вторник, 31 января 2017 г.

Придбання об’єктів нерухомості з сумнівною репутацією: правові наслідки


Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: правовий статус майна, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але яке в подальшому скасоване?
18.01.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу  6-2776цс16 в черговий раз сформував правову позицію щодо вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення.
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ: При придбанні нерухомого майна, необхідно перевіряти його статус щодо відповідних обмежень та заборон, а також враховувати правове підґрунтя , яке слугувало підставою для реєстрації право власності на продавця (договір купівлі – продажу, дарування, судове рішення і.т.і.)
Суд вказав, що згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
ВАЖЛИВО: За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові ВСУ від 02.09.2015 р. справа № 6-1168ц15 (ЄДРСРУ № 50287777), Постанові ВСУ від 21.12.2016 р. справа № 1522/25684/12 (ЄДРСРУ № 64033654).
Постановою ВСУ від 17.12.2014 року по справі № 6-140цс14 (№ в ЄДРСРУ 42576425) передбачено, що за положеннями зазначених норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
Необхідно також враховувати і судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема на рішення Верховного суду України по справі  № 6-327цс15 від 23.12.2015 р. (№ в ЄДРСРУ 55159817), яке передбачає, що виходячи з положень закону право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.
Окрім цього суд вказує, що  втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.
Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном пропорційним визначеним цілям.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
ВИСНОВОК:  Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
P.s. при придбанні «сумнівно – дешевої» нерухомості будьте максимально пильними, вивчайте правовстановлюючи документи… не зайвим буде зробити відповідний аналіз в усіх можливих електронних базах, окрему увагу приділить інтернет ресурсу - «Єдиний державний реєстр судових рішень», шукаючи не тільки по об’єкту нерухомості (його характеристикам), а також контрагентам у яких ця нерухомість вже була у «власності».


Теги: право власності, власник майна, правочин, перепродаж, витребування майна, вибуття майна, віндикаційний позов, компенсація, збитки, стягнення витрат, право власності на підставі судового рішення, добросовісний набувач, судовий захист, Адвокат Морозов

понедельник, 30 января 2017 г.

Трудові спори: розрахунок при звільненні працівника, компенсація шкоди


Адвокат Морозов (судебная защита)

Порядок розрахунку та видачі трудової книжки при звільненні працівника. Невиплата з вини власника (роботодавця) належних звільненому працівникові сум у день звільнення. Стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Моральна шкода. Процесуальні строки для звернення до суду. 
Правова позиція Верховного суду України у справі  6-2912цс16 від 18.01.2017 р. передбачає, що відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
ВАЖЛИВО: Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. А згідно із частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року).
Більше того, відповідно до п. 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року передбачено, що спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням  строків її виплати є трудовим спором, пов’язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.
Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз’яснив, що за статтею   47 КЗпП України роботодавець зобов’язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.   
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року  №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
ВАЖЛИВО: Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові ВСУ від 29.01.2014 року по справі № 6-144цс13 (№ в ЄДРСРУ 37007895).
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 428/7002/14-ц (№ в ЄДРСРУ 63749527).
Окрім того, відповідно до частини 5 статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Однак не можна погодитись із тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
ВАЖЛИВО: Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, то відповідно до статей 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
Статтями 16 та 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
ВАЖЛИВО: Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз'яснено, що згідно статті 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв’язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
На останок, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України  розглядаючи справу від 26.10.2016 р. за  № 6-1395цс16 (№ в ЄДРСРУ 62425737) підтвердили раніше висловлені правові позиції, а саме: в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
УВАГА: Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності (Постанова ВСУ від 03.07.2013 року по справі № 6-60цс133 (№ в ЄДРСРУ 32532907).

P.s. При вирішені трудових спорів не потрібно також забувати і про Постанову Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» оскільки п 4 передбачає порядок індексації оплати праці (грошового забезпечення), оскільки відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у справах, пов’язаних із вирішенням спорів про індексацію заробітної плати або компенсацію працівникам втрати її частини у зв’язку із затримкою її виплати, суди мають її враховувати.

Теги: заробітна плата заборгованість, задолженность по зароботной плате, стягнення заборгованості по заробітній платі в судовому порядку, невиплата заробітної плати при звільненні, трудові спори, розрахунок при звільненні, середній заробіток, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов


Оперативна закупка наркотичних засобів без внесення відомостей до ЄРДР


Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність проведення оперативної закупки наркотичних засобів у разі невнесення відомостей про злочин до ЄРДР?

19 січня 2017 р. судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України, розглядаючи справу № 5-310кс(15)16 встановила неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо (не) можливості правоохоронними органами організовувати та проводити «оперативну закупку» наркотичних засобів у разі (не) внесення відомостей про злочин до ЄРДР, але чіткої відповіді не надала, у зв’язку із закінченням строків давності на перегляд вироку суду.
Підставою для подання стороною обвинувачення заяви про перегляд слугувала Ухвала ВССУ від 20.05.2016 р. справа № 553/1018/15-к (ЄДРСРУ № 57786990).
Зокрема у досліджуємому процесуальному документі суд вказав, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відноситься принцип законності, який поміж іншого визначає, що закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати Кримінальному процесуальному кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому кодексу (ст. ст. 7, 9 КПК України). 
Відповідно до ст. 271 КПК України, контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності достатніх підстав вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин та проводиться у тому числі у формі оперативної закупки. Якщо при проведенні контролю за вчиненням злочину виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи, воно має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на підставі рішення слідчого судді згідно з вимогами цього Кодексу.
ВАЖЛИВО: Згідно з ч. 4 ст. 246 КПК України виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину. 
Таке рішення відповідно до вимог ст. 251 КПК України приймається у формі постанови. Одним з обов'язкових реквізитів постанови про проведення негласної слідчої (розшукової) дії є найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер, як це передбачено п. 1 ч. 1 ст. 251 КПК України.
Водночас ч. 6 ст. 246 КПК України визначено, що проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування злочину, або за його дорученням - уповноважені оперативні підрозділи органів внутрішніх справ.
(!!!) Тобто, оперативна закупка наркотичних засобів може проводитись лише у разі внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань, за постановою прокурора, уповноваженою на те особою слідчим або оперативним працівником лише при наявності відповідного доручення на це слідчого.
Виходячи з вимог ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатись суд при ухваленні судового рішення.
Стосовно можливої провокації злочину дуже влучно висловився ЄСПЛ. Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Банніков проти Російської Федерації» від 04 листопада 2010 року, «Веселов та інші проти Російської Федерації» від 02 жовтня 2010 року, застосування особливих методів ведення слідства - зокрема, агентурних методів - саме по собі не може порушувати право особи на справедливий суд.
ВАЖЛИВО: Ризик провокації з боку працівників правоохоронних органів, викликаний вказаними методами, означає, що їх використання повинно бути суворо регламентованим. Для застосування цих методів у правоохоронних органів мають бути докази на підтвердження аргументу схильності особи до вчинення злочину.
Для визначення провокації злочину Європейський суд установив, зокрема, такі критерії, як: 1) вагомість причин проведення оперативної закупівлі; 2) наявність у правоохоронних органів об'єктивних даних про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і що ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою; 3) чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад, прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; 4) чи був би скоєний злочин без втручання правоохоронних органів.
ВАЖЛИВО: Разом з тим, як констатував Верховний суд України, існує і зворотна точка зору, яка викладена в Ухвалі ВССУ від 23.06.2016 р. по справі № 671/463/15-к (ЄДРСРУ № 58559824).
Однак, посилаючись на ч.4 ст. 447 КПК, як підставу наявності процесуальної заборони перегляду таких рішень поза межами річного строку з дня їх постановлення (постанови від 18 жовтня 2012 року в справі № 5-18кс 12, від 18 жовтня 2012 року в справі 5-23кс 12, від 1 листопада 2012 року в справі 5-20кс 12, від 29 листопада 2012 року в справі 5-24кс 12, від 16 травня 2013 року в справі 5-16кс 13, від 6 червня 2013 року в справі 5-19кс 13, від 1 жовтня 2015 року в справі 5-151кс 15 та від 3 листопада 2016 року в справі 5-68кс (15) 16), Верховний суд України не вирішив питання по суті…
Отже, висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20.05.2016 р. у справі № 553/1018/15-к (ЄДРСРУ № 57786990) щодо визнання недопустимими доказів, отриманих під час проведення оперативних закупок зводиться до наступного: оперативна закупка наркотичних засобів може проводитись лише у разі внесення відомостей про злочин до ЄРДР, за постановою прокурора, слідчим чи оперативним працівником лише при наявності відповідного доручення на це слідчого.  

Теги: оперативні заходи, слідчі дії, розшукові дії,  ОРД, відомості ЄРДР, оперативна закупка, наркотичний засіб, контроль за вчиненням злочину, обвинувачення, сторона захисту, Адвокат Морозов


суббота, 28 января 2017 г.

Підстави недійсності договору фінансового лізингу автомобіля


Адвокат Морозов (судовий захист)
18.01.2017 р. Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-648цс16 та усуваючи розбіжності щодо відповідності умовам діючого законодавства договорів фінансового лізингу автомобіля, висловив нижчезазначену правову позицію.
Однак, з першу необхідно вказати, що підставою для перегляду справи була постанова Верховного Суду України від 16.12.2015 року по справі № 6-2766цс15 (№ в ЄДРСРУ 54513238).
 У цій постанові міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Договір лізингу є змішаним договором і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу.
Згідно зі статтею 799 ЦК України:  1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
ВАЖЛИВО: У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Більше того, стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.
Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.
Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).
Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" Верховний суд України дійшов висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак:
1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України);
2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
ВАЖЛИВО: Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи  умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).
Аналогічна Правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-330цс16 від 08.06.2016 р. (№ в ЄДРСРУ 58275279).
За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.
ВАЖЛИВО: Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
Отже, відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила  з такого.
Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».
Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
ВАЖЛИВО: За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування.
Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України.
За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.
Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
(!!!) Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.
Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:
По-перше: 1) договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; 2) договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; 
По-друге: договір фінансового лізингу із споживачем повинен виключати несправедливими умови і не допускати істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу; 
По-третє: договір фінансового лізингу зі споживачем, мають право укладати лише фінансові установи і лише після отримання відповідної ліцензії.
ВИСНОВОК: за недотримання вищевказаних умов - договір фінансового лізингу є нікчемним або може бути визнаний судом недійсним.
  
Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов