Судова
практика Верховного суду України щодо законності об’єднання різних по суті процесуальних
вимог, які
підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, в одне судове
провадження.
Правова
позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016
року у справі 6-1593цс16 в черговий раз підтверджує, що не допускається об’єднання в одне
провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.
В такому разі
суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його
юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд
яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.
Необхідно
вказати, що все вищевикладене було вже неодноразовим предметом судового
дослідження, зокрема у рішеннях та правових позиціях Верховного суду України від 27 квітня 2016 року у справі №
6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р.
справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16 судом зазначено наступне.
Так з
урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та відповідно до статті
3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися
до суду, проте лише за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних
прав, свобод чи інтересів.
Більше того,
відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору
щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний
розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,
встановленим законом.
Ніхто не може
бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона
віднесена процесуальним законом (ст. 8 Закону "Про судоустрій і статус суддів").
Вирішуючи
питання про відкриття провадження у справі, суд має перевірити належність
справи до юрисдикції та підсудності суду.
Визначити підсудність суду - значить
з'ясувати коло цивільних справ, які компетентний вирішувати по суті даний суд.
Підсудність - це розподіл
підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції
залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на
яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду (ст.15 ЦПК).
Основні норми
про підсудність у цивільному процесі містяться в главі 2 ЦПК.
В залежності
від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку
поширюється юрисдикція того чи іншого суду, прийнято розрізняти два види
підсудності в цивільному процесі:
а) родову
(предметну) підсудність;
б)
територіальну підсудність.
Територіальна підсудність - це
підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку
поширюється юрисдикція даного суду. З її допомогою вирішується питання, яким з
однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.
Критеріями
даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача,
позивача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце
розгляду первісного позову та ін.
Загальними
критеріями визначення
судової юрисдикції є предметний (характер спірних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад цих правовідносин).
Разом з тим, суди повинні звертати увагу на винятки із загального суб'єктного
критерію, що встановлені законодавством (наприклад, корпоративні спори, спори
щодо захисту ділової репутації в сфері господарювання та іншої підприємницької
діяльності), згідно з якими спір належить до розгляду певного виду судочинства
незалежно від складу учасників спору.
За змістом
пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України
справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення
адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін
є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи
службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на
основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до
визначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного
судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган
місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при
здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому
числі на виконання делегованих повноважень.
Як зазначено у
постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року
№ 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», «…для розгляду
спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст
(характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що
протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі
розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.
Вирішуючи
питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового,
суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема,
за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому
спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган
місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт,
який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі
на виконання делегованих повноважень.
Суди повинні
звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише
наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й
здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і
завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно
розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання
покладених на них Конституцією чи законами України завдань».
В свою чергу,
Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваження
вирішувати спори про право й інші правові питання (Рішення Конституційного Суду
України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного
тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України
(справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб)
від 7 травня 2002 року у справі №1-1/2002 ). У схожому розумінні вживається і поняття «компетенція
господарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів і
розгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.
Таким чином,
господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських
відносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у
законі норми, що прямо б передбачала вирішення такого спору судом іншої
юрисдикції. У випадках, якщо у законодавчому акті підвідомчість визначена
словами: суду чи господарському суду або вказано про вирішення спору в судовому
порядку, господарському суду належить виходити з суб'єктного складу учасників і
характеру спірних правовідносин.
Справи, що
віднесені до підвідомчості господарських судів, також кваліфікуються за
сукупністю предметного та
суб'єктного критеріїв.
За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і
справи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності. За суб'єктним
критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між
юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках
за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
Європейський
суд з прав людини у справі «Zand v.
Austria» у рішенні
від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом»
поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на
дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття
«суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю
організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до
юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається
«судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб
на підставі практики, яка не передбачена законом.
Згідно практики
Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» від 28.10.1998 р.) важливим питанням є довіра, яку суди повинні
вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобовязані
викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя,
стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен
брати самовідвід або бути відведений.
Крім того, у
рішенні Європейського суду з прав людини у справах «Сокуренко і
Стригун проти України» зазначається,
що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, передбачає всю організаційну структуру судів,
включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
ВАЖЛИВО: суд слід вважати встановленим законом лише за умови, що він
утворений безпосередньо на підставі закону, в межах своєї предметної,
функціональної та територіальної юрисдикції та у законному складі
суду.
Відповідно до
статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які
підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено
законом.
Згідно з
частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній
позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.
Відповідно до
роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного
процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»,
вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з
того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами
першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди
розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних,
трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд
таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або
Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1,
12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом
може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
ВАЖЛИВО: Абзацом 3 пункту 15 цієї Постанови роз’яснено, що вимоги
позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо
ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від
вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається,
якщо відсутня спільність предмета позову.
Не допускається
об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами
різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
ВИСНОВОК: Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог,
які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не
встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які
належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо
вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
Теги: підсудність, підвідомчість, належний суд, судовий спір,
об’єднання, судове провадження, юрисдикція, правила судочинства, відкриття
провадження, відвід судді, оскарження, ухвала, судова практика, юрист, судовий
захист, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар