вторник, 31 мая 2016 г.

Судовий спір з податковою: відсутність контрагента за юридичною адресою.



Відповідно до ч. 1 статті 93 Цивільного кодексу України  місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

В свою чергу, згідно до ст. 45 Податкового кодексу України  податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі (п. 45.1 ст. 45 ПКУ), а податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (п. 45.1 ст. 45 ПКУ).

Окремо необхідно зазначити, що одним із обов’язків платника податку відповідно до п. 16.1.11 ст. 16 Податкового кодексу України є повідомлення контролюючому органу про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи – підприємця.
Більше того, у разі проведення державної реєстрації зміни місцезнаходження або місця проживання платника податків, внаслідок якої змінюється адміністративно-територіальна одиниця та контролюючий орган, в якому на обліку перебуває платник податків (далі - адміністративний район), а також у разі зміни податкової адреси платника податків, контролюючими органами за попереднім та новим місцезнаходженням (місцем проживання) платника податків проводяться процедури відповідно зняття з обліку/взяття на облік такого платника податків (п.66.3 ст. 66 ПКУ).

Водночас Міністерство юстиції України у своєму листі від 06.08.2014 р. N 404-0-2-14/8.1 чітко вказало, що вимоги до змісту статуту господарського товариства встановлені статтею 4 Закону України "Про господарські товариства", відповідно до положень якої  відомості про місцезнаходження товариства мають міститися в установчих документах.

Використовуючи вищевказані норми права, фіскальна служба під час перевірки платника податку, в Акті перевірки часто зазначає, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить про безтоварність господарської операції, єдиним наслідком якої є її фіктивність.

Так це чи ні? Спробуємо розібратися з посиланням на відповідну судову практику та діюче законодавство України.

По – перше: стаття 4 Закону України «Про господарські товариства», на яку у своєму листі від 06.08.2014 р. N 404-0-2-14/8.1 посилається Міністерство юстиції України,  передбачає наявність відомостей в установчих документах  про місцезнаходження товариства лише у модельних статутах.

Варто зауважити, що Закон «Про господарські товариства» стосується лише товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, повних та командитних товариств. Регламентацію діяльності інших юридичних осіб він не встановлює.

В свою чергу, ЄДИНИЙ модельний статут товариства з обмеженною відповідальністю був затверджений Постановою кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 р. за N 1182 з його основною метою - спрощенням реєстрації бізнесу. Однак далеко на всі установчі документи юридичних осіб – контрагентів є «модельними».

Разом з тим, п. 16 ст. 9  Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачає, що видами установчого документа є: установчий акт, статут, модельний статут, засновницький договір, одноособова заява (меморандум), положення тощо.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що установчим документом може бути не тільки модельний статут, а й інші його види, а отже приймаючи до уваги принцип «дозволено все, що не заборонено Законом», установчий документ юридичної особи може й не містити вказівку на місцезнаходження підприємства, установи чи організації.

По – друге: Судова практика обмежується тим, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить лише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації або внесення змін до установчих документів, однак не доводить того, що товар насправді не поставлявся (Ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2015 р. у справі № К/9991/19740/12 та від 03.06. 2015 року у справі № К/800/3137/13).

Верховний суд України ще 16 жовтня 2012 року у справі № 21-281а12 зазначив, що у разі відсутністі контрагента за юридичною адресою згідно з пунктом 17 статті 11 Закону № 509-XII органи ДПС у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право звертатись у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. ВСУ констатував, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відсутність юридичної особи за місцезнаходженням не призводить до скасування або визнання неправомірним запису в Реєстрі стосовно місцезнаходження юридичної особи і відсутність юридичної особи за місцезнаходженням є підставою для внесення таких відомостей до Реєстру та постановлення судового рішення про припинення юридичної особи.

Більше того, Верховний суд України неодноразово наголошував, що при вирішенні даного виду спору суди повинні досліджувати первинні бухгалтерські документи та з’ясовувати інформацію щодо фактів здійснення господарських операцій між контрагентами, при цьому приймаючи до уваги лише Довідки, а не Акти про неможливість проведення зустрічних звірок у зв'язку з відсутністю платника податку за юридичною адресою (Справа ВСУ №804/4663/15 від 27.01.2016 р.).

Замість висновку можна сказати, що виходячи із судовою практики вбачається, що  тільки  фіктивність діяльності контрагента підтверджена вироком суду є належним доказом безтоварності операції, про це свідчить Верховний суд України у постанові від 01.12.2015 р. в справі №826/15034/14: «Відповідач послався на фіктивність Контрагента позивача як суб'єкта господарювання і свої доводи підтверджував вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 24 вересня 2013 року. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що за формально правильного оформлення господарської операції, в тому числі первинними документами бухгалтерського обліку, сам факт фіктивності Контрагента може бути ігнорований. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України з таким висновком не погоджується виходячи з того, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.
При розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати.
Отже, висновок суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, про те, що подані Товариством первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими ДПІ фактами щодо фіктивної діяльності Контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства, є правильним. Суд касаційної інстанції таке рішення скасував без достатніх підстав».


Комментариев нет:

Отправить комментарий