четверг, 22 декабря 2016 г.

Захист інвестора або право власності на об’єкт новобудови



Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України дослідив спосіб захисту інвестора при стандартній схемі недобросовісного забудовника: відчудження новозбудованого майна декільком особам, які в подальшому укладають наступні договори відчуження (дарування, купівля – продаж і.т.і.)…
07.12.2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-1111цс16 виходила з наступного.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма встановлює об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
ВАЖЛИВО: разом з тим особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.
Згідно з пунктом 1 частини другої цієї статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що рівною мірою означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов’язків.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина друга статті 16 ЦК України).
В свою чергу,  в Рішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 р. по справі № 1-10/2004 розкривається поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається  в частині  першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права",  треба розуміти як прагнення  до  користування конкретним   матеріальним   та/або   нематеріальним   благом,   як зумовлений   загальним   змістом   об'єктивного   і    прямо    не опосередкований  у  суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є  самостійним  об'єктом  судового  захисту  та  інших  засобів правової  охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і  законам України,  суспільним інтересам,  справедливості,  добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Частиною четвертою статті 55 Конституції України унормовано, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Таким чином, особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.
Способи захисту цивільного права та інтересу зазначені в статті 16 Цивільного кодексу України. За приписами цієї норми кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
У розумінні наведених приписів спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
ВАЖЛИВО: Однак, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Абзацами 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту"  ухваленої на 114-й сесії Комітету міністрів від 12 травня 2004 р. передбачено,   що,  відповідно  до вимог статті 13  Конвенції,  держави-члени  зобов'язуються забезпечити будь-якій особі,  що звертається з оскарженням порушення її прав  і  свобод, викладених  в  Конвенції,  ефективний  засіб  правового  захисту в національному органі; крім  обов'язку  впровадити  такі   ефективні засоби   правового   захисту   у   світлі   прецедентної  практики Європейського  суду  з  прав  людини ,  на  держави покладається загальний обов'язок розв'язувати проблеми,  що лежать в основі виявлених порушень; саме  держави-члени   повинні   забезпечити ефективність  таких  національних  засобів  як  з правової,  так і практичної точок зору,  і щоб їх застосування  могло  привести  до вирішення  скарги  по  суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення.
Зокрема, у пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.
Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним".
Отже, "ефективний засіб правового захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Більше того, згідно Рекомендації Rec (2004) 6 - "орган",  про який ідеться у статті 13 Конвенції не обов'язково має бути судовим,  але якщо він не є таким,  то його повноваження і ті гарантії,  які він надає,  доцільно визначати з огляду на  реальну ефективність засобу правового захисту, який він забезпечує; - "ефективність" "засобу правового захисту" в значенні статті 13  не  залежить  від  визначеності   позитивного   для   заявника результату;  проте  вона  містить  певну  мінімальну  вимогу щодо швидкості розгляду (абз. 5 та 6 розділу «Вступ», Рекомендації Rec (2004).
Окремої уваги заслуговує Аналіз Верховного суду України щодо практики застосування судами ст. 16 ЦК України і який свідчить, що ВСУ не може погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв’язку з тим, що заявник (позивач), звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється.
У таких випадках  слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, ч. 2 ст. 16 ЦК України  передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції  України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та в постанові Верховного суду України від 12 червня 2013 року в справі № 6-32цс13 і які, в свою чергу,  є обов’язковими для всіх органів і судів з метою приведення судової практики до єдності.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
На підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.
Майновими правами, як зазначено у постанові Верховного Суду України від 18. 11. 2015 р. у справі № 6-1858цс15, визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
Більше того, відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав і у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України (Постанова Верховного суду України у справі № 6-2124цс15 від 10.02.2016 р.).
ВАЖЛИВО: Майнові права на нерухомість, що є об’єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об’єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності.
Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав.
Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
ВИСНОВОК: майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
Аналогічні висновки Верховного Суду України викладені у наданих для порівняння постановах від 4 листопада 2015 року (№ 6-1920цс15) та 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16).
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Разом з тим, ч. 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Отже, виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення зазначеними нормами та нормою ст. 331 ЦК України не передбачено.

P.s. На мою думку, і нажаль, в Україні не діє положення Закону України  «Про інвестиційну діяльність», ч. 5. ст. 7 зокрема якого передбачає, що інвестор  має право володіти,    користуватися    і розпоряджатися об'єктами  та  результатами  інвестицій,  включаючи реінвестиції  та  торговельні  операції  на  території    України, відповідно до законодавчих актів України.
P.s.s. Інвестор запам’ятай:  перед укладанням такого виду угод обов’язково отримайте інформацію про забудовника: про його засновників, контрагентів, податкових зобов’язань, розміру статутного фонду, наявність у нього відповідних ліцензій, участь його у подібних господарських операціях, не буде і зайвим перевірити його по всім наявним базам в т.ч. і по «Єдиному державному реєстру судових рішень», а найліпше довірити цю справу професіоналам, які зберуть для Вас «досьє» на забудовника  та зроблять відповідний правовий висновок.


Теги: захист право власності, інвестор, забудовник, новобудова, будівництво, майнові права, квартира, відчудження новозбудованого майна, дарування, купівля – продаж, судовий захист, судова практика, суд, Адвокат Морозов

Комментариев нет:

Отправить комментарий