понедельник, 31 октября 2016 г.

Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування



Адвокат Морозов (судебная защита)

19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1873цс16 зробив правовий висновок щодо фіктивності правочину

Спершу необхідно вказати, що Верховний Суд України 24 вересня 2014 року розглянувши справу № 6-116цс14, предметом якої був спір про визнання договору фіктивним зробив правовий висновок у відповідності з яким фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином (ст. 234 ЦК України). Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним ( ст. 235 ЦК України).

В свою чергу 19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1873цс16 зробив правовий висновок щодо фіктивності правочину, чим фактично підтвердив раніше висловлену правову позицію відносно цього питання.

Зокрема суд вказав, що згідно статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

ВАЖЛИВО: Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.  

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.   

Основними ознаками фіктивного правочину є:
 1. введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;
2. свідомий намір невиконання зобов’язань договору;
3. приховування справжніх намірів учасників правочину.

Більше того, ознака вчинення фіктивного правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. (Постанова ВСУ від 21.01.2015 року по справі № 6-197цс14 (№ в ЄДРСРУ 42496157).

Разом з цим чинний закон не передбачає обмежень звертатися до суду з позовами про визнання правочинів фіктивними для інших заінтересованих осіб. Оскільки сторони не вчиняли жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суди приймали рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача. (Узагальнення Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.   



Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

четверг, 27 октября 2016 г.

Обов’язковість згоди іншого із подружжя при відчуженні спільного майна



Адвокат Морозов (судебная защита)

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, однак чи дійсна ця теза при розпорядженні майном подружжя розкрив Верховний суд України.

Предметом дослідження Верховним судом України у справі  № 6-1587цс16  були судові рішення відносно розгляду  позовної заяви одного із подружжя щодо визнання нотаріально – посвідченої заяви про згоду на укладення договору та визнання самого договору купівлі-продажу квартири недійсними.  
Так, 12.10.2016 р. суд вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права зазначив, що відповідно до статті 60 СК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79 цс 13).
Разом з цим, досліджуючи судову практику щодо зміни правового режиму майна подружжя у випадку його поділу необхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15.
Знаковою цю постанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:
1) час набуття такого майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
ВАЖЛИВО: належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. (Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15).
Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-801цс16 тільки підтверджує все вищевказане, зокрема статтею 60 СК  України визначено, що майно,  набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того,що один них не мав з поважноїпричини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доход).
За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
ВАЖЛИВО: Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.
Отже, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так,  Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Крім того, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з’ясовує наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в  натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Правові наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України.  
За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (Постанова ВСУ від 18.06.2014 №6-69цс14 та п.19 Постанови пленуму ВСУ від 06.11.2009  N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з мотивів, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.
Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 8 квітня, 13 травня, 10 червня 2015 року, 30 березня, 13 квітня 2016 року.
У справі, яка була предметом дослідження Верховним судом України, позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив.
Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.

Теги: згода іншого із подружжя, нотаріально посвідчена згода подружжя, договір купівлі – продажу, відчуження майна подружжям, недійсний правочин, помилка, чоловік, дружина, спільна сумісна власність, спільна праця подружжя, юрист, судова практика, Адвокат Морозов

среда, 26 октября 2016 г.

Ефективний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки: поза законом



Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України відступив від двох правових позицій та підтвердив «змішаний» спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а також її дійсність незалежно від переходу права власності на обтяжене іпотекою нерухоме майно.

12 жовтня 2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 23, 36-39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, відступила від правової позиції, викладеної в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року № 6-201цс14 («оскільки на момент переходу права власності на будівлі та споруди на підставі рішення суду договір іпотеки було визнано недійсним, а відповідний запис був вилучений з Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою, то стаття 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовується») та 30 березня 2016 року справа № 6-1851цс15(«судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотеко держателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки»), вирішуючи справу № 6-504цс16 виходить з такого.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.
ВАЖЛИВО: Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії договору іпотеки. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, серед яких, зокрема, зазначено, що іпотека припиняється: -  у разі  припинення  основного  зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного  договору; - визнання договору іпотеки недійсним.
Поряд з цим постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : - припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; - реалізації предмета іпотеки; - набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; - визнання іпотечного договору недійсним; - знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.»
Таким чином, якщо договір іпотеки не припинено з визначених законом підстав, то усі права і обов’язки, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися і є діючими до його повного виконання.
Суди встановивши, що основне зобов’язання боржник не виконав, наявність та  розмір заборгованості підтверджений наданим розрахунком заборгованості. Крім того, договір іпотеки не визнавався недійсним, строк його дії не закінчився і договір був дійсним на час виключення з державного реєстру обтяжень відомостей щодо іпотеки та є дійсним на час розгляду справи. Отже основне зобов’язання за кредитним договором не припинилось, а тому відсутні підстави вважати іпотеку припиненою.
Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від  1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон  № 1952-IV).
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Крім того, державна реєстрація іпотек регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність  1 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (утратив чинність 1 січня 2016 року).
Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис. 
Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.
ВАЖЛИВО:  Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, запис підлягає відновленню з моменту його первісного вчинення, тобто запис є дійсним з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек.
Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов’язки іпотекодавця.
Отже, в разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя шляхом перенесення всіх прав та обов’язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року у справі № 6-2026цс16 та від 05.10.2016 р. у справі  № 6-1582цс16.
Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: - на підставі рішення суду, - виконавчого напису нотаріуса; - згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15.
У частині першій статті 36 цього Закону зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:  - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
ВАЖЛИВО: При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.
Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачається лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Отже, аналіз статей 36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей  328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:
1. судовий – на підставі рішення суду:
а) шляхом проведення прилюдних торгів;
б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (право  іпотекодержателя  на  продаж  предмета іпотеки будь-якій  особі-покупцеві);
2. два позасудових способи захисту:
а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;
б) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
3«змішаний»: в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16;
У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
ВАЖЛИВО: договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
У справі, яка переглядається суди встановили, що боржник не виконував умови договору, кредиту не погасив, унаслідок чого утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателятобто кредитор - іпотекодержатель має право на визнання права власності на предмет іпотеки.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16 (№  в ЄДРСРУ 61558682).
Ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним способом відновлення прав кредитора є застосування передбаченої сторонами в договорі процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань (змішаний спосіб стягнення), неправильно застосував норми статей  36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши, що позичальник не виконував грошових зобов’язань за кредитним договором і що договори купівлі-продажу, на підставі яких відповідачі придбали майно у власність, є чинними і саме відповідачі на момент прийняття рішення у справі були власниками майна, що є предметом іпотеки, суд правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.

Теги: ипотека, припинення іпотеки, прекращение ипотечных обязательств, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

вторник, 25 октября 2016 г.

Зміст боргових зобов’язань в разі не повернення позики



Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України підвів підсумок відповідальності боржника перед кредитором, в разі несвоєчасного повернення позики та конкретизував складові його боргу.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ст. 1046 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається.
У відповідності до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.
Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
ВАЖЛИВО: Враховуючи вищезазначені положення закону та у випадку не встановлення договором розміру процентів після спливу визначеного у договорі строку їх повернення, слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України. 
Окрім того, підлягають застосуванню положення статті 625 ЦК України із поєднанням зі статтею 1048 ЦК України у разі прострочення виконання боржником грошового зобов’язання.
Разом з цим, відповідно до правової позиції  Верховного суду України висловленій у постанові від 30 травня 2012 року  справа № 6-48цс12 в разі якщо спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позикито право позикодавця, який не є ні юридичною особою, ні суб’єктом підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється ст. ст. 1046–1048 ЦК України, а не вказаним вище Законом.
19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2129цс16 підвів підсумок відповідальності боржника перед кредитором, в разі несвоєчасного повернення позики  та конкретизував складові його боргу.
Так частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625  цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
ВАЖЛИВО: Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме:
1. суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; 
2. проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами; 
3. три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.
При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.
Враховуючи зазначене, 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов’язання, складовою якого, зокрема, є також нараховані проценти за користування кредитними коштами, строки сплати яких передбачено договором. 
Більше того, правова позиція у справі за № 6-1412цс16 висловлена постановою Верховного суду України від 07 вересня 2016 р. зводиться до того, що у випадку не встановлення договором позики розміру процентів після спливу визначеного у договорі строку їх повернення, розмір процентів  визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.


Теги: позика, розписка,  займ, гроші, відповідальність, боргові зобов’язання, облікова ставка НБУ, договор, расписка, договір, деньги, суд, позов, відсотки, проценты, експертиза, захист, защита, процесс, обжалование, судебная практика, взыскание, стягнення, юрист, адвокат, Морозов Евгений

воскресенье, 23 октября 2016 г.

Орендна плата за землю: підстава для припинення договору



Адвокат Морозов (судебная защита)


Судова практика Верховного суду України щодо припинення права користування земельною ділянкою з підстав несплати за землю, поновлення договору оренди та визначення суми орендної плати для земель комунальної та державної форм власності. 
28 вересня 2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми  матеріального права щодо припинення права користування земельною ділянкою, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-977цс16 підтвердила раніше висловлену правову позицію.
Так, згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
ВАЖИВО: Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону України «Про оренду землі» орендована земельна  ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни  цільового  призначення,  якщо  це передбачено  договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.  
Умови договору    суборенди    земельної    ділянки   повинні  обмежуватися  умовами  договору  оренди  земельної  ділянки  і  не суперечити йому.
Отже, до правовідносин з договору суборенди застосовуються положення нормативно правових актів, які регулюють правовідносини з договору оренди, як до правовідносин, умови яких  обмежуються умовами договору оренди.    
Відповідно до частини першої статті 32 зазначеного Закону на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
Згідно із пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання як договору оренди, так і договору суборенди земельної ділянки, тоді як разове порушення умов договору оренди у цій частині не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-146цс12 (№ в ЄДРСРУ 28310898).
Поряд з цим особливу увагу заслуговує Правовий висновок від 21.09.2016 р. у справі № 6-1512цс16, яким зазначено, що згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотною умовою договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
ВАЖЛИВО: Частиною другою вказаної статті визначено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
ВИСНОВОК: Отже, якщо відсутність у договорі одніє з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода сторони  позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.
Необхідно також вказати на Правовий висновок зроблений у  Постанові ВСУ від 25.02.2015 року по справі № 6-219цс14 (№ в ЄДРСРУ 42886585) зміст якого передбачає, що тільки орендар, який належно виконує свої обов’язки за договором, має право на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» разом із наявністю нижчевикладених юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.
Насамкінець, для визначення суми орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Таким чином, обов’язок зі сплати орендної плати є нормативно врегульованим і не може визначатися чи змінюватися та припинятися сторонами договору за власним волевиявленням.
Враховуючи те, що дотримання належного економічного регулювання земельних правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених межах шляхом їх вірного правового врегулювання безпосередньо належить до інтересів держави, помилково вважати факт непроведення нормативної грошової оцінки, у порядку встановленим законодавством, суто формальною підставою для визнання спірного договору недійсним (Постанова ВСУ від 11.05.2016 року по справі № 6-824цс16 (№ в ЄДРСРУ 57677841).
До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 (№ в ЄДРСРУ 36171774) передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».
Більше того, «…законодавча зміна граничного розміру плати за землю є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору» (ВСУ від 23.05.2011 р. справа № 7/105-10 (30/234-09).

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, , судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов