29/08/2016

Недійсність господарських операцій в силу фіктивності контрагента



Адвокат Морозов (судебная защита)

Оскарження рішень контролюючого (фіскального) органу щодо не визнання права платника податків на формування у податковому  обліку витрат та податкового кредиту з ПДВ за господарськими операціями проведеними з контрагентом(и) що мають ознаки фіктивності.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, який міститься у його постанові від 19.04.2016 (у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ТМ «Гранд Галерея» до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення), статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку. При розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати.
Приклад втілення вищевказаної постанови: Постанова Вищого адміністративного суду України  від 10" серпня 2016 р. у справі № К/800/12851/16 передбачає наступні твердження контролюючого органу: «Перевіркою не визнано право платника на формування у податковому  обліку витрат та податкового кредиту з ПДВ за операціями з придбання у названих постачальників будівельних матеріалів та підрядних робіт з огляду на фіктивний характер цих операцій, що стало підставою для прийняття Інспекцією відповідних ППР…на обґрунтування цього висновку Інспекція послалася на наявність ознак технічних суб'єктів господарювання у перелічених контрагентівякі не перебувають за місцезнаходженнямне мають майнатрудових та виробничих ресурсів, об'єктивно необхідні для виконання договірних зобов'язань перед позивачем; також Інспекція послалася на нелегальний статус спірних контрагентів в силу їх реєстрації на підставних осіб (як це установлено у рамках кримінальних проваджень, порушених за статтею 205 Кримінального кодексу України)
Докази необґрунтованого виникнення у платника податкової вигоди повинні розцінюватися у сукупності та взаємозв'язку, причому оцінці підлягає також і діяльність усіх учасників господарських операцій. Статус фіктивного, нелегального підприємства (зокрема, в силу його реєстрації на підставну особу) несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».
Таким чином, для оскарження спірних ППР платнику податку в суді необхідно спростувати декілька факторів, зокрема критерій фіктивності контрагента, на якому хочу зупинитися більш детально.
Стаття 205 Кримінального кодексу України передбачає, що  фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.
Доказами фіктивності конкретного підприємства можуть визнаватися, зокрема: реєстрація підприємства на підставну особу, за підробленими, втраченими, позиченими або викраденими документами, документами померлих осіб, за вигаданою юридичною адресою; внесення в установчі документи неправдивих даних про засновників і керівників підприємства або про інші обставини; залучення до протиправної діяльності у формі призначення на посаду керівника реально існуючого громадянина із специфічним соціальним статусом (малозабезпечені, психічно хворі тощо); відсутність ознак діяльності фірми, зазначеної в установчих документах; короткий термін існування підприємства; відсутність руху коштів підприємства на його банківських рахунках або, навпаки, занадто великий обсяг фінансових операцій на банківських рахунках підприємства, яке лише нещодавно зареєструвалось.
У постанові Верховного Суду України від 05.03.2012 (справа № 21-421а11) викладена правова позиція (що неодноразово була продубльована Судом, зокрема, у його постановах від 01.12.2015 у справі № 21-1661а15, від 02.12.2015 у справі № 21-3849а15), відповідно до якої податкові накладні, що стали підставою для формування податкового кредиту, у випадку їх заповнення не уповноваженими особами не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним (Ухвала ВАСУ від 10 серпня 2016 року справа № К/800/16228/16).
Разом з тим, судова практика йде не зовсім проти платника податків, зокрема у своєму рішенні від 5 липня 2016 року по справі № 211793а16 Верховний суд України вказав, що сам факт заперечення директором контрагента своєї участі у діяльності товариства та у підписанні товариством від його імені первинних облікових та бухгалтерських документів, за умови, що  на час встановлення фактичних взаємовідносин сторін керівником цього товариства в Єдиному реєстрі підприємств і організацій України значився саме цей директор, не може бути, на думку суду, свідченням безтоварності спірних операцій, за умови скасування  щодо нього постанови про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною другою  статті 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво»).
Ч. 4 ст. 72 КАС України передбачає, що вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
Листом ВАСУ від 14.11.2012р. за № 2379/12/13-12 преюдицівність вищевказаної норми права конкретизовано:
1.    Судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб».
2.    Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.
Таким чином, в такого роду спорах, посилання фіскального органу на протоколи допиту свідків у кримінальній справі,  де ще немає вироку по справі - не є належним доказом.
В підтвердження зазначеному у своїй ухвалі ВАСУ від 30 жовтня 2013 р. у справі №  К/9991/72665/12 вказав: «..протоколи допиту свідків не є допустимими доказами в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а тому дана обставина судами обґрунтовано не взята до уваги як доказ порушення позивачем податкового законодавства.
Більше того, ВАСУ йде далі і в рішенні від 26.08.2015 р. по справі К/800/60969/14 вказує наступне: «Обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.
Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду».
Відносно первинних бухгалтерських документів висловився Верховний суд України в рішенні від 19 квітня 2016 року у справі № 21-4985а15 вказавши, що господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу, а сам договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.
Більше того, при вирішенні такого роду справ  акцент вищих судів робиться на те, що при розгляді конкретної справи суди доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати. Зокрема суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов. (ВСУ, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р.).
З огляду на викладене вище, аргументами у податковому спорі с фіскальними органами може виступати наступне.

1.        «Презумпція невинуватості» та «Презумпція добросовісності платника податків».
 Стаття 62 Конституції України передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Таким чином, доки немає вироку по кримінальній справі щодо контрагента (посадових осіб контрагента), показання свідків з кримінального провадження не є належними та допустимими доказами в адміністративній справі.
Більше того, суд самостійно повинен кваліфікувати поведінку (діяльність) контрагента та прийти до власних висновків з урахуванням доказів у конкретно - визначеній справі з урахуванням принципів «належності» та «допустимості» формування доказової бази в адміністративній справі.
Разом з цим, «Презумпція добросовісності платника податків» означає, що подані платником контролюючому органу документи податкової звітності є дійсними, повно та об'єктивно відтворюють господарські операції, що є об'єктом оподаткування та/або фінансові показники яких впливають на податковий обов'язок платника податків, якщо інше не буде доведено контролюючим органом.
ВАЖЛИВО: У площині процесуального регулювання презумпції добросовісності платника податків відповідає обов'язок доведення контролюючим органом правомірності прийнятого рішення в судовому процесі, порушеному за позовом платника податків про скасування рішення як неправомірного (частина 2 ст. 71 КАС України).
У разі надання контролюючим органом доказів, які спростовують дійсність чи повноту даних поданої платником податків податкової звітності, платник податків відповідно до встановленого  частиною 1 ст. 71 КАС України обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу), повинен довести наявність законних підстав, для врахування задекларованих в податковому обліку даних при визначені суми його податкового обов'язку.
Таким чином, докази, на які посилаються сторони в обґрунтування своїх вимог та заперечень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у адміністративній справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції відображеної в податковому обліку і які повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, тощо (Верховний суд України, справа № 810/6201/14 від 22.03.2016 р.).

2.        Правило Індивідуальної відповідальності.
Перш за все треба вказати, що національне законодавство, а саме ч. 2 ст. 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10, відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.
ВАЖЛИВО: згідно чинного законодавства, контрагент належним чином повинен бути зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що доводить достатній об'єм правоздатності останнього для укладення спірної угоди (Ухвала ВАСУ від 19.07.2016 р. у справі №  К/800/50811/15), а в силу приписів ч. 1 ст. 16 та ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відомості, які внесені до ЄДР вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Крім того, чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів.
Платник податків не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань.
ВАЖЛИВО: за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податку та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. (Ухвала ВАСУ від 19.07.2016 р. у справі №  К/800/50811/15).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.
На недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення протиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказав Європейський суд з прав людини, зокрема 9 січня 2007 року у рішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема у постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року, висновок якого, в силу частини 1 ст. 244-2 КАС України, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, а також має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Так, Верховний Суд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності, не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тим більше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства на здійснення господарської діяльності.
Вищенаведений висновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від 18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п. 23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд, прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це не мало б.
У рішеннях ВАСУ від 18 та 19 липня 2016 р. в справах № К/800/1991/16 та  № К/800/6127/13 зазначено: «У рішенні суду у справі "Булвес" АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) наводяться висновки про те, що позбавлення податковим органом права платників податків податку на додану вартість на податковий кредит, бюджетне відшкодування з причини виявлення зловживань з боку їхніх постачальників є порушенням статті 1 Протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Адже немає доказів залучення платника податку на додану вартість до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо/повинно бути відомо/ про таку діяльність його постачальників. В цьому випадку не дотримується принцип пропорційності, тобто справедливого балансу між вимогами публічного інтересу та захистом прав приватних осіб, у реалізації яких здійснюється втручання держави.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
У справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 наголошував на індивідуальній юридичній відповідальності за податкові правопорушення.
Також у рішенні Європейського Суду з прав людини від 22.01.2009 у справі “Булвес” АД проти Болгарії (заява №3991/03) зазначено, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою ПДВ, який нараховується у ланцюгу поставок, або вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки для отримувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності.
Отже, Європейський суд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальності платника податків та наголошує, що добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.

3.        Стосовно  не знаходження контрагента за юридичною адресою.
Судова практика обмежується тим, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить лише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації або внесення змін до установчих документів, однак не доводить того, що товар насправді не поставлявся (Ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2015 р. у справі №К/9991/19740/12 та від 03.06. 2015 року у справі № К/800/3137/13).
Верховний суд України ще 16 жовтня 2012 року у справі № 21-281а12зазначив, що у разі відсутності контрагента за юридичною адресою згідно з пунктом 17 статті 11 Закону № 509-XII органи ДПС у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право звертатись у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. ВСУ констатував, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відсутність юридичної особи за місцезнаходженням не призводить до скасування або визнання неправомірним запису в Реєстрі стосовно місцезнаходження юридичної особи і відсутність юридичної особи за місцезнаходженням є підставою для внесення таких відомостей до Реєстру та постановлення судового рішення про припинення юридичної особи.
Більше того, Верховний суд України неодноразово наголошував, що при вирішенні даного виду спору суди повинні досліджувати первинні бухгалтерські документи та з’ясовувати інформацію щодо фактів здійснення господарських операцій між контрагентами, при цьому приймаючи до уваги лише Довідки, а не Акти про неможливість проведення зустрічних звірок у зв'язку з відсутністю платника податку за юридичною адресою (Справа ВСУ №804/4663/15 від 27.01.2016 р.).

4.         Стосовно прецедентної практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Рішенням Вищого адміністративного суду України від 27 липня 2016 року у справі № 800/366/16 передбачено наступне: «Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини стосовно вмотивованості рішень органів з вирішення спорів або судових рішень, то у таких рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява №18390/91) від 23 листопада 1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява №37801/97) від 1 липня 2003 року).
Разом з цим, Рішення Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/60884/14 встановлено: «Європейський суд з прав людини у п.23 та п.25 Рішення "Проніна проти України" від 18.07.2006р. вказав, що суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона може представити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів».
Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/3837/16: «При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України».
Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.  Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

Замість висновку можна сказати, що для запобігання подібних ситуацій під час укладання правочину з контрагентом,  необхідно:
1.        Перевірити контрагента в:
а) Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань;
б) Єдиному державному реєстрі судових рішень;
в) Податкових та інших базах: матеріальний стан, штат працівників, платник ПДВ, заборгованість по бюджетним зобов’язанням, тощо. 
2. Ознайомитися з установчими документами контрагента та перевірити наявність та/або обмеженість повноважень його керівника;
  3. Отримати оригінали підписаних з контрагентом договорів (для можливих експертиз).

В разі, якщо вже йде процедура судового оскарження, рекомендовано:
  • Намагатись зупинити провадження до моменту оголошення вироку по кримінальній справі контрагента:  (правова підстава - п. 3.ч. 1 ст. 156 КАСУ);
  • Заявляти клопотання щодо проведення експертизи (підпису посадової особи – «уявного директора» контрагента) та наполягати на його задоволенні: (правова підстава ст. 81 КАСУ);
  • Допитувати осіб контрагента (представників, «уявного директора») в якості свідків (правова підстава: ст.ст. 77, 78 КАСУ);
  • Подавати обґрунтовані заперечення та/або пояснення з посиланням як на національну судову практику, так і практику Європейського суду);
  • Доводити правило «індивідуальної відповідальності», необізнаності про можливу фіктивність контрагента, наявність всіх первинно – бухгалтерських документів, правову природу, наслідки угоди та взаємозв’язок між ними, тощо;
  • «Приймати участь» у кримінальному провадженні щодо фіктивного контрагента з метою закриття кримінального провадження.


Теги: податкові спори, налоговые споры, контрагент, уступка, поступка, ТТН, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов, адвокат Киев, юридическая консультация, судебная защита


2 коментарі:

Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.