від 24.09.2014 року,  від 01.04.2015 року у справі № 3-29гс15 та від 16 вересня 2015 року № 6-190цс15.
Разом з цим 15.05.2017 р. під час розгляду справи № 6-211цс17 та дослідження застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету Верховним судом України висловлена інша точка зору.
Відповідно до частини  першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
ВАЖЛИВО: Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України).
Так, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа № 924/1968/15 та Верховного суду  України від 08.02.2017 р. у справі № 6-1905цс16.


Статтею 5 Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.
Враховуючи це суд вказав, що  вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказану обставину, – стягнути грошову суму в іноземній валюті.
Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Формами неустойки є штраф і пеня.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.
ВИСНОВОК: Оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти і пеню в іноземній валюті.
Такий висновок судів є правильним та узгоджується з вимогами частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету.



Теги: долар США, гривна,  курсова різниця, іноземна валюта, гривна, платіжний засіб, грошові зобов'язання в іноземній валюті, припинення зобов’язання, судове рішення, стягнення заборгованості, примусовий порядок, судовий захист, Адвокат Морозов