четверг, 28 апреля 2016 г.

Фундаментальні принципи застосування строків позовної давності



Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14).

Суб’єктивно – оціночний критерій позовної давності:

Принцип № 1: Відповідно до загальноприйнятої судової практики, початок перебігу позовної давності починається не тільки з часу безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.
Примітка: як зазначив Верховний суд України в рішенні від 03.02.2016 року по справі               № 6-75цс15 можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.   
Наприклад: особа звернулась до суду на дії, точніше на бездіяльність житлово – експлуатаційної дільниці, а виявилось, що вона  вже не є власником житла (жорсткий приклад, але це реалії життя!!!))

Принцип № 2: Другий принцип застосування строків позовної давності полягає в тому, що обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається виключно на позивача.
Таким чином, саме позивач, при зверненні із позовною заявою до суду, повинен обґрунтувати та надати відповідні докази, які чітко вкажуть на час з якого останньому стало відомо про порушення його права (Постанова Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14 та від 03.02.2016 р справа № 6-75цс15).

Принцип № 3:  Зворотнім вищевикладеному є те, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, а це вже зацікавленість Відповідача у справі, оскільки така заява жодним чином ні в інтересах Позивача (Заявника).
Проте необхідно вказати, що відповідно до Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.01.2013 року за № 10-70/0/4-13 заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Разом з цим, якщо відповідач подав до суду заперечення проти позову, пославшись на сплив позовної давності, то зазначене є  належним підтвердженням про застосування позовної давності.

Принцип № 4: Викладений у Правовій позиції Верховного суду по справі № 6-75цс15, згідно якої,  положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.
Тобто принцип направленості та/або застосування строків позовної давності.
Зокрема суд зазначив, що частина п’ята статті 261 ЦК України визначає початок перебігу позовної давності у зобов’язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання.
Згідно із цією нормою за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Правило цієї норми є спеціальним, тобто застосовується й тоді, коли заінтересована особа не знала і не могла знати про порушення свого права.
Разом з тим положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України).

Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.


вторник, 26 апреля 2016 г.

Позов іншого з подружжя, як спосіб виведення майна з-під обтяження.

Адвокат Морозов Евгений



В реаліях сьогодення, а також дисбалансу діючого законодавства в якому один нормативно – правовий акт змінює інший, боржники відчувають себе, як риба у воді і постійно шукають правові колізії законодавства, які допоможуть їм вийти «сухими з води».
Наведу реальний приклад того, як боржник, користуючись правовою необізнаністю свого опонента, «майже вирішив» питання щодо уникнення відповідальності за своїм грошовим зобов’язанням.
Обставини справи: Між учасниками відносин укладається договір позики, в рамках якого, стягувач передає боржнику відповідну грошову суму. По закону жанру борг ніхто не повертає, отже стягувач вимушений звернутися до суду … і в рамках забезпечення зобов’язань, по заяві стягувача, суд накладає арешт на майно боржника.
Одночасно з цим, але окремо від зазначеного вище, від дружини боржника до останнього подається «робочий» позов про поділ спільного майна подружжя, шляхом виділення їй у натурі всього майна зі сплатою чоловіку компенсації 1/2 частини вартості майна (як правило оціненого по мінімально можливим цінам).

Надалі, маємо можливість спостерігати дуже цікаву історію. Суд задовольняє позовні вимоги дружини, визнає за неї право власності на все рухоме нерухоме майно, яке набуто у шлюбі, а чоловіку присуджує «компенсацію», яка є цілком сміхотворною.
В той же час, як в казці «3 – ри роки» йде судовий процес про стягнення заборгованості за договором позики…і нарешті судове рішення…але надалі …апеляційне провадження … касація … виконавче провадження, а пройшло вже років сім і з боржника вже нічого взяти…
Але наш герой (стягувач) не здається подає апеляційну скаргу на рішення по «сімейному спору» з проханням поновити строки на апеляційне оскарження…і ось диво апеляція їх поновлює, але закриває провадження на підставі ст. 292 Цивільного процесуального кодексу України (ні суб’єкт звернення), він в касацію …але там теж саме…він в Верховний суд України за переглядом… і ось диво – справа передається в апеляцію на новий розгляд.
ВСУ у постанові від 17.02.2016 року по цій справі за № 6-76цс16 чітко вказує, що відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково і за змістом цієї статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається в несприятливих для них наслідках.
Отже, на мою думку, нерозторопна «Феміда» не побачила порушення прав Стягувача… і заставила останнього пройти всі круги «судового оскарження»… а в цей час постає питання…кому сьогодні належить «спірне» майно боржника? Можливо воно перепродане, а можливо в іпотеці у банку?
Сподіваюсь, що продовження буде…

«Вік живи - вік вчись!» гласить народна мудрість, а отже для попередження вищевикладеної ситуації, все ж таки пропоную учасникам цивільно – правових відносин, під час укладання договорів та/або угод, користуватися послугами правознавця, який знає діюче законодавство та обізнаний в судовій практиці, яка склалася в нашій правовій державі.
Разом з тим, розуміючи, що є особи, які покладаються на свій «підприємницький нюх», вважаючи що їх ділові здібності допоможуть розпізнати недобросовісного контрагента (але не тільки для них)  пропоную дослідити «помилки», які, на мій погляд, були допущені позикодавцем.

Помилка № 1: після накладення судом арешту на майно боржника, в рамках судового спору, стягувач перестав моніторити ситуацію навколо майна останнього, а також Єдиний реєстр судових рішень на предмет спору щодо арештованого майна.
Примітка: Спори відносно нерухомого майна – це виключна підсудність, отже необхідно лише контролювати судові провадження в суді за місцезнаходження цього майна і вчасно зайти в судовий процес в якості зацікавленої особи.

Помилка № 2: Якщо під час судового процесу щодо стягнення заборгованості з боржника, останній всіляко намагається затягти процес (відрядження, хвороби, експертизи), то це є першим «дзвіночком», а отже необхідно робити – див. «Помилка № 1».
Примітка: першою ознакою того, що борг ніхто не буде (не хоче)  повертати є намагання боржника всіляко ухилитися від відповідальності та уникнути зустрічей, як в рамках судового процесу так і в рамках суспільного життя або навпаки - «сверхактивна» правова позиція відповідача, яка не зможе принести йому жодних правових дивідендів, але суттєво ускладнить розгляд справи по суті.

Помилка № 3: Під час укладання договору позики (передання коштів  в борг) не врахування позикодавцем правового режиму майна боржника, на яке може бути звернуто стягнення в разі невиконання договірних умов та/або строків повернення, а також наявності супруга(ги), який (яка) може оскаржувати цей борговий договір, як такий, що укладений не в інтересах сім’ї.

Помилка № 4: Це зміст боргової розписки та договору позики, які повинні передбачати в сукупності всі вищевикладені умови.



пятница, 22 апреля 2016 г.

Невірний підрахунок суми судового збору: хто винен?



Маю нагоду продемонструвати правовій спільноті оклик «гуманітарної» освіти наших правників.
Справедливо буде зазначити, що і я, ще з малку, мав тягу до вивчення гуманітарних дисциплін, а ось математика, алгебра, геометрія та фізика мені давалися важче.
Не буду таїти гріха та вкажу, що при підготовці позовних заяв, а саме для підрахунку заборгованостей (пені, штрафів, індексу інфляції та ін.) мені краще звернутися за розрахунками до фахівця або комп’ютерної програми «Microsoft Excel», аніж самому, за допомогою калькулятора, проводити підрахунки, але мова не про це…
Нижче надаю приклад того, як при неправильному підрахунку суми сплати судового збору, можна втратити право на касаційний розгляд своєї справи, більше того, все було б нічого, як би помилився у підрахунку Скаржник, а що робити, якщо у підрахунках помилився суд касаційної інстанції – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ?
Обставини справи: ТОВ «Х» на початку 2016 р. звертається до суду касаційної інстанції зі скаргою на рішення судів нижчої ланки та сплачує судовий збір (за дві вимоги немайнового характеру) у розмірі 3 307 грн. 20 коп., але суд касаційної інстанції повертає скаргу Заявнику, посилаючись на те, що судовий збір сплачено не у встановленому розмірі.

Обґрунтування цього було наступне: « Згідно п.п.2 та 5 ч.2 ст.4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір в розмірі 1 мінімальної заробітної плати станом на 1 січня календарного року. При поданні касаційної скарги на рішення суду судовий збір справлявся у розмірі 70% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
 Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" на 1 січня 2016 року встановлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі  1378, 00 грн.
З 01.09.2015 року набрав чинності Закон України № 484-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору", яким внесено зміни до Закону України "Про судовий збір",  зокрема, в частині розміру ставок судового збору.
Відповідно до пп. 5 п. 2  ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", у редакції, що діє з 01.09.2015 року, ставка судового збору, що підлягає сплаті за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду, становить 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.
 Касаційну скаргу подано 03.02.2016 р.
Таким чином, сума судового збору має складати 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.
Додане до касаційної скарги платіжне доручення  від січня 2016 р. про сплату судового збору у сумі 3307,20 грн. не може бути належним доказом сплати судового збору у встановленому законодавством розмірі, що є підставою для повернення касаційної скарги у відповідності з пунктом 4 частини 1 статті 1113 Господарського процесуального кодексу України».
Тепер мій розрахунок суми судового збору (навіть без автоматичного розрахунку на сайті «Судова влада в Україні»): 2 (дві вимоги немайнового характеру) х 1378, 00 (МЗП на 01.01.16 р) х 120 % = 3307, 2 грн.
Постає цілком слушне питання: де логіка??? Чому сума судового збору в розмірі   3307, 20 грн. (за дві вимоги немайнового характеру) не може бути належним доказом сплати судового збору у встановленому Законом порядку за подання касаційної скарги?
Віддаю належне ТОВ «Х», яке вийшло з цієї «тупикової» ситуації, шляхом звернення до Верховного суду України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень п.п. 2, 5 п. 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір».
Зокрема Верховний суд України у справі № 3-283гс16 Постановою від 13.04.2016 року скасував спірну ухвалу Вищого господарського суду України та передав справу на новий розгляд.
Правовим обґрунтуванням цього було наступне: «Судами встановлено, що позов подавався про визнання недійсними двох договорів зберігання, тобто об’єднано дві вимоги немайнового характеру, пов’язані між собою підставами виникнення або поданими доказами.
Відповідно до п.п. 2 п. 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 1 розмір мінімальної заробітної плати.
Згідно з п.п. 5 п. 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання касаційної скарги на рішення суду становить 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
Оскільки у цій справі за подачу позову з двома вимогами немайнового характеру підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 436 грн., то за подання касаційної скарги ТОВ «Х» у цій справі мало сплатити судовий збір у сумі 2 923 грн. 20 коп.
У той же час ТОВ «Х» сплатило судовий збір за подання касаційної скарги в сумі 3 307 грн. 20 коп., про що свідчить  відповідне платіжне доручення».
Разом з вищевикладеним Верховний суд України вказав, що сплата судового збору в більшому розмірі, ніж визначено Законом України «Про судовий збір», не є підставою для повернення без розгляду касаційної скарги ТОВ «Х», а є підставою для повернення переплаченої суми судового збору відповідно до п. 1 частини першої та частини другої статті 7 Закону України «Про судовий збір».

Таким чином, підводячи підсумок зазначеному вбачається, що невірний розрахунок судового збору, причому з боку суду касаційної інстанції, може звести на нівець конституційне право заявника на оскарження судового рішення (див. мій матеріал на цю тему: «Забезпечення державою право на перегляд судових рішень» ).

                                                                                                                                                                        Морозов Євген, адвокат

Чому у Держави є тільки права, а у Громадянина (народу) лише обов’язки?



«Я б хотів , щоб надлишкові і громіздкі закони об'єднали в один корпус і зробили більш ясними і короткими» .
Едуард VI , король Англії
(1537-1553)
  
На мій погляд, під час винесення рішення Верховним судом України від 23 березня 2016 року по адміністративній справі № 21-4543а15 виникла дуже суперечлива правова позиція (колізія), яка вносить відповідний дисбаланс у відносинах Громадянина і Держави.

Фабула справи: Управління пенсійного фонду звертається в суд з позовними вимогами до відповідного Управління юстиції про визнання дій протиправними та скасування постанови про накладення арешту, яка винесена державним виконавцем, в рамках процедури виконавчого провадження, за невиконання рішення суду, в частині стягнення грошових коштів з управління пенсійного фонду.
Обґрунтуванням пенсійного фонду, слугувало те, що в бюджеті не передбачено грошових коштів на такі цілі, тобто на виконання рішення суду (!!!).
В свою чергу державний виконавець, керуючись вимогами діючого законодавства України, зокрема:
-          Частинами першою та другою статті 75 Закону № 606-XI, які передбачають, що  після  відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному  виконанню,  його  виконання  перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає  на  боржника  штраф  відповідно  до статті  89 цього Закону і не пізніше п’яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.
-          Частиною першою статті 89 Закону № 606-XIV у разі невиконання  без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк  рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу – від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб – від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника – юридичну особу – від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

і після витримки відповідного строку, що надається боржнику для добровільного виконання рішення суду, прийняв постанову про накладення штрафу на боржника (управління пенсійного фонду) за невиконання рішення суду без поважних причин.
Але з вищевикладеною постановою, тобто штрафом, не погодився Боржник і почав оскаржувати це рішення.
В результаті – всі три інстанції пенсійному фонду у задоволені його позовних вимог відмовили, але боржник не заспокоївся та звернувся до Верховного суду з надією…
… і суд не зважаючи на дисбаланс відносин, приймає рішення на користь… Пенсійного фонду!!!
Більше того, зазначає наступне: «колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що невиконання судового рішення управлінням ПФУ в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин. Накладення штрафу у такому випадку жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів».
Разом з цим Верховний суд зазначає,  що відповідно до підпункту 4 пункту 2.1 та підпункту 2 пункту 2.2 розділу ІІ Положення основним завданням Управління, крім іншого, є забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів ПФУ та інших джерел, визначених законодавством. Управління відповідно до покладених на нього завдань планує доходи та видатки коштів ПФУ в районі (місті), у межах своєї компетенції забезпечує виконання бюджету ПФУ.
Отакої!!!!!!!!!!!
Постає цілком слушне питання, а якщо державний виконавець прийде (під час виконання судового рішення) до звичайного громадянина і на аналогічних умовах винесе постанови щодо накладення штрафу за несвоєчасне виконання судового рішення боржником… а боржник, в свою чергу, звернеться до суду за оскарженням… обґрунтовуючи свої позовні вимоги, що його «сімейним бюджетом» та «планом на виживання» не передбачено грошей на виконання рішень судів, або громадянин надасть докази, що він не працює (стає в черзі в центрі зайнятості) і не може виконати рішення суду…
…ПИТАННЯ: на чий бік, в такому випадку, стане СУД???

P.S. щось мені підказує, що жодним чином не на бік боржника – громадянина!!!
В такому випадку постає ще одне слушне питання: чому в нашій державі права Громадянина (народу – найвищої ланки влади, згідно Конституції України) суттєво відрізняються від прав органів держави??? Або чому у Держави є тільки права, а у Громадянина (народу) лише обов’язки?

 P.s.s. Хоча, як ми вже знаємо суди знайшли спосіб відступати від позиції Верховного суду України, зокрема колегія Вищого адміністративного суду, приймаючи Ухвалу від 04.02.2016 року по справі  № К/800/44985/15, зробила «революційний крок» відступивши від судової практики Верховного суду України і прийняла рішення на користь платника податку, вказавши, що   адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.


четверг, 21 апреля 2016 г.

Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності

Морозов Євген, адвокат


В практиці господарських відносин трапляються випадки, коли контрагент (читай - недобросовісна сторона) замість того, щоб належним чином виконувати умови угоди, навпаки шукає шляхи для її невиконання…

З аналізу судової практики вбачається, що найбільш розповсюдженою практикою невиконання угод та/або ухилення від виконання правочинів є звернення контрагента до суду з вимогами про визнання цієї угоди недійсної та/або її розірвання з підстав передбаченим діючим законодавством України.

Однією з найпоширеніших підстав позовної заяви такого контрагента є посилання на те, що підписант угоди (директор, генеральний директор) був не уповноважений та/або вийшов за межі своїх Статутних повноважень та уклав правочин поза межами своєї компетенції.

Правові підстави подання такого позову.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Підставою недійсності правочину, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
В свою чергу частинами першою–третьою статті 203 ЦК визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК, згідно з частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Відповідно до ст. 97 ЦК України  управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Аналогічні норми закріплені і у  ч. 1 ст. 89 ГК України,  якою передбачено, що управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.
В свою чергу ч. 2 ст. 89 ГК України вказує, посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.
За змістом частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Згідно ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З огляду на зазначене вище, пропоную розглянути відповідні контраргументи та судову практику, яку може використовувати відповідач для захисту своєї правової позиції та доведеності дійсності правочину.

По – перше: відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до правової позиції, якої дотримується  Вищий Господарський Суд України так і у п.3.3 Постанови пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013р. № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” прямо вказано:
“... Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.
Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.
У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:
- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);
- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”.

Разом з тим, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 Постановою від 06 квітня 2016 року чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.

По - друге: судова практика виходить з того, що відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.
Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.

Верховний суд наголошує, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що Позивач упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості і.т.і.).

За наявності таких фактів Верховний суд підкреслює, що судам нижчої ланки необхідно керуватися положеннями статті 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні частини першої цієї статті.

Висновком вищевказаного є те, що при укладанні господарських договорів, а саме для їх відповідності вимогам діючого законодавства України, необхідно врахувати (перевірити) нижчевикладене:

1. наявність зареєстрованого належним чином суб’єкта господарювання, що підтверджується відповідним документом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб ;
2. наявність відповідних повноважень у представника на вчинення такого виду правочинів, засвідчених рішенням Загальних зборів та/або Наглядовою Радою господарського товариства;
3. дії особи (директора, генерального директора і.т.і.) повинні відбуватися в рамках Закону і Статуту для певного виду правочинів, зокрема значних (великих) угод.

Якщо ж вищевикладена ситуація трапилась і є деякі ознаки/побоювання, що суд може визнати такий оспорюванний правочин недійсним, то в першу чергу в судовому процесі необхідно скористатися правовою допомогою захисника, виробити спільну стратегію процесуального захисту та всіма можливими засобами доводити факт виконання (можливо часткового виконання) умов угоди не тільки з Вашого боку, а й з боку контрагента.

P.s. Народная мудрость гласит: «Лучшее решение проблемы, упреждение (недопущение) ее возникновения».



Морозов Євген, адвокат

среда, 20 апреля 2016 г.

Верховний Суд: визнання недійсним правочину вчиненим на невигідних умовах.



Ухвалюючи рішення у справі № 6-551цс16 «Про визнання недійсним правочину (договору дарування), який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах» Постановою від 06 квітня 2016 року Верховний суд дійшов нижчевикладеного висновку.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.         
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.
Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Серед іншого, на думку Верховного суду України тяжкими обставинами можуть бути:  тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини.
Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Необхідно відмітити, що «тяжкі обставини» це оціночний критерій, а тому при підготовці доказової бази Заявнику/Позивачу (потерпілому) необхідно чітко врахувати нижчевикладені обставини.
Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що відповідно до судової практики і для того, щоб визнати правочин недійсним з підстав передбачених ст. 233 ЦК України,           
Заявнику, в сукупності необхідно мати такі підстави, які будуть використанні в суді, як докази,  зокрема:
1. наявність у особи, що вчинює правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини;
2. правочин, повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин;
3. правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки;
4. особа повинна  усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Також, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино – наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин,  тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.
Верховний суд України чітко констатує: «Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах».
Окремо необхідно вказати, що узагальнюючи практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними Верховний суд України, серед іншого, вказує, що при розгляді зазначеної категорії справ потрібно враховувати такі фактори, як майновий і психічний стан осіб та їх близьких напередодні й на момент вчинення правочину; співмірність наданих послуг із вартістю переданого за правочином майна; наявність іншого житла або іншого місця помешкання в разі відчуження житла, а також враховувати їх вплив на формування волевиявлення сторін.

Р.s. У досліджувальній постанові ВСУ чітко зазначив, що стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування (аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року).
Разом з тим, раніше ВСУ виходив з того, що договори дарування належать до безоплатних правочинів, за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов’язань матеріального характеру.
Тому в таких випадках за відсутності доказів про обман іншої сторони або фактичних умов іншого правочину (договору довічного утримання) може мати місце помилка, тобто неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення (даруючи будинок, особа мала впевненість, що за це їй буде надаватися матеріальна допомога, а без такої впевненості або надії правочин не був би укладений).

вторник, 19 апреля 2016 г.

Відмінність поняття «перегляд судового рішення» від «оскарження» в розумінні процесуального закону та практики Європейського суду з прав людини.

Адвокат Морозов Евгений Александрович:

«Законы пишутся для обыкновенных людей, поэтому они  должны основываться на обыкновенных правилах здравого смысла» - Томас Джефферсон.

Відповідно до п. 8 ст. 129 Конституції України  одним із фундаментальних принципів правосуддя є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, окрім випадків, встановлених законом.
 Аналогічні норми містяться в статті 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а також в процесуальних кодексах України, зокрема:  ЦПК України - ст. 13 «Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень»; КАС України - пп. 6 п. 1 ст. 7 «Принципи адміністративного судочинства»;  КПК України - статті 393 «Право на оскарження»;  ГПК України - статті 91 і 107.
Необхідно також вказати і на положення міжнародних  актів, зокрема:
- відповідно до п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом. Акцентую увагу саме право про «перегляд» рішення суду у кримінальному провадженні, а не його «оскарження». 
- відповідно до ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного йому вироку або призначеної міри покарання.
Таким чином, мова йде ні про те, що діючим законодавством кожній особі гарантовано право оскарження судових рішень, а йдеться про той ФАКТ, що Держава забезпечує і гарантує громадянину саме право на перегляд судового рішення.
На мій погляд, поняття «перегляд судового рішення» суттєво відрізняється від «оскарження», оскільки перше включає в себе весь спектр процесуальних засобів та важелів, яким наділений заявник, а оскарження полягає лише в вираженні незгоди з тим чи іншим рішенням, що оскаржується, о отже поняття «перегляд судового рішення» є значно ширшим ніж «оскарження судового рішення» в розумінні процесуального законодавства.
Стосовно забезпечення цим правом дуже влучно висловився Верховний суд України у своїй постанові від 03 березня 2016 року.
Суд зазначив: поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», яке використовується у законі, бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов’язок суду прийняти та розглянути подану апеляцію чи касацію.
Конституція України, як Закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).
Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).
Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
Відповідно до вищезазначеного, Верховний суд України чітко констатував, що  кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Також гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
З огляду на ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права,  необхідно вказати і на  правові позиції Європейського суду з прав людини стосовно доступу до правосуддя та права перегляду судових рішень.
 Так, у низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
У справі  “Скорик проти України” Європейський суд з прав людини нагадав, що “відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені ст. 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них”.
Стосовно пропущення строку на касаційне оскарження, необхідно наголосити на рішенні Суду у справі Mushta v. Ukraine (2010 р.), в якому внаслідок затримки з надісланням копії рішення апеляційної інстанції, скаржниця пропустила строк на касаційне оскарження і він не був поновлений Верховним судом України за клопотанням заявниці.
Європейський суд знайшов порушення у тому, що застосування відповідних процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним у конкретній ситуації заявниці. Зокрема, Суд зауважив, що ні заявниця, ані її представник не були присутні при винесенні рішення апеляційним судом і тому цей суд мав надіслати їм копію цього рішення протягом п’ятиденного строку. Оскільки вони чекали на копію рішення, яку попросили одразу, коли дізнались про нього, закінчення строку мало бути відкладеним відповідно. Також, Суд взяв до уваги, що у цій ситуації заявниця і її представник діяли швидко та відповідно до ситуації, що строк був пропущений не з їх вини, що вони обґрунтували клопотання про поновлення строку і що касаційну скаргу було подано в межах загального річного обмеження.
Наостанок необхідно наголосити на зауваженнях Європейського суду стосовно того, що скарга може бути прийнята до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення, проте заявник не зобов’язаний вдаватися до засобів правового захисту, які є невідповідними чи неефективними (Akdivar and Others v. Turkey) ). З цього випливає, що використання таких засобів правового захисту позначиться на ухваленні «остаточного рішення» і, відповідно, на визначенні початкової дати шестимісячного строку («Кучеренко проти України»).

Якщо я почав словами Т. Джефферсона, то закінчити хочу словами Теодора Рузвельта:                     


«Не повышай голоса, но держи наготове большую дубинку, и ты далеко пойдешь» - Т.Рузвельт. 



























понедельник, 18 апреля 2016 г.

Повноваження податкового органу щодо звернення до суду. Способи захисту платника податків.

Адвокат Морозов (Киев) :

Законодавець, для узгодженості та систематизації  прав контролюючих органів (в даному випадку податкових), у ст. 20 Податкового кодексу України «Права контролюючих органів», надав їх вичерпний перелік.
 Але спершу ніж розібратися та дати відповідь на питання у яких випадках контролюючий податковий орган може звернутися до суду, яким може бути предмет його позову та які негативні наслідки можуть бути для платника податків, необхідно дати визначення взагалі терміну «контролюючий орган».
Відповідно до статті 41 Податкового кодексу України  контролюючими органами є органи доходів і зборів – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи.
Необхідно вказати, що у  складі контролюючих органів діють підрозділи податкової міліції.
П. 41.2 вказаної вище статті передбачає, що органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.
Відповідно до ч. 3 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України)  суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.
Згідно до п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
З урахуванням викладеного та враховуючи ст. 20, 94 та 95 Податкового кодексу України (надалі – ПК України /ПКУ) податкові органи мають право, зокрема:
Ø П. 20.1.30 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами;
Ø П. 20.1.31 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках такого платника податків у банках та інших фінансових установах (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків, погашення податкового боргу), у тому числі при недопущенні посадових осіб контролюючих органів до обстеження територій та приміщень;
Ø П. 20.1.32 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду, якщо платник податків перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених цим Кодексом, щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків шляхом накладення арешту на цінні папери та/або кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків, погашення податкового боргу), та зобов’язання такого платника податків виконати законні вимоги податкового керуючого, передбачені цим Кодексом;
Ø П. 20.1.33 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу;
Ø П. 20.1.34  ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини;
Ø П. 20.1.35 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо стягнення з дебіторів платника податків, який має податковий борг, сум дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав та право вимоги якої переведено на контролюючий орган, у рахунок погашення податкового боргу такого платника податків;
Ø П. 20.1.36 ст. 20 ПКУ -  звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов’язань, коригування від’ємного значення об’єкта оподаткування або інших показників податкової звітності у результаті застосування звичайних цін;
Ø П. 20.1.37 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою - підприємцем підприємницької діяльності та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб’єктів господарювання;
Ø П. 20.1.38 ст. 20 ПКУ -  звертатися до суду із заявою про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів у випадках, передбачених цим Кодексом;
Ø П. 20.1.39 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду із заявами щодо порушення справ про банкрутство;
Ø П. 20.1.40 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо застосування санкцій, пов’язаних із забороною організації і проведення азартних ігор на території України;
Ø П. 20.1.40-1 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо визнання осіб пов’язаними на основі фактів і обставин, що одна особа здійснювала практичний контроль за бізнес-рішеннями іншої юридичної особи та/або що та сама фізична або юридична особа здійснювала практичний контроль за бізнес-рішеннями кожної юридичної особи

Спосіб захисту платника податків.               

На думку правової спільноти, єдиним дієвим механізмом захисту платника податку від неправомірних рішень, дій або бездіяльності фіскальних/податкових органів є  узгоджене та виважене рішення, щодо звернення до суду за захистом порушеного/оспорюваного права або адміністративна процедура оскарження, яка передує викладеній вище.
Адже відповідно до статей 1, 8 та 55 Конституції України в державі визнається і діє принцип верховенства права, а права та свободи людини і громадянина захищаються судом.